Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 45

— Значить, запишеться і других за собою потягне. Як його прізвище? — витягнув Йона з гімнастьорки невеличкий блокнот. — Денис Хоменко? Знаю, знаю. Велика сім'я у чоловіка, жінка нещодавно померла. Я вже з нього очей не спущу.

— Не спускай. Толковий селянин.

На вулиці загомоніли голоси.

— Ідуть меліоратори.

— Як вони тобі? — запитав, знаючи товариську вдачу Йони: легко знайомитися, здружуватися й вірно оцінювати людей. Не було ні одного села, ні одного хутора в районі, де б Йона не мав приятелів, де б він не був жаданим гостем і порадником.

Коли ж наставала осінь і перехресні голоси дівчат засипали весільними піснями усі вулиці, Йона мусив мало не кожної неділі виїжджати у села, інакше кревно зобидів би своїх Друзів.

— Мало сподобалися. Вузенько дивляться на світ. Доведеться пощипати їх. Особливо старого, — це, здається, спецзадавака. Він і землю і науку може, мов глечики, прикрити папірцями. До того ще якісь сумніви гризуть старого. А які — не вхопив, — неохоче відповів Йона. Неприємні згадки пересмикнули йому рухливе обличчя. — Молодий — нічого хлопець, тільки несміливий, очевидно за авторитети обома руками тримається.

Меліоратори увійшли до кабінету.

— Олег Фадейович Чепуренко, — гордовито відрекомендувався немолодий огрядний чоловік. Масивна лобаста голова його звужувалася донизу і закінчувалася конусом бляклої трав'янистої борідки.

— Володимир Слободенюк, — поклонився худорлявий юнак з великими задуманими очима.

— Просимо, сідайте. Як вам їздилося?

— Даремно вбили час. Ваш заврайземвідділу великий оптиміст, — заколивалася на білій сорочці борідка Олега Фадейовича.

— А ви великі песимісти?

— Ні, ми люди реальності і точності.

— Так це зовсім добре.

— Непогано, — зверхньо погодився Чепуренко. — Наука любить точність, а не всякі поетичні потоки.

Слободенюк поморщився. Йоні здалося, що молодому спеціалістові не раз доводилося чути цю менторську сентенцію з уст старшого колеги.

— Всяка наука, коли вона наука, поетична, — обережно поправив Павло Михайлович.

— Ну, це видумки спритних поетиків і фантазерів, які примазувалися до науки, — беззаперечно і впевнено відрубав Чепуренко.

— Я з більшою повагою ставився б, наприклад, до Ломоносова, Менделєєва, Лобачевського.

Тінь борідки Чепуренка дзигою закрутилася на його широких грудях, а погляд здивовано і водночас із прихованою недовірою вперся в секретаря райпарткому. Павло Михайлович спокійно перехопив це роздвоєння в очах немолодого чоловіка.

— А Вільямс, Мічурін, по-вашому, не поети? Вони в гірку оспівану землю не стогін, не безнадійність пісні, а серце своє, як найдорожче зерно, вклали. І світ побачив іншою землю, якою вона стане завтра для нас, для всього людства. Так це, по-вашому, не поезія? Учений, що не має поетичної фантазії, — це торба старця, натоптана куснями фактів. А творець — завжди поет… Ви знаєте, що Ленін на одинадцятому з'їзді партії про фантазію говорив?

— Ні, не знаю, — щиро признався Чепуренко. — Невже Ленін про фантазію на з'їзді говорив? — глибоке здивовання пом'якшило неприємну самовпевненість.

Павло Михайлович підійшов до шафи з книгами, дістав том в червоній обкладинці, швидко знайшов потрібне місце і неголосно, чітко виділив кожне слово:

— «…Навіть відкриття диференціального й інтегрального обчислень неможливе було б без фантазії. Фантазія є якість найбільшої цінності…»

— Здаюсь, здаюсь! — підвів угору обидві руки Чепуренко.

Чабану й Слободенюк засміялися.

— Ви, Павле Михайловичу, серйозний опонент, — уже з повагою промовив Чепуренко. Голос його пом'якшав. — 3 вами нелегко сперечатися. Пам'яттю, пам'яттю берете…

— Павло Михайлович правдою бере, істиною. Пам'ять трохи нижче стоїть, — поправив Йона, який терпіти не міг неточності у визначеннях.

— Це само собою, — великодушно погодився Чепуренко.

— Ви, може, познайомите мене зі своїми планами? — звернувся Павло Михайлович до меліоратора, намагаючись зменшити тертя між ним і Йоною.

— Місія наша дуже скромна: меліоративне товариство послало нас відкрити нову землю.

— Колумби! — не витримав Чабану, і складки насмішкувато затремтіли біля рота.

— Зараз наше меліоративне товариство, — незворушно продовжував Чепуренко, — не має відповідних коштів і воно хоче, щоб ми у вас провели одну операцію так, як у п'єсі сказано: хитро, мудро і недорогим коштом.

— Державі дорога кожна копійка. І коли мудрість допоможе заощадити кошти — це хороша мудрість. Що ж ви придумали?

— Так у вас така кругла площа — чотири квадратних кілометри. Її найлегше осушити.

— Щось не пригадую такого болота чи заплави, — підійшов Павло Михайлович до великої карти району.

— Це не болото, а… став.

— Ви що?.. Жартуєте? — Павло Михайлович обернувся від карти, застиг на місці, зібраний і суворий.

— Чого нам жаліти цю незмінну окрасу дворянсько-поміщицького пейзажу? Ми швидко виточимо… — але, поглянувши на Павла Михайловича, осікся і, вже ніяковіючи, додав: — Про це і в товаристві говорилося.

— Фахівцями?

— Фахівцями.

— І серце ваше тоді рівно билося? — металево падає схвильоване й обурене слово. — Ви в майбутнє чи в чорне минуле заглянули тоді?

— Я не розумію, до чого це…

— Так ми розуміємо, до чого, — вставив Йона.

Чепуренко нервово стиснув борідку в кулак; на обличчі його, наче вітряні лишаї, виступили кружелятка плям.

— Я чесно служу в своїй установі.

— Не бачимо. Ви знаєте, що означає спустити стави? Це означає на нашій мові — шкідництво. Ви з цим згодні? — звернувся Павло Михайлович до Слободенюка.

— Згоден, Павле Михайловичу, — захвилювався юнак. Рум'янець перехлюпнувся через усе його обличчя.

— Ви член партії?

— Комсомолець.

— За чим же ви в своїй установі дивитеся?

— Я тільки цього року закінчив гідромеліоративний інститут. Нещодавно поступив на роботу.

— Ви теж недавно працюєте? — хмурячись, звернувся до Чепуренка.

— Ні, у мене стаж.

— І солідний?

— Солідний, — мимовільне зітхання вирвалося з грудей Чепуренка. Тепер уся його самовпевнена зверхність розбризкалася до останньої краплини Обличчя стало задуманим і кращим. — За ваш став я пробував сперечатися, але…

— Побоялися піти на конфлікт? — Павло Михайлович довше зупинив погляд на масивній голові Чепуренка Ворухнулось порівняння: «У нього й діла побудовані як обличчя — спочатку широко розмахнеться, а потім звузиться, наче клинчик борідки».

— Побоявся, — щиросерде признався. — Я чоловік не молодий, родиною обтяжений. Місце не дуже хочеться міняти.

— Значить, закон вашого життя — тепле місце, мир і гниленька тишина?

— Не зовсім так, але грішки є.

— І це зветься чесною службою?

Чепуренко тільки зітхнув, а Павло Михайлович виділив кожне слово:

— Закон життя нашого один: вірно служити партії Леніна — Сталіна, вірно служити своїй державі. Іншого закону для нашого сумління нема.

— Це велика правда, Павле Михайловичу, — обм'яклий Чепуренко встав із стільця.

— Ви учена людина, яка усе своє знання має віддати народові! А ви замість гарячого серця привозите нам холодну жабу. Невже усі мрії, усі свої сили ви розтрусили, засушили в мертвих кабінетах? Які ж у вас можуть бути логічні узагальнення, відчуття реальності, коли така гріховна ваша практика?

— Помилився, Павле Михайловичу. Семипал, наш начальник, прямо пхнув у болото.

— Це він проповідує осушувати стави?

— Він, він! Тільки не передайте, що я казав…

— Не кидайте камінь у наш тихий ставок, — зірвала йону жалюгідність Чепуренка. — Ні, Олег Фадейович, прокисли ви фундаментально. Коли так будете жити, не вам осушувати болота; зав'язнете в найстрашнішому багновищі.

Губи Чепуренка скривилися, біля перенісся заворушилася в'язь підсинених мішечків; здавалося, все його обличчя взялося павутинням Не ховаючи очей, якось розгублено і благально подивився на Павла Михайловича.