Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 47

Біля коша дівчина, стискаючи в зубах зав'язку, підносить поперед себе чималий клунок. Швидко підвівся по драбині вгору, легко вихопив з її рук мішок, і зерно вдарило в покаті дерев'яні стіни: шшивч.

— Перелякали ж мене! — розгублено подивилась, засміялась Югина і збігла до скрині вигрібати борошно.

Згори бачив її нахилену голову, пругкий стан, русу косу, що впала навскіс на плече.

— Скажете ж, коли вийде моє, — довірливими очима глянула на нього, і здригнулись куточки вуст у легкій, напівдитячій усмішці.

«І таку дівчину хватило совісті обдурити. — Глухе обурення охопило його. — Е, Грицю, коли ти тепер її так легко поміняв на іншу, що далі буде?»

Спахнуло багаття, і тіні заворушились, кинулись осторонь; наче наблизились обважнілі дуби, спокійні, величні, як сама осінь.

«Чого ж я тільки й думаю про неї? Невже люблю тебе, дівчино?» Підводиться з землі і, прислухаючись, як тривожиться серце в грудях, йде на узлісся.

Між деревами виснуть великі вистояні зорі, усе небо наближається до нього, пливуть по голубому плесу назустріч одне одному Орел і Лебідь, а гостра Стріла між ними то спахне, то згасне розвоєним пером.

Все ближче підпливає до нього небо, так шедро пахне узлісся туманом і осінню. Далеко-далеко у полі спахнув і згас вогник. Невже згас? Ні. Ось він знову червоною жоржиною блиснув і наче вбік подався. Згас і знову розквітнув. Хтось із ночліжан запалив той вогник; тремтить він у чистому полі поміж стернями, наче далека надія. І хлопець бачить, як од вогника відділяється дівоча постать, легко, наче не торкаючись землі, прямує до діброви, зникає в тумані, і знову виринає, осміхнена, з ямками на щоках, з трьома веселими іскорками в кожному оці.

«Югино!»

І раптом Дмитро, як у півсні, чує, що непокірна і владна сила охоплює все його тіло, стрімко зносить якісь останні перепони, і він не може зупинити її, як не може дощана загата перепинити повінь.

Не чуючи під ногами кущів, він прямує узліссям до зрубу, не спускає очей з мерехтливого кущика далекого вогню.

«Еге ж, дівчино, не розминутись з тобою, — самі шепочуть уста, шорсткі і пересохлі. — Не розминутись».

Обтяжений упертістю і тою шаленою силою, що спиняє подих і серце, він ще робить останнє зусилля опанувати себе, але вже ясно відчуває, розуміє, що не може перебороти рішучого і важкого чуття,

Після тої незабутньої ночі усе навколишнє відійшло од нього. Обважнілий і тривожний, з кожною годиною міцніше чув, як його тягне піти прямо до Бондарівни.

Ні, він не стане поперек дороги своєму другові! Та й хіба не видно, що дівчина любить Григорія. А другий голос впевнено твердив: «Підеш. Тепер маєш право».

У свята нікуди не виходив, лежав горілиць в саду або намагався читати книгу і з незадоволенням ловив на собі допитливі, неспокійні погляди матері. Одним порухом брів, стиснутими губами давав розуміти, щоб його ні про що не питала, і вона мовчала, задумана, запечалена.

В неділю прибіг Варивон, і хата враз ожила, загула, наче в неї весілля увалилось.

— Чи живі, чи здорові? Тітко Докіє, чого це Дмитро як сич нагогошився? На дощ може? Ох, і треба дощу! Хмурся, хмурся, Дмитре, може що й вийде. Вже наш соз і пшениці трохи посіяв. А тут суша така.

Невдоволено відірвався від газети.

— Горе моє! — сплеснув руками Варивон. — Подивився — наче золотого подарував. Від такого погляду боюсь, щоб пристріт не напав.

Коли Докія вийшла на подвір'я, він почав витанцьовувати якогось чудернацького танця, намагаючись щоразу зачепити ліктем Дмитра, перекривляючи знайомих парубків і дівчат, як вони поважно тримаються при батьках, сміливішають на танцях і найкраще почувають себе увечері, коли місяць за хмари заходить.

— Де це ти Григорія подів сьогодні? — подивився у янтарні очі Варивонові.

— З Грицем у мене надтріснувся глек, — раптом споважнів.

— Чому?

— Чому? — Сів на ріжок тапчана і закинуті руки сплів на шиї. Раптом сердито відрізав: — Зв'язався чорт з Федорою. Від Югини йде, а до неї заходить. Ну його к бісовій матері! Я думаю так: нема любові — ходи хоч до пенька, є любов — тримайся по честі. Так я кажу? — Вилицювате обличчя парубка стало суворішим, покращало наче, зникли насмішкуваті жмурки в очах.

— Може, то брехня? — нетерпляче чекав відповіді.

— Де там! Сам бачив. Тепер з ним і через поріг до Бондарів не ступлю. Я в Рябка очей не позичав.

— А зі мною підеш? — рішуче підійшов до Варивона. І поклав руку на його широкі округлі плечі.

— 3 тобою? — здивувався парубок. — Ти не теє сьогодні? — ударив себе середнім пальцем по шиї.

— Ні, не теє! Поведеш? — натиснув рукою на плечі.

— Оце так! — зовсім розгубився Варивон, відводячи важкі руки Дмитра з плечей. — Ти скажи, який тебе гедзь укусив ниньки?

— Скажу, — зупинився, трудно підбираючи слова. — Придивлявся до Югини, сподобалась кріпко. Коли вона така, як здається мені, — зразу б старостів послав. Тільки тобі таке кажу, матір нічого не знає. Десь заїкнешся — голову зірву.

— Ну, ну, полегше трохи, — охопив шию руками. — Без голови, значить, мені кашкет неспідручно буде носити.

— Чи спідручно, чи ні — мене не обходить. Так що тримай язик за зубами.

— Щоб не їсти борщ з грибами, — доказав Варивон, швидко розмірковуючи, що Дмитро неабиякий жених та й не одна чарка перепаде від нього. Проте ще вірив і не вірив. Тільки подумати: за кілька років ні одній дівці слова не сказав, а тепер ринувся, мов ведмідь на пасіку.

«Всі вони такі чорти потайні. Мовчить, мовчить, а потім зразу ж у пекло полізе. Славний женишок». — Задивився на збудоражене обличчя Дмитра.

— Поведеш?

— Та дорога далека. Чогось, значить, ноги болять, — удавано зітхнув Варивон.

— Знаю, чого вони в тебе болять, п'яничка нещасний. — Усміхаючись, дістав з мисника пляшку.

— Прямо тобі, Дмитре, тільки фершалом бути. Зразу чую, як рукою біль відняло, — поморщився, нюхаючи шкоринку хліба. — І що воно за знак? Начеб вода — і більш нічого, а всяку болість з тіла зганяє. Здається, на дні у пляшці блищить трохи?

— Іди к бісу! Гляди, щоб твої ноги онишником не полікував — давно він ревма реве по тобі.

— А знаєш, Дмитре, — раптом споважнів парубок. — Вибір твій, хвалити не хочу, ой, важний, хороший вибір. Югина — це, значить дівчина, — підняв угору палець.

— Так і мені здається, — похмурнів Дмитро. — Тільки чи вийде що з цього?

— Повинно вийти! — впевнено сказав Варивон. — А втім, як говорять: догнав не догнав, а погнатись можна.

— Славна приказка, тільки не на мене краяна. — Рвучко відкрив скриню і почав убиратися в святковий одяг.

— Куди ви зібралися? — стала на порозі мати.

— Вашого красеня сватати веду, — посміхнувся Варивон і спіймав на собі такий погляд Дмитра, що зразу знітився і пояснив матері: — Пройдемося трохи по селу.

— Давно б вже час, — погодилася. Вона бачила незвичну поквапливість в синових рухах і очима хотіла спитати про це Варивона. Але той, відчуваючи її німе запитання, тільки застережливо покосився на Дмитра і з перебільшеним завзяттям почав говорити про різні новини.

— Оце Созоненко повернувся із міста і аж чуба на собі рве. Пропав його пай на чинбарні. Думав, значить, крамар увесь вік на гниленькому шкурлаті розростатися, міркував, що непу переводу не буде. Аж і тріснула торба з гендлярськими червінцями. Держава закрила їхню гнилу крамничку. Значить, ще на один лишай внутрішнього капіталізму поменшало.

— Так їм і треба, — обізвалась Докія. — Людей обманювали — одне, а друге — усе місто тяжким духом отруїли. Прямо біля річки пройти не можна було.

— Тепер там завод мають будувати.

— Чинбарний?

— Чинбарний. За останнім словом техніки. А поруч нова електростанція підводиться, біла-біла, мов яблуня в цвіту, і потужна, куди там старій бухикалці до неї. От забувся, на кілька тисяч кіловат. Усі підприємства і околишні села освітить. Словом, невеликий наш Дніпрельстан. На очах міняється місто. Камінь кругом у руках робітників прямо від зорі і до зорі, як жайворонок, співає.