Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 95

— Ну, ви ще, Порфирію Тихоновичу, й молодого переживете. Міцні, — промовив, хмеліючи, Григорій.

— А добрий сад викохати, навчити зміну ходити біля нього — це велике діло… За найкращого нашого садівника — за товарища Сталина!

І радісно було Марті сидіти і слухати старого технолога. Розуміла, що у цього чоловіка ні в одному слові, ні в одному помислі не було фальші, ні того докучливого повчання, на яке часто хворіють старі люди.

Другого дня Марта з дитячою радістю і захопленням оглядала несходимий сад.

— Триста сортів одних яблук! — не вкладалася в голову молодиці така цифра. Вона ретельно записувала до блокноту все, що чула від досвідчених садівників, з хвилюванням ловила їхні слова. І знову великими і щасливими очима оглядала яблуневий край, прикидаючи в пам'яті, як їй найкраще розбити сад у своєму селі, де посадити агрус, де поставити пасіку.

Нові враження, люди, обставини якось непомітно, без слів, зблизили її з Григорієм. Став ближчим і зрозумілішим цей чорнявий підібраний чоловік, що так чудово співав і виступав з промовами, так пильно просиджував дні і ночі на своїх дослідних ділянках і в хаті-лабораторії. Правда, була в цього красня слабість до жінок, але ж і гультяєм його назвати не можна.

Сердечно попрощалися з Порфирієм Тихоновичем, і машина, заповнена щепами, легко полетіла по шосе додому.

Зоряний теплий вечір застав їх у чистому полі. Розмовляючи, Григорій несміливо охопив пальцями руку молодиці. Не пручалась, в задумі слухала його, притулившись спиною до кабіни. А перед очима химерно спліталось минуле і прийдешнє, бачила в молодому саду свою Ніну і Дмитра, і добре було на душі, що й вона між людьми як людина живе. Хай нещасливо склалося її особисте, хай не зазнала свого молодого щастя, та не соромно їй дивитись у вічі людям, не треба ховатися од своєї совісті. Не для себе жила вона, і в цьому було спокійне і глибоке чуття своєї значимості.

Григорій, почувши незвичне хвилювання і приплив чи не справжньої любові, нахилився до Марти, пригорнув її, припадаючи устами до пасма її волосся. І молодиця спокійно одвела його руку од себе, відсунулась до лівого борту і тихо промовила:

— А я увесь час думала, Григорію, що ти кращий.

— Марто… Марто Сафронівно. Я до вас… — почав говорити, збиваючись і запинаючись.

Слухала уважно, відчувала, що й справді в Григорія приязнь переростала в більше почуття, а потім відповіла розмірковано і строго:

— Григорію, ти нічого не забувся, коли говорив таке. Тільки забув, що ти — батько двох дітей. Мені незручно за тебе. Ти і мене, і себе зобидив. Бачиш, не маленький ти і розум маєш у голові, а малесенькі чуття не вицідились в тебе до останньої краплі.

Мовчки доїхали до села. В Григорія було так на душі, начеб його хто прилюдно вдарив по обличчю. Він довго підбирав слово, щоб щось сказати молодиці, але так і не зміг підібрати. Марта сама виручила його: прощаючись, без всякої тіні невдоволення і осуду, начеб нічого і не трапилось, промовила своїм чистим, грудним голосом:

— Завтра ж, Григорію, приходь на поле. Розплануємо, де і які найкращі гатунки садити. Будь щасливий, Григорію, — і сама перша подала йому теплу і пухку руку.

З німою вдячністю і радістю потис її Григорій, а образ Марти, виразний і світлий, не сходив з очей, аж поки Софія не одкрила йому двері. Діти давно вже поснули, а жінка й досі чекала на нього. Непомітно, допитливим і настороженим поглядом окинула його і заспокоїлася: не помітила тих характерних іскорок, які завжди видавали Григорія, коли траплялось якесь, хай лише на словах, нове захоплення. Всі його потаємні рухи вивчила тим ревнивим почуттям, яке буває в безмірно люблячих жінок. І Григорій неясно догадувався, що Софія знає його краще, ніж він сам себе. От тільки він Софію не дуже-то знав та й не так-то й намагався заглянути в її внутрішній світ. її любов і вірність приймав за звичне, само по собі зрозуміле, а в тривоги її боявся і не хотів заглядати. Все це залишав на потім — уляжеться, думав, і якось-то буде.

ІX

І до цього часу не збігла у Дмитра Горицвіта злість на Карпа Варчука. І Карпо, ледащуватий до роботи, проте проворний на всякі комбінації, що пахнули свіжою копійкою, також сторожко сторонився свого бригадира, завжди намагався працювати подалі від нього. Коли ж доводилося говорити про якусь справу, слово Карпа було повне шанобливої поваги, за якою зовсім непомітно крилася насмішка. Вони добре розуміли один одного, а для людського ока трималися врівноважено, спокійно.

— Дмитре Тимофійовичу, відпусти мене до хутірця досіяти клин ячменю, — підійшов до нього вранці Карпо, молодцювато поправляючи пухнастий вогник чуба.

— Пущу. Тільки щоб до вечора увесь посіяв. Не гнати ж іще й завтра худобу.

— Слово начальства — закон, — промовив з пошаною, і кумочки уст насмішкувато затремтіли:

— 3 ким хочеш їхати? — покосився на Карпа.

— І сам не знаю, — неначе недбало подивився на сіячів. — Може, з Кузьмою Василенком?

— Підходяща пара, — глузливо кинув Дмитро. — їдьте.

— Два чоботи — пара, — не образився, а засміявся Карпо. — Ми люди темні, за чинами не ганяємося. Нам аби гроші та добра матерія, та чарка інколи.

Проворно заклешняв вигнутими ногами до Василенка, підморгнув йому і попрямував до воза з лантухами зерна.

Коли доїхали до хутора, воза поставили не край дороги, а біля невеличкого озерця, що, неначе зелений полумисок, втиснулось в чорне коло. Над водою, скиглячи, піднялось кілька чайок, і круті вигини їхніх крил, підбиті сонцем, повільно маяли, сяючи чистим сріблом.

Засипали сівалку зерном, закурили.

— Щось, мені здається, дуже густо засіваємо поле, — здалеку закинув Карпо.

— Де густо, там не пусто, — не зрозумів його зразу Василенко.

— А я чув, що коли рідше сіяти, так рослина краще кущується, більше отримує сонця, вільгості, і колос і зерно стають дебелішими. Наука!

— Це може бути, — почав догадуватись Василенко і допитливо поглянув на Карпа: чи справді з ним можна зварити кашу, чи тільки розуму випитує. Скинув заялозеного картуза, і сонце засвітилось на мертвотно-блідій пітній лисині, що від лоба доповзла до самої маківки і зупинилась перед на диво густою, без жодного сивого волосу, темнорусою проростю. У вогких, по-собачому сумовитих карих очах блиснули розбійницькі блищики, сіпнулася нижня товста губа і прикрила верхню, засіяну кущуватою щетиною. Карпо вже знав, що його думка дійшла до цього п'янички, що оживав тільки тоді, коли нюхом чув чарку, а особливо на гульбищах. Тоді Василенко ставав веселим і дотепним співрозмовником та джигуном. Проте цей тихий, повільний чолов'яга, зовні незлостивий, але потаємний за своєю вдачею, немало зробив шкоди колгоспові: чимало за півлітра перепустив громадського добра в чужі руки, за могорич і на суді міг виступити з брехливими свідченнями, сумовито, по-старечому похитуючи головою і ховаючи очі од скривджених односельців. Як багато безхарактерних людей, він не мав ніяких моральних устоїв — жив, як набіжить: від ранку до вечора, від випивки до випивки.

— Може, і нам рідше посіяти ячмінь?

— Тільки якийсь мішок треба зарані заховати од людського ока, — Василенко зразу поставив питання на практичну ногу.

— Отут біля озеречка присиплемо землею, — підійшов до воза Карпо. Легко схопив мішок за гузиря, крекнув і вміло та обережно скинув з правого плеча біля глибокої борозни. — Краса яка, — витер рукавом спітніле чоло, прислухаючись до співу жайворонка.

Але Василенко у відповідь тільки щось замуркотів, розгрібаючи землю двома чорними і проворними, як кроти, руками. Навіть Карпо здивувався — де така швидкість взялася в його рухах. Але коли Василенко підвівся, знову вся його постать стала млявою і розслабленою.

Надвечір прийшов до сіячів Дмитро. Довго і мовчки ходив по ниві, часто пригинався до самої землі, а потім пішов за сівалкою.

— Ви сівалку тепер не переставляли? — запитав у Василенка.

— Ні. Як встановили зранку, так і метляємося по цю годину, — подивився той сумовитими очима на Дмитра, ретельно обчистив сошник, похитав головою.