Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 75

— Діждемося, — упевнено мотнув висушеною головою Полікарп Сергієнко. — Земля ж яка. Яка пшениця! — Він зірвав одну зілинку, вогку, в краплинах роси, поклав на суху кістляву долоню і довго роздивлявся на неї, мов на найдорожчий скарб.

— Це настануть жнива. Заскриплять підводи шляхами… І не голодуватимуть більше діти, не сушитиме голову почорніла жінка, — підійшовши до Полікарпа, тихо промовив Іван Тимофійович.

— Іване, — з подивом поглянув на нього Полікарп. — Як ти всі мої думки, всю душу взнав? Тільки що думав про це… і про жінку, і про дітей подумав, і про жнива, і про підводи… Справедливий ти чоловік, Іване… Без насмішки людей узнаєш… — І Бондар побачив перед собою не того затурканого, прибитого злиднями, недоїданням Полікарпа, що був посміховищем усього села і в хвилини забуття скрашував побрехеньками своє безвідрадне життя.

Налиті вагою цілоденної праці і спокійною радістю, запалюють цигарки і мовчки йдуть в село. Натомлені, спітнілі коні, чуючи домівку, веселіше помахують хвостами і самі беруть риссю по неширокій 'польовій дорозі, до якої, темніючи на вітрах, підбігає широке плесо гуртової праці.

— Чого задумався, Грицю? — тихо питає Іван Тимофійович, і в його голосі нема тої байдужості, з якою ми часто кидаємо перші слова. Він, певне, помічає, що нелегко хлопцю на душі, але не надокучає зайвими балачками і не сторониться свого невдалого зятя. — Тобі худоби треба буде чи город зорати, чи дров привезти?

— Треба буде, Іване Тимофійовичу, — і в задумі, принесеній осінньою вечориною, знов починає ворушитися той самий неспокій.

Попрощавшись, він темними шелехливими городами йде додому, різкіше відчуваючи приплив самотності і невдоволення. І сам не помічає, як підходить до хати Дмитра Горицвіта, довго й нерішуче стоїть недалеко від шляху, вдивляючись у невелике вікно, налите жовтим, неярким світлом. Він знає, що Дмитро тепер на терзборах і після вагання вирішує провідати Югину. Пригинаючись, легко переступає перелаз. З вікна видно, як Югина в хаті січе капусту. Ось вона поправила косу, що вибилась з-під хустки, і знов узялася за ніж.

І пригадалось, як уперше він, ніяковіючи, незграбно поцілував її, пригорнув пругкий дівочий стан і як випурхнула вона з його рук.

— Не чекала? — зачинивши двері, зупиняється на порозі.

— Не чекала, — блідне Югина. Ніж випадає з руки і глухо стукає ручкою у вогку клепку.

— Скучив за тобою. Провідати прийшов, — винувато посміхаючись, порушує насторожену і ніякову тишу.

— Спасибі, — одними устами промовляє, гірка посмішка освітлює її обличчя і сумовиті очі. І дивно: Григорій, вдивляючись в побіліле та помарніле обличчя молодиці, раптом пригадує Софію і, захлинаючись од нових почуттів, безповоротно вирішує, що цими днями одружиться з нею. Він уже кається, що зайшов до Югини. Якийсь насторожений тяжкий мур невидимо ліг між ними, і хлопець знає, що вже не переступити через нього, як не повернути вчорашнього дня.

— Як живеш, Югино? — запитує, аби запитати.

— Добре, — коротко відповідає.

— Шанує тебе чоловік?

— Дуже.

— І я вирішив одружитись. Не вдалось з тобою…

— Не треба про це, Григорію… — просить тихо, співуче.

— Думаю, з Софією Кушнір…

— Вона славна дівчина. Будь щасливий із нею, Григорію. Іще перекинувшись кількома реченнями, вони затихають, і довго обоє не можуть порушити мовчанки.

— Піду я, Югино. Пробач, що потривожив. Буває так на душі.

— Буває, Григорію. Знаю.

І йому здалося, що сльози блиснули в її очах. А може то відблиск світла? У сінях він ловить її руку, але та зникає в темряві, і тихий шепіт обпалює його:

— Не треба, Григорію. Будь хорошим. Шануй Софію, вона — твоє щастя.

Дивуючись, звідки у Югини взялася така розсудливість, він несподівано помічає, що йому стало значно легше і світліше на душі.

«А Югині не так добре живеться… Щастя не розсудливістю стелиться, а само світиться. Ну от як ця зоря», — тихо повертає додому, і знов прокидається дрож, як вередливе дитя.

LVІІ

Від криниці залишилось півдороги до лісу, де, можливо, уже засів «ворог».

Погожий осінній ранок покотив над деревами вибілене сонце, низько полями розтікався туман, наливаючи зібраним молоком долини й яруги. На потемнілих стернях рожевіло вогке павутиння з нанизаними дрібними ягідками роси. А над усім привіллям жовтозеленою хвилею здіймався Великий шлях, впливаючи високим гребенем у синій ліс.

Коні дружно клепали суху дорогу, низькою октавою озивалися непєресохлі видолки, залізом передзвонювали пагорби, і на них залишалися синюваті сережки підків.

Наближаючись до лісу, Дмитро повернув коня на ліву, зарослу дерном обочину і, немов крізь нескінченні зелені брами, поїхав поміж склепінням саджених в два ряди лип. Віктор Сніженко зрозумів, що дерева захищають їх від «ворожої» розвідки, і собі повернув на праву обочину Різьблені тіні, плямисто перемежовані із сонячним сяйвом, швидко мерехтіли. грали на міцно натягнутій короткогривій шиї коня, яскравим ліхтариком спалахували в розумному синьому оці.

Пильно вдивляючись у далечінь, Дмитро не забував про своє горе, що обплутало його, як павутиння стерню.

«Бути посміховищем села, половинити свою душу. І за кого?» — їжаком ворушилася всередині злість. Підпирало серце до горла. Коли б йому сказали, що згоріло усе його добpo, померла дружина, — він не так би уболівав, як тепер. Зараз була кинута грязь на його ім'я, честь, гордість, любов. І тому Дмитро не міг опанувати свій розум.

Шляхом пройшло кілька подорожан, прогуркотіли дві підводи, а потім, біля самого лісу, забовваніла самотня постать. І враз Дмитро гострим оком упізнав Григорія Шевчика. Владним рухом повернув коня на шлях і галопом рвонувся наперед.

Сколихнулась уліво, вправо дорога, немов береги, а потім, прискорюючи біг, почала креслити плямисті кола. Гудуть і дзвенять копита, поскрипує нове пахуче сідло. А неспокійне серце вершника розпирає стіни грудної клітини.

Григорій на момент зупинився, і його очі засліпились голубим сяйвом вихопленої з піхов гострої шаблі. Наближається перекошене злобою обличчя Дмитра. Шевчик зразу здогадується про все. Змахнувши руками, як птах крильми, легко повертає назад і стрімголов летить по лісу. Дмитрові добре видно чорні кульчики, що густо перехитуються на парубочій потилиці, міцну шию, заокруглені лопатки, і перші кільця хребта, що різко виступають з-під сорочки.

На спині Григорія виступає піт, і сорочка темніє великою плямою.

«Рідкий же ти, рідкий». Наближається до ненависної постаті. Пружно піднімається Дмитро на стременах, готуючись до вдару. І в цей час чує клекіт копит і голос Сніженка:

— Горицвіте, чи ти не сказився?

«Ні, не сказився», — чує як владні слова охолоджують його, проте повертає коня ліворуч від Григорія, щоб вдарити правою рукою, не через шию, а від шиї коня. Григорій чує на собі важкий і вогкий подих. Розуміючи, що не встигне добігти до лісу — він уже простягнув до нього свої обійми, — раптово круто звертає праворуч до високої обочини, з якої висунулось потріскане, покалічене коріння лип. Схопившись обома руками за напівживе плетиво, він злітає до дуплавого дерева і кидається в ліс. Кінь Дмитра, свічкою звившись на диби, не вискочив на насип і зупинився на окрайці шляху.

В цей час гнучкі й міцні руки перехопили Дмитра. Шарпнувся він, але вирватися не зміг.

— Ти чого розвоювався? — різко дивиться блідий од хвилювання Віктор Сніженко. На його високому лобі спухає і тремтить продовжня прожилка.

Дмитро, стихаючи, нічого не відповів; слідкував за густоліссям, що закривало Григорія. Звідти незабаром пролунав гнівний голос:

— Ідоле ти! Розбійник з великої дороги! Була б у мене зброя — тоді помірялись би, хто — кого. Послухав дурних язиків і голову загубив. Не твоя у мене вдача!

— Поговори мені ще, — злісно засичав, але останні слова Шевчика зменшили його гнів і ворухнули іскорку надії, що і справді, може, нічого особливого не трапилось.