Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 26

— І вам цього ж, на здоров'ячко…

— Сафроне Андрійовичу, негайно в сільраду.

— Що там, пожар?

— Ну, якби пожар був, ви б давно на ньому руки гріли.

— Ану, вимітайтеся з двору.

— Скоро й вас виметуть, не журіться… То у вас ліс не крадений?

— Де?

— Під соломою.

— Який там крадений!

— Чого ж під соломою? Перевіримо.

— Тільки й винюхуєте все носом.

— А ви лапами гребете. Наженіть собак, бо подумаємо: навмисне на начальство поспускали.

— Теж начальство…

Першим прийшов до сільради буйночубий, вилицюватий Яків Данько. Широка, на всі груди манішка ряботіла неймовірними чорними квітами, а тугий комір обручем в'їдався в м'яку, пропечену шию. Прикриваючи повіками очі, з підкресленою повагою підійшов до секретаря сільради Захара Побережного, завзятого комнезамця, якого вже одного разу намагалися підстрелити куркулі.

«Це за те, що я з ними усякі балачки вмію культурно вести, починаючи з продподатку і кінчаючи самогоном. Скоро прямо на дипломатичну роботу можна буде посилати», — беззаперечно пояснював Побережний.

— Кликали мене чогось? — тінь робленої усмішки скривила уста.

— Кликали. Сідайте, Якове Пилиповичу, — швидким ястребиним поглядом зміряв Данька.

— Я й постою. Часу нема на посиденьки. Чого звали?

— Та сідайте. Правди, кажуть, нема в ногах.

— Її тепер, надійсь, ніде нема.

— Що ви цим хочете сказати? — примруживсь Побережний. — На кого незадоволені?

— На життя своє.

— Я теж не завидую вам, — погодився Побережний. — Паскудно живете, нутром куркульським тхне од вас.

— А від вас одеколоном пахне? — спалахнув Данько і зразу ж змінив тон. — Що там від нас требується?

— Завтра що маєте робити?

— Я не знаю, чи доживу до завтра.

— Доживете, — пообіцяв Побережний так, начеб це цілковито залежало від нього. — Чи довго будете жити — не знаю, а завтрашній день — обезпечаю.

— Це теж по циркуляру?

— Ні, без нього. Хліб завтра вивозите?

— Та де там той хліб! Молотиш, молотиш, а намолоту ніякого — сама полова кружляє.

— Ми знаємо, хто кружляє. Так от, завтра вам треба обома підводами виїхати на шлях — будете відбувати трудгужповинність.

— У таку гарячу пору! Протестую!

— Протестуєте? — прицілившись, м'яко запитав Захар і через мить різко відрізав: — Ми за цей протест таким штрафом огріємо декого з хитрих, що прийдеться з запічка виколупувати гроші… Торгуватися прийшли! — звернувся уже до всіх багачів, що купкою натиснулися біля дверей. — Громадяни куркулі, завтра усі мені на шлях. До одного! А то своїми волами усі дороги розбатали. І не скрипіть про всякі обмеження — вимощувати шлях не обмежуємо. Запитань нема і не треба. Бо все зрозуміло. Дебати — завтра на шляху.

Вийшовши з сільради, Варчук, як півень, застрибав по дорозі, нахиляючись над бурою лопушиною Данькового вуха.

— Мірошниченкова, Мірошниченкова робота, — зашипів швидко і злісно. — Той оратор, Захар, сам так не притиснув би. Кишка тонка. Мірошниченко за своїх голодранців на-сівся на нас. Не завадило б його провчити із Бондарем разом. Дуже розумні поробились.

— Еге ж, дуже розумні.

— Но все одно созівцям пашні не звеземо. Хай кульчиться, пріє, гниє у снопах. Ми їх здорово притиснули.

— Воно то здорово, але на шлях зараз їхати. Чи не більше нас приперли? — засумнівався Данько.

— Може, каєшся? — спалахнув Сафрон.

— Чого ти зі своїм каяттям прив'яз? — роздратовано відповів Данько. — Худоби злидням повік не дамо, а провчити не завадило б…

Увечері в своєму невеличкому, охайному, з квітами на столі кабінеті Свирид Яковлевич провадив розмову з середняками. Переважна більшість із них вийшла з бідноти: революція наділила їм землю, декому щось перепало із панської худоби чи реманенту. На цій основі міцні невтомні руки вибивалися із злиднів, як вибивається з грунту уперта прорість.

Голос Мірошниченка тихо і задушевно пробирався до обтяжених щоденними турботами селянських сердець. Уміле тяжке слово одсовувало нелегку вагу клопотів, хвилююче піднімались давні події, впліталися в повінь сьогоднішнього дня.

Свирида Яковлевича любило село і за тверезий розум, і за слово, часом грубувате, але завжди справедливе, і за тверду рішучість характеру. Він ні явно, ні приховано не приноровлювався, як деякі сільські керівники, до тих чи інших смаків, не піддобрювався до тих чи інших, часом стихійно створених, групок. Тому й розбивав їх наголову, виходячи з одного принципу: «Чи це добре державі? А коли добре державі, то добре й нам».

Кожне село, як дорогами і стежками, пересноване родинними зв'язками. І спочатку дехто з родичів затаїв на Свирида Яковлевича глибоку досаду: начальством став, самі обома руками голосували за нього, а ні в чому не уважить. Яка ж то рідня? Раз навіть у двоюрідного брата вирвалося:

— Загордився, загордився, Свириде, забувати став нас. А я не забув, як мені петлюрівці за тебе шомполами грамоту виписували. І досі перебиті жили стручками ворушаться. За це, думаю, мені щось перепасти може.

— Брате, помовч. Не на той бік дерево гнеш.

— Може, не на той, але дещо мені змогло б непомітно капнути.

Свирид Яковлевич побілів:

— Я тобі що! Самогонний апарат, щоб капати! І в тебе хватило розуму великі діла із брудними краплинами перемішати? Гляди, щоб не подавився таким тістом — з нього куркульські остюки наскрізь стирчать. А щоб ти більше не переїдався дрібненькими справами, запам'ятай одно: ніколи, ні перед ким, нізащо я не пригну свою совість. Не на те я землю кров'ю огрівав. Помилитися зможу. Тоді й перед народом, червоніючи, скажу — помилився, простіть. А на нечесне діло ніхто мене не підіб'є.

І люди зрозуміли Свирида Яковлевича скоріше, чим рідня.

За вікнами зрідка розцвітала синя гілка блискавиці, нагнуті вітром дерева обтрушували росу й шуми.

Свирид Яковлевич неквапно веде розмову, перемовляється з селянами, не спускаючи з них допитливого погляду. Ось надійшла хвилина, коли його мова сколихнула й об'єднала всіх слухачів. Це помітно і по очах, і по збільшеній увазі, і по кількості реплік.

— А чого ж, я привезу снопи Дарині Опанасенко, — першим вихопився хитрющий Корній Волошин, літній чолов'яга з мідними, мудро закрученими, як похідні труби, вусами. Він швидко зміркував, що в Дарини тільки один полукіпок: не важко між ділом прихопити його.

— Та це вам, Корнію Даниловичу, не з руки, — розгадує Мірошниченко поспішність Волошина.

— Нічого. Для сільради постараємося. Я не з яких-небудь елементів, — великодушничає той і гордовито озирається навколо.

— Тоді, Корнію Даниловичу, пособите Фросині Коваль.

— Так для неї ж треба двічі обернутися, — з головою видає себе Волошин.

Навколо прояснюються обличчя. І тепер Мірошниченко говорить про созівців.

— І з вас дехто перелякався куркульського шумовиння й нахваляння. У двадцятому році, коли розподіляли землю, я, наприклад, в Олександра Петровича Підіпригори не бачив страху, а от розжився Олександр Петрович на лошата і спасував перед ворогами.

— Борги, борги, Свириде Яковлевичу, заставили, — закрутився на місці чоловік і зніяковілим поглядом оглянув селян. Ті зараз мовчали, як суворі судді.

— Може й так, — тихо говорить Мірошниченко. — А ви не забули, як за старі борги шипіли капіталісти на нашу державу? Зброєю брязкали на увесь світ.

— І не википіло. — Бо стояли твердо.

— Тільки поступись — заарканять, як пить дати.

— Свириде Яковлевичу, кому там пособити? — підвівся крепенний полісовщик Мирон Петрович Підіпригора, рідний брат Олександра. Посмоктуючи люльку, він більше ні слова не промовив, тільки головою кивнув, коли йому назвали прізвище Карпця. Але красномовний погляд старшого брата підняв на ноги й Олександра Петровича.

— Борги боргами, а й ми щось придумаємо. Тільки не вдень, а увечері, — і, оздоблюючись, додав: — Все менше якась погань бачитиме. Повилазило б їм!

Навколо зацвіли усмішки.

«Від цього усміху кисло стане куркулям…»