Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 79

— Про що б ти міг подумати? Гречка тобі й у сні ввижається… А про траву твоя догадка — усе віддай і мало. Оце тільки дивуюсь, як Григорій Шевчик не попередив тебе? Він рідко що прогавить, — і насмішкувато покосився на Дмитра.

Той зразу ж нахмурився, а Варивон ще більше розвеселявся.

— Так, кажеш, дзвоном дзвенить поле? А от жінка Прокопа Денисенка теж язиком, як дзвоном, дзвенить: сказився Горицвіт. Заставляє більші зерна гречки вибирати. Начебто неоднакові млинці з дрібної чи великої гречки. Видно, вислужитися перед начальством хоче і дурно пусто гробить наші трудодні. Теж мені агроном знайшовся. Тільки портфеля не носить.

— Я їй, куркульському пищику, попоношу. Завтра ж нажену з роботи, — ще більше розсердився Дмитро. — Я їй вислужуся, дурепі ледащій… Оце такі, як вона та її Прокіп, тільки й міряють усе млинцями, пампушками, своїм черевом ненаситним. На роботу лише в оказії виходять. А коли треба зайвий раз спину зігнути, то вже очі, немов гадючки, бігають. А чого ж, город собі захопили, як лан. Чоловічок на таких посадах крутиться, щоб тільки потягнути щось із колективного добра. Ще доберуся до нього, припильную цього хрещеника Крамового.

— І чого б я хвилювався через дурне слово ледачої жінки. їй і досі сниться земля свого батенька та свекра. Ти ж сам бачив, які у них очі. Аж дивиться гидко: одна, значить, злість і порожнеча. Це я десь, Дмитре, читав, що очі — дзеркало людини. Певне щось воно на це й схоже. От придивляюсь я до своїх земляків, і прямо на виду міняються люди. То тобі такий непомітний чоловічок був, а це й в похідці, і в очах впевненість бачиш, силу, думку чуєш. Що не говори: чоловік не злиднем — господарем стає. Чи так я кажу?

— Вірно, Варивоне. Я й не думав, що ти так додивляєшся до всього, — промовив із здивованням.

— Жаль: ти навіть до свого друга, значить, не додивився, — удавано зітхнув і похитав головою.

Короткий зимовий день прихиляв свої вінця до малинового надвечір'я. Сонце вже зсередини просвічувало насичені памороззю сади; на фоні широкого вікна проміння розкішні округлі крони дерев піднімалися над рівниною, наче срібні герби.

«Герби нашої праці» — схвильовано подумав Дмитро, надовго запам'ятовуючи цей ніжний і водночас величний образ.

— Про траву треба, Варивоне, івчанським і любарським колгоспникам сказати: хай косять на підстілку. Може, заскочимо до них? — промовив Дмитро, готуючись їхати в село.

— Можна. Тільки раніше івчанців повідомимо, — пожвавішав Варивон. — Заодно подивимось, що тепер поробляють наші сусіди, якими новинами думають землю звеселити… Ну прямо нема ніяких сил угнатись за ними. Як уже не стараєшся, як голову не крутиш, а вони, гляди, чимсь і обскачуть тебе. До чого ж нелегке змагання з ними.

— Нелегке, говориш?

— Ще й пита. Начеб сам не знає. Я вже й надію загубив, що їхній перехідний прапор перенесу в свій колгосп. Він прямо і у них як пам'ятник вилитий стоїть.

— Уже спасибі івчанцям за те, що підтягнули нас, треба, щоб і ми їх чимсь порадували. На твоє просо надіюся, Варивоне.

— І я на нього сильні думки покладаю, хоча всередині аж тремчу, — признавсь Варивон. — Навіть у снах такий різнобій почав увижатись, що Василина посеред ночі будить: охаю, значить, з досади або сміюся з радощів… Добре, коли, знать, просо як золота хмара сниться. А як присниться хмара над просом — серце зайченям тремтить… Ще зима кругом, а сни бачиш тільки весняні і літні. Перше ж ще літо на полі, а тебе холодні зимові сни мучать… Отаке-то. Ну, Дмитре, на старт. Раз, два, три! Пішли!

Пізнім смерком, нашвидку повечерявши, Варивон миттю переодягнувся і наказав Василині:

— Стара, ти зайдеш до Горицвітів — разом на виставу пі-І'дете, а я мотнуся до своїх хлопців. Діло є. Важливе.

Поспішаючи шляхом, він побачив перед себе невисокого, стрункого Леоніда Сергієнка, сина Полікарпа. Леонід був найкращим їздовим і незмінним учасником усіх вистав. Бригадир Наздогнав парубка.

— Товаришу Отелло, чи не до своєї Дездемони на третій швидкості поспішаєте?

— Привіт, Варивоне Івановичу. Назвав би вас Бульбою або Фальстафом, так ви ж розсердитеся, — весело поздоровався Леонід зі своїм бригадиром, гордовито метнувши русявим пухнастим чубом, що вже перевився памороззю.

— Звісно, розсерджусь і найгірші коні всучу тобі. На тебе, товаришу Отелло, покладається велике завдання, — змовницьким голосом почав Варивон. — Сьогодні я був на Бузі — задумав риби наловити…

— Багато спіймали?

— Пудів два, може й гак ще невеликий буде, — не моргнувши оком, немилосердно перебільшив Варивон. — І от, значить, ідея прийшла мені в голову: скосити на підстілку траву. Так завтра, хоч кров з носа, наша ударна бригада вдосвіта повинна бути на лузі біля фоси. Значить, щоб ніхто не попередив нас, щоб ми першими були, бо я вже, каюсь, похвалився декому. Досадно буде, коли деякі проворні перехоплять нашу ініціативу.

— Ініціативу у нас перехоплять? Та ніколи в світі такого не буде! — В невеликих різких очах Леоніда загорівся упертий блиск. — Я зараз так своїх комсомолят, своїх годків настрою, що ранком і копиці, як із пушки, стоятимуть. Наші хлопці не дадуть себе обскакати… Це добре ви придумали, Варивоне Івановичу. Тепер ми, як у пісні співається, постелем коням сіна по самі коліна. Побіжу зараз.

— Біжи, Леоніде. Тільки, значить, найбільш надійним об'яви. А таким, що на язик довгі, ані слова. І, гляди, за свою любов не зачепися.

— За яку там любов? — нетерпляче відмахнувся рукою. — Нема в мене…

— Може й нема, — неначеб погодився. — Це як повертався із річки, Надійку Кушнір бачив. Саме їхала зі станції.

— Надійка! — аж скрикнув хлопець.

— Вона ж така тобі дівчина, прямо хоч портрета малюй. А ти чогось наче занепокоївся? — і, усміхнувшись, додав: — Ходімо, Леоніде, разом обійдемо свою бригаду.

— Ой, ні, я сам. Варивоне Івановичу, а ви правду кажете?

— Щоб разом піти? — сказав так, начебто не зрозумів Леоніда.

— Та ні. Справді Надія приїхала?

— Приїхала. Певне вже тебе чекає і дочекатись не може. Біжи, Леоніде.

Під чобітьми Сергієнка заскрипів переливчастий промерзлий сніг. Хлопець легко полетів у чарівну голубінь співучого вечора.

«Таким і я колись метким був», — Варивон любовно стежив за пругкою постаттю парубка.

Все молоде, завзяте, веселе глибоко радувало Варивона. В ньому він бачив не тільки недавній відгук своєї молодості, а й нову добру силу, своїх вірних товаришів і стрімкий ріст своєї Батьківщини.

— Коли б скинути із моїх плечей десяток років, — часто хвалився Василині, — ти б побачила перед собою не того наймита, що у Варчуків та Даньків натщесерце до метеликів у очах махав косою. Студента, командира чи артиста побачила б.

— Ти й зараз лучче всякого артиста. Ну, а «бульбу» напевне і в театрі так не затанцюють, як ти зі своїми артистками, — сміялась дружина. — Тільки, прошу тебе, не грай у «Суєті» — всіх позаморював реготом. Та ще як додаси своє…

— Співавторство, значить.

— Теж мені співавторство. То замість «в гурті» — «в бригаді» скаже…

— І ніхто на свого бригадира не обидився, тільки ти одна така причепа… Де мої очі були, коли на тобі женився? Ніяк не второпаю… А правда ж — «бульба» здорово у нас виходить?

— Вже й тебе успіли Бульбою прозвати…

За крутим вигибом стало темніше; тут тіні падали прямо на шлях, і вітрець роздмухував у їхніх нерівних вічках тремтливі блідосині вогники.

Ось на невеликому, напнутому як лук, місткові, що з'єднував обочину шляху з високим насипом, з'явилася струнка дівоча постать. Пригнувшись, щоб не зачепитися за різьбу пухнастого гілля, дівчина виходить на дзвінку дорогу. І ясно стрепенулася пісня, широка, задушевна, як сама юність. Здалось: і дерева, і сніги зазвучали, налилися живими звуками і струмками прозорого вітру і красою вечорового сяйва.

«Надія… — хвилюючись, зупинився Леонід і для чогось скинув шапку. — Надійка!» — І він, забуваючи за все, кинувся веред.

Пісня і дівоча постать наближалися до нього, наближалися великі неостуджені зорі і широкий принадний світ, по хвилях якого, розбризкуючи золоті краплини, плюскотів лукавий розгонистий місяць.