Балада для Кривої Варги - Соколян Марина - Страница 1

1

аналітичний мюзикл

Я приклала вухо до полущеної стіни. Дихає…

Надсадно, хрипко, мов невиліковно хворий. Але — ще живий. Цей старий театр іще борсався — чути було шурхітливе зітхання подертих куліс, стогін протягу в коридорах, старече скрипіння потоптаних дощок сцени. Іноді сюди навіть приходять Глядачі. Приходять за звичкою, загорнені в дрантя, щуляться від холоду, обережно сідаючи на продавлені крісла. Вони не чекають від нас нічого. Ми нічого не чекаємо від них…

Боже, що я тут роблю? В цій холодній смердючій гримерці? В мене сьогодні знов немає голосу. Та і звідки йому взятись, на цьому триклятому протязі? І чого мене взагалі потягло на цю трикляту сцену?

Це все, певно, через Аманту. Моя мати завжди була для мене недосяжною, особливо ж тому, що померла від сухот, цієї романтичної хвороби, ще зовсім молодою. Солістка оперети, незрівнянна Аманта! Її численні прихильники, квіти, бенефіси… Її життя було шаленим калейдоскопом, а я була лише одним із кольорових скелець, котре чомусь постійно муляло око…

Якось ми вечеряли разом з мером; він споглядав мене, здається, не зовсім розуміючи, що я за таке. Аманта змусила мене заспівати "Елегію" просто в ресторані — вона була трохи нетвереза, з нею таке часто траплялося, ближче до кінця. Мер п’яно просльозився, сказавши, що в мене в грудях немовби маленький жайворонок. І подивився прискіпливо. Мені тоді було лише п’ятнадцять… Як я пишалася!

А потім мені випало приєднатися до неї на сцені. Мені доручили якусь дрібоньку партію — кельнерки в барі, куди вчащає головний герой…

…Вино тамує, вино втішаєВино лікує і звеселяє…

Як я хвилювалася! Думала, вийду на сцену, стану перед натовпом і… помру. А потім я побачила їхні обличчя, відчула як на мені сфокусувалися сотні спраглих і насторожених очей… Я думала, що захлинуся їхньою увагою, що мене просто розчавить сила їхніх поглядів, але ні, раптом всередині зробилося порожньо й легко. Це було відчуття польоту, знайоме мені лише з дитячих сновидінь, солодких і безтямних… і я зрозуміла, що не зможу жити без цього.

І ось куди це мене привело. Після смерті Аманти мої польоти перетворилися на акробатичне ходіння по канату, коли линва врізається в п’яти, а кожен необережний рух може стати кроком в безодню. Я знаю цю безодню в обличчя. Я не раз ночувала в її обіймах, проклинаючи все на світі, заприсягаючись ніколи більше не повертатися на сцену. І кожен раз поверталась.

Я просто не така як вона. Мені бракує чогось, чогось найголовнішого. Аманта виходила на сцену — і все завмирало. Вона робила з глядачами все, що заманеться, а вони любили її. А я — ще й досі боюсь їх. Глядач дуже добре відчуває страх, як хижак — запах крові. А відчувши, він буде, як хижак, безжальним. Аманта якось вміла приборкувати цього норовливого звіра, і, здається, саме це забезпечило їй усіх. Це, а не її феноменальний голос чи виключна привабливість… Я зрозуміла це надто пізно…

Цей провінційний театр іще борсається. Але він приречений. Так само як і я. Ми не зуміли виконати призначене, ми не змогли дати глядачеві належного харчу — кривавого кусня наших душ. Йому це вже не потрібно.

…Ти ідеш, мій дружеЯк прийшов, байдуже.Наша гра яскраваНе любов — вистава…***

Автобус, схоже, сконав. Остаточно.

Водій, ще трохи покопирсавшись в його непорушному тілі, впевнився в незворотності діагнозу, прихопив якісь лахи і рушив геть. Лада ще деякий час чекала, що він повернеться з допомогою, але намарне. Довелось вийти і спробувати дістатись Ясеніва власними силами.

Як з’ясувалося, автобус зупинився посеред ніде. Таке ніде трапляється лише в снах над ранок, коли тканина сновидіння витончується і розумієш, що навколо — лише порожнеча, яка передує пробудженню… Дорогу і околиці заслала стіна густого сивого туману, і здавалося, лише крок — і можна пірнути в задушливий первісний морок.

Було по— вранішньому холодно і надзвичайно тихо.

Лада кілька хвилин стояла непорушно, намагаючись вгамувати клаустрофобічне відчуття затисненості поміж білястими стінами туману. Нарешті вона підняла на плече свою дорожню сумку і рушила вперед. Це була дивна подорож — дорога, здавалося, виникає нізвідки, лягаючи під ноги піщаними грудочками, камінцями та голками невидимих ялиць. Погуки невидимих пташок та шум вітру в кронах незримих дерев лунали притишено, мовби голоси родичів коло ліжка хворого… Ладі здавалося, що вона й досі бачить сон, один з найбільш тривожних і звичних своїх снів, сон про політ у невідоме…

Невдовзі туман почав розсіюватись. Проступили, мов зображення на фотопапері, положисті обриси гір та китички верхівок дерев. Можна було розгледіти численні потічки, що просочувалися крізь лісову гущавину, бігли вздовж дороги і розчинялися у більших струмках, які несли свою збурену воду далі в долину. Схоже, в горах недавно випав дощ. Лада усміхнулась, подумавши, що для горян настав грибний сезон — час довгих предметних прогулянок у хащі з метою зібрати товар для наступного продажу в долині. Тітка розказувала, що вони так непогано заробляють — на ці гроші можна буде грітися всю зиму.

Тітка Кора давно вже запрошувала Ладу погостювати, лише та ніяк не могла зібратися, залишити все і поїхати. Поїхати від своїх мрій та злиднів, від вже звичної беззмістовної боротьби за увагу провінційного глядача.

Тепер було втрачено навіть це, останнє. І ось, замість стрибати з вікна чи давитись нерецептурними кількостями снодійного, вона йде кам’янистою дорогою до гірського селища Ясенів. Стрибнути з вікна можна буде й потім, вирішила Лада. Насправді ж, як вона зізнавалася в довгих мовчазних бесідах із собою, їй, як завжди, не вистачило сили духу — навіть на таке. Втім, хтозна. Сьогодні вона не бажала думати про це.

Ясенів з’явився перед нею несподівано і яскраво. Мабуть через те, що туман нарешті розвіявся, гостроверхі хатки і церква-перлина, що ховалася у стулці гірських схилів, глянули на неї привітно і пронизливо. Півсотні червоних дахів, мов розсип горобини на траві. Білий пунктир перелазів, мов шви вільно скроєної свитки. Контрастно. Впевнено.