Балада для Кривої Варги - Соколян Марина - Страница 16

Це було просто як сон, і невідворотно як новий день… Треба ж! Іще кілька днів тому, вона вважала, що її життя не має жодного сенсу, і ось тепер раптом в неї було щось більше, ніж саме життя — пристрасть і ніжність, і "янголів спів", і зорі на зеленому килимі, і високі гори в ореолі сонячних спалахів, і небо, гаптоване візерунками похилених віт… Весь світ у її долонях…

Диктофон, клацнувши, вимкнувся. Пан Крокус механічно перевернув касету, хоч ця розмова давно вже перестала бути запланованим інтерв’ю… Це більше нагадувало біганину по лабіринту в пошуках виходу — ось-ось, здавалося, оглядач "Контроверсій" зрозуміє, що до чого, але ні — його співрозмовник ухилявся, не визнаючи своєї причетності до особистих таємниць Соломона Крокуса. А може він і насправді нічого не знає? Хоч це і занадто для простого збігу. Ні, слід продовжувати… Треба з’ясувати, що тут діється. Пан Крокус змучено приклав до чола хустинку, скоса поглядаючи, як Стеф Боро наливає собі содової з порцелянової вази.

— Отож, зло, ти кажеш… — задумливо протягнув пан Соломон, — Гаразд, я ще можу зрозуміти твоє твердження про спектакль і боротьбу. Але, традиційно, вистава закінчується перемогою іншої сторони. Чому ж тоді у Зла в усі часи знаходяться послідовники?

Пан Боро вражено хитнув головою.

— А от і рак на горі свиснув… Справді, знаходяться. Тут діє механізм, описаний мною у другому розділі монографії. Признайся, ти ж її все-таки не читав, га, Соломоне? Ви, журналюги, лише робите вигляд, що знаєте, про що мова… Ну гаразд. Я назвав цей механізм принципом відображення.

— Дзеркального відображення? — єхидно уточнив Соломон Крокус.

— Дзеркального, — погодився пан Боро, — Цей мотив можна знайти навіть у фольклорі. Чому дзеркала не відображують всіляку нечисть? Га? Тому що тоді їм би довелось відображувати відображення!

Пан Соломон відкинувся в кріслі. Необережно, слід сказати, бо від цього крісло заледве не в’їхало в камін.

— Так значить, відображення відображення… Ну, і де тут сенс?

— Може, під канапою? — усміхнувшись, припустив Стеф Боро, — Я говорив про те, що нечисть — себто, персоніфіковане зло — це відображення від самого початку. Відображення чого? Нас самих. Дзеркальне відображення, з точністю до навпаки. Згадай, в міфологіях різних народів близнюки вважалися витвором зла…

— Але чекай, все таки близнюки принаймні виглядають однаково, а нечисть, вона, бува, з копитами, рогами, ну і таке подібне…

— З рогами бувають хіба чоловіки легковажних жінок! — доброзичливо розсміявся Стеф Боро, від чого Соломона Крокуса знову пересмикнуло, — Не в тому справа, хто як виглядає! Таке відображення є "продовженням" наших бажань і вчинків, проекцією в іншу реальність, де вони можуть дістати абсолютне втілення… Приміром, ти кохаєш жінку, але разом з тим, ти боїшся її втратити, і тому прагнеш отримати над нею владу… Все це природно. Але твоє "відображення" вивертає твої бажання, і ось за склом, твій "лихий близнюк" вбиває твою жінку, тому що саме такий вчинок був би виявом твоєї абсолютної влади над нею… Бачиш логіку?

Пан Соломон завмер, прикусивши губу… Коли він дізнався, що його Нелла зраджує йому, він був у нестямі, він кричав на неї, він погрожував її вбити… Невже Боро знає про це? Як вдідька він може знати!

— Так от, — продовжував Стеф Боро, немов не помічаючи душевних мук співрозмовника, — Принцип відображення полягає в тому, що, зустрічаючи справжнього лиходія, ми розуміємо що він — наше відображення, втілення наших потаємних, глибоких бажань. Ми впізнаємо себе в ньому… І це часом є невідпорним. Закохуючись у злочинців, ми віддаємо данину своїм власним репресованим прагненням, які ми не насмілюємося здійснити.

Пан Крокус підняв нестямний погляд на співрозмовника. Невже цей зарозумілий філософ, цей клятий тріпач, береться судити його, Соломона Крокуса? Хто, вдідька, дав йому таке право?!

День збіг, як дим за водою, і другий, і третій… Лада не рахувала дні. Вона жила в своєму райдужному запамороченні; слова, погляди ясенівців не зачіпали її, обминаючи, як легкий порух вітру. Їй було байдуже, який вирок вони винесли, що говорять про неї і яку саме кару кличуть на її голову. Втім, як з’ясувалося, вона випустила з уваги найцікавіше. Її виправдали…

Якось ввечері Лада намагалася дати раду своєму щойновимитому волоссю — за час, який вона гостювала в Ясеніві, волосся встигло вирости і тепер падало на очі неслухняною гривкою. Зачіска не бажала триматися купи, і Лада почала дратуватися, аж тут її увагу привернули голоси в тітчиній вітальні. Якась жінка говорила з тіткою Корою, швидко, з притиском, немов просячи і вимагаючи водночас. Лада прислухалась. Голос знайомий, але хто…?

— Лада! — гукнула раптом тітка, — Ходи-но сюди. Тебе хоче видіти пані Кушнір.

Лада завмерла з піднесеним гребінцем. Пані Кушнір — мати Пави… Якась тінь майнула перед її очима — тінь докору сумління, певно. Втім, лише тінь. Пава сама зробила свій вибір. Але чого може хотіти від неї дружина старости?

Вона повагом зійшла сходами, намагаючись, немов перед виходом на сцену, скласти на обличчі вираз суворої незворушності. Якщо доведеться витримати ще одну розмову про павине розбите серце…

— Лада… — тихо промовила пані Кушнір, — я знаю, ми завинили перед тобою. Але я мушу просити тебе…

Сувора незворушність вмить злетіла з її обличчя дрібними цурками. Нічого не розуміючи, Лада приголомшено переводила погляд з Кори на дружину старости і назад. Впіймавши її погляд, тітка усміхнулась кутиками вуст. Вони що, глузують з неї?

— Наша дочка заслабла… — тим часом продовжувала пані Кушнір, — Уже другий тиждень не встає з ліжка. Ми не знаємо, що з нею… ми пробували знайти Криву Варгу, але дорога до неї закрита для нас — наша сім’я завинила перед нею…

— Але чому? — і далі нічого не розуміла Лада.

Пані Кушнір підняла на неї тяжкий погляд.

— Ти знаєш. Наша дочка Пава намагалась використати її ліки на зле… Крива Варга такого не пробачає.

— І тепер Пава хвора, і ви хочете, щоб я…