Балада для Кривої Варги - Соколян Марина - Страница 26

26

Пан Соломон сіпнувся, стрельнув лютим поглядом на господаря, але промовчав.

— Так от, така ситуація була для тебе нестерпною. Ти шукав шляху отримати владу над нею. І знайшов такий шлях… Ти дізнався, що твоя дружина зустрічається з цим молодим актором, Лукашем Пере. Деякий час ти спостерігаєш за розвитком подій за допомогою спеціально для цього найнятого приватного детектива. Потім, за його ж участю ти збираєш інформацію про цього самого Пере. Ти підкидаєш свідчення про його численні походеньки до апартаментів в готелі "У Фауста" так, щоб твоя дружина могла побачити їх і влаштувати акторові сцену. А що? Теж каламбур… І отже, в той сам час… Продовжувати, чи, може, ти сам розкажеш? Ні? Ну гаразд. Знаючи, що Лукаш вживає "янгольський пилок", ти додаєш до його порошку одну дуже цікаву речовину, швидше за все, аконітин, котрий у такій комбінації призводить до фатального серцевого нападу… Поки що правильно? Після пристрасного скандалу солодка пара укладає мирову, він просить її принести йому його "пилок" — для, гм… ну, не буду казати, сам знаєш. Нелла приносить те, що він просив, він використовує твою гримучу суміш. І — бац! Інфаркт. Але цікаво навіть не те. Цікаво, що вся ця сцена була записана на відео — і сварка, і те, як твоя дружина вручає суміш Лукашу… Поліція не має ніяких доказів її провини — на відміну від тебе… і ти, звичайно, зовсім не прагнеш приховати від неї це цінне свідчення. Поліція була б в захваті, особливо ж, враховуючи її кримінальне минуле… Ну як, близько?

— Звідки… — тільки й спромігся пан Соломон, — звідки ти, вдідька, знаєш…?

— А… Платити треба краще таким серйозним людям, як приватні детективи.

Пан Боро підвівся з крісла, підійшов до підвіконня, де лежала його люлька, тютюн і сірники.

— Отож, судячи з твоєї реакції, я таки мав рацію, — задоволено мовив він, розпалюючи люльку, — Але мені від тебе потрібне ще одне… Ось ми з тобою говорили про пасіонарність, про збільшення значимості до "понаджиття"… Я маю ще одне доповнення. Записуй! Такого більше нема ніде, буде тобі хіт для "Контроверсій"! Так от, харизматичність — це провокація… Як ти міг помітити, вся наша сьогоднішня розмова була змодельована навколо цієї ідеї. Чи був я достатньо провокаційним? Ну, зрештою, ти ледве не скрутив мені в’язи… так що, певно, був. Добре.

Пан Боро відвернувся до вікна, роздивляючись кавову гущу нічного мороку.

— Що ж, Соломоне, не буду тебе більше затримувати. Як я обіцяв, все залишиться між нами. Окрім, звичайно, деяких висновків, які я використаю для статті… Ну, бувай, друже мій.

Стеф Боро повернувся спиною до пана Крокуса, повідомляючи цим про завершення розмови. Соломон Крокус повільно підвівся з крісла. Голова йшла обертом… Все, що він вислухав від пана Боро… Правда, звичайно, хоч і з деякими неточностями. Але як він говорив з ним! Зневажливо, мов вельможний патрицій до ницого плебея… Як… як він сміє поводитись таким чином? З ним, з Соломоном Крокусом?

Його погляд впав на синю бляшанку, де Стеф Боро тримав лід до віскі. Коло бляшанки лежав ніж, котрим господар розбивав кригу… Що ж, мстиво подумав пан Крокус, зловживання алкогольними напоями ще нікому не йшло на користь…

***

Крива Варга прокинулась посеред буремної літньої ночі. Близькі удари грому і спалахи блискавки перетворювали її оселю на епіцентр страхітливої баталії; шалений вітер шмагав гілками дерев об вікно, мовби намагаючись розтрощити його, увірватись досередини… Втім, її розбудив не заглушливий гуркіт грому, не удари гілок об вікна — її розбудило страшне, але безсумнівне відчуття, що її сина, Стефа, більше немає серед живих…

***

Здається, все. Сьогодні — моя остання вистава. Не можна більше обманювати себе, продовжувати агонію… Треба якось завершити це безцільне блукання по битих дзеркалах, припинити закривавлювати сцену своїми слідами…

Досить, Аманта, я ніколи не стану такою, як ти.

Протяг в коридорах… Подерті, обважнілі від пилу куліси… Кучугури древньої бутафорії за сценою… Старі програмки з викресленими іменами… Храм мистецтва? Склеп мистецтва. Давній, забутий курган.

Більшу частину життя я провела в цьому склепі, і все, що відбувалось поза ним, мене не цікавило. Що, як я сьогодні вийду звідси і ніколи не повернусь? Що я буду робити там, у великому, прекрасному і порожньому світі? Я можу поїхати звідси, можу спробувати знайти собі місце, спробувати жити як всі. Я давно мріяла поїхати в гори, там я зможу забути… ненадовго. Але потім… Мені так чи так доведеться вирішувати, і я не певна що є сенс чекати. Чи зможу я жити в глядачевому залі, коли стільки років мріяла про сцену?

Чи зможу я прокинутись від тяжкого сну, який я створила сама, і який так довго обживала? Я побудувала собі страшний лабіринт, наповнений химерними віддзеркаленнями чужих успіхів і своїх безнадійних прагнень. Я все життя шукала вихід з цього лабіринту, але в нього немає виходу, тому що він і є — моє життя. Я змушена ходити колами, тікати від себе і повертатись до себе, блудним дитям і нещадним катом. Як мені це набридло…

Мені здається, люди перебільшують складність вибору між життям і смертю. Ніхто не давав нам право вибирати. Так, наче можна вибирати між днем і ніччю… Ми вигадуємо причини і аргументи, намагаючись покласти день і ніч на ваги, але приходить вечір, і все вирішується без нашої участі. Я теж колись думала, що можу зробити цей вибір. Справді так вважала, і навіть була прийняла якесь рішення. Нажаль, не пам’ятаю, яке саме…

Але байдуже. Надворі — вечір, і театр спалахує вогнями. Сліпучі промені рампи б’ють в очі, зал стихає в очікуванні чергового яскравого сну. Слід починати свою партію. Безліч раз я вимовляла ці слова на сцені. Чи вірила я в цей сон? Чи повірю я, коли він закінчиться?

…День збігаєСон розтанеБіль стихаєНіч настане…ЗАВІСА