Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 117

— Правда, — не без подиву поглянув на велике обличчя, зморщене усмішкою, яке начеб говорило: «Ховайся не ховайся, а я догадуюсь, що ти за людина. Хмуришся? Неприємно під контролем бути? Ну і хмурся, а справи не кидай».

— Дмитре Тимофійовичу, а скільки ти думаєш зібрати з гектара?

— З гектара? — перепитав, ніби недочув, і замовк.

Питання не з приємних було. Та обережність, хтозна коли народжена залежністю від примх природи, стримувала виказувати на людях трепетні надії і сподівання.

— З гектара, з гектара? — бризнули голубінню очі Івана Васильовича. «Неодмінно почне шукати об'єктивні причини, на погоду поскаржиться, аби тільки не сказати точної цифри».

— Та хто його знає. Як не попаде під приморозки…

— Або як сонце не спалить…

— Еге ж, еге ж, — зрадів, не відчувши спочатку насмішкуватої інтонації.

— А як хороше поліття буде?

— Тоді повинен і врожай збільшитись.

— Скільки вродить?

— Скільки? Та хто його знає… В минулому році середній по району сім центнерів був. А ми на одинадцять повинні б витягнути, — набагато зменшив омріяну цифру.

— І це буде врожай передовиків? Тих, у кого зерно як самоцвіти?

— Ну, може більше на якийсь пуд вродить. Це як поліття буде, — знову почав прибіднюватися, зовсім незадоволений такою слизькою розмовою.

— А ти знаєш, що ланка Марії Опанасенко зобов'язалась двадцять центнерів виростити?

— Опанасенко?! — запитав вражено.

— Опанасенко.

— Гречки?

— Гречки.

— Двадцять?

— Двадцять.

— Ну і я про менше не думав, — відрізав з серцем.

А Іван Васильович розсміявся.

— А про більше, значить, думав?

— Хватить і такий врожай.

— Хватить?.. Дмитре Тимофійовичу, давайте таку умову складемо: що зародить у вас понад двадцять центнерів — нам віддасте. Згода?

— Щось про такі умови досі не чував, — заперечно захитав головою і собі усміхнувся, спідлоба косуючи на Івана Васильовича. «Цей загляне тобі в корінь. І до грунту і до підгрунтя дійде. Такому можна було б кілька зернин уділити».

В лісовому приозерному затінку ніжно повіяло пахощами. Зубчасті дзвоники конвалії безшумно струшували густий настояний аромат, і він, як теплий відпар, розтікався по необвіяній долині, маревом тремтів над перевитою сонцем водою.

— Ось де будинок відпочинку побудуємо. Чув, Дмитре Тимофійовичу, що ця вода радіоактивна?

— Чув.

— Будуть сюди приїжджати передовики сільського господарства. Відпочивати, ділитися досвідом праці, книжки читати або просто хорошу лекцію почути. Сядеш, наприклад, увечері з дружиною у легкову машину — і сюди.

— Не щодня ж начальство трапляється, щоб підвозити до озера.

— На своїй їхатимеш.

— То мрії, Іване Васильовичу.

— А ти що? Без них живеш? Людина без мрій — це соловей без голосу. Твої мрії про гречку не стають дійсністю?

— Та наче стають. Але це мрії, що ближче лежать. Їх, як птицю в сільце, спіймати можна.

— І вище них не перескочиш? Невже крім гречки ні про що не думав?

— Та ні, думав.

— Про що?

— Та про те саме — про жито.

— Розкажи, Дмитре Тимофійовичу.

— Та…

— Та не бійся. Секретів твоїх не викажу, а допомогти, може, чимсь зумію.

— Воно, Іване Васильовичу, наче й проста штука, а не без інтересу для господарства, для колгоспу, значить. От ви бачили на полі жито з двома колосками? У нас кажуть: знайдеш такий колосок — матимеш щастя. А чому б усе поле по два чи й більше колосків не перегойдувало? Надіюсь, весело було б нашій землі таким урожаєм похвалитися.

— Хороша думка.

— В минулому році я і діти мої вишукували подвійні колоски. Найшли дещицю. Посіяв я зерно на городі, а чи вродить щастя — не знаю. Погомоніти б з ученими головами…

— Це можна, Дмитре Тимофійовичу. Зробимо. — «Ні, цей бригадир багато діла підійме. Яка його підлість з колгоспу наважилась викинути. Напевно, характерами розійшлися. Перевіримо…»

Іще поговорили про роботу в колгоспі, родинне життя, рибалку, а потім Іван Васильович сказав:

— Нічого зараз їхати до секретаря райпарткому. Розберемося самі. Я працюю в райкомі. А до тебе, Дмитре Тимофійовичу, неодмінно заїду. Побачу, які в тебе самоцвіти. На рибалку разом поїдемо? Приймеш?

— Приїжджайте, Іване Васильовичу. Таких щук наб'ємо. Аби тільки все добре було, — розчулився Дмитро.

— А як же інакше? Тільки все добре.

Спинились біля дуба, перепинили зустрічну машину і Дмитро легко скочив у кузов.

— До побачення.

— До побачення. Працюй, Дмитре Тимофійовичу! Сміливіше! По-більшовицьки.

— По-більшовицьки, Іване Васильовичу! — радісно махнув картузом і несподівано випалив: — Неодмінно приїжджайте до мене. Я вам таки з якийсь наперсток гречки вділю.

— За плату чи так? — сміється високий чолов'яга, а вітер піднімає вгору його рухливі каштанові кучері.

— За добре слово!

Перед очима знову закружляли зелені поля, де-не-де перемежовані білими хвилями садів.

«Що ж, доведеться якийсь день-два до рішення не з'являтися додому. Зайду в Майдани, подивлюсь, як там моя рідня господарює. У кума Столяра чудеса з вівсом виходять».

На перехресті зіскочив з машини і м'якою дорогою пішов до прибузького хутора.

На полях працювали орачі й сіячі; в долинці зацвіли на буряках жіночі постаті.

І вперше за останні роки Дмитро почув глибоку внутрішню провину: злочином було не працювати в таку дорогу годину. Хіба ж він колись за все життя гуляв весною? А тепер ледарювати?

Круто обернувся і рішуче попрямував до свого села.

Ні, він не хоче бути дезертиром… Але ж і з'являтись на люди обпльованим, приниженим теж було тоскно і боляче.

«Що ж його робити? В райком завтра поїхати? І хотілось би побути на нараді. От якби тільки не виступати та не ця бісова подія з Крамовим».

Надвечір'я проорало по хмарах навскісні попелясті борозни; торкнувшись землі, вони почали набрякати привітною синню; відпар од ріллі вже зливався з тінями раннього смеркання; чорною блискавицею мигнув заклопотаний крук і злякано заколивався в повітрі: сяйво фар трактора золотим дощем черкнуло по його крилах; навколо закружляли снопи вогнів, і гул став чіткіше виділятися в полях.

На шлях вилетіла бричка; з-під дзвінких копит червінцями розкочувалися рясні вогники. Коні, пританцьовуючи, стишилися біля Дмитра. На бричці біля їздового похнюпився, увесь у темному, Прокіп Денисенко; позаду насторожено сидів міліціонер.

Глянув Дмитро на принишклого Прокопа — і все зрозумів. «Скільки мотузочкові не витися, а кінець буде».

XXІV

— Дмитре, прийшов? А я так скучила за тобою, начеб цілий рік не бачила, — пішла назустріч чоловікові, радісна і до самовідданості покірна. Але то не була затуркана покора: в ній світилась достойна гордість і віра в свою дружину.

— І я за тобою скучив, — взяв за руку Югину і поволі попрямували до хати.

Югина внутрішнім жіночим відчуттям розуміла, коли і як треба заговорити з чоловіком. Вона не належала до тих сильних, вольових жінок, що можуть круто повернути чийсь настрій, думки, волю, не належала до тих, які вільно порядкують в чиїйсь душі. Була тією ліричною натурою; що чуже горе сприймають більше, ніж своє; не вміють його розігнати, розвіяти, але своїм щирим безкорисним вболіванням і співчуттям зменшують, притіняють його непомітно і добре. В щоденному житті такі вдачі мало виділяються, але їхній внутрішній світ, не крикливий, ясний, завжди відчувається і в сім'ї і на людях.

Зараз вона бачила деяке прояснення на обличчі Дмитра. Але навіть словом чи поглядом не виказала своєї цікавості. Начеб нічого не трапилось, розповідала про свої буденні турботи, дітей, роботу на буряках і швидко ставила на стіл вечерю.

— Ольга сьогодні з самого ранку прив'язла до бабусі: розкажіть і розкажіть мені цікаву казку — треба увечері батькові розповісти.

— А Андрій що?

— Я й не знала, що він таким розбишакою росте, — сказал без осуду. — Потайний, виходить. Спокійний наче, а це набешкетував сьогодні — побив Марка Василенкового.