Балада для Кривої Варги - Соколян Марина - Страница 9

Лада позіхнула і сіла. Чому вона прокинулась тут, на постелі з моху й трав, коли засинала в хаті Кривої Варги? І чим, власне, закінчилася справа з відьминим зіллям? Чи пила вона щось? Чи ні? Навряд чи стара жінка могла відтягти її сюди власними силами… Невже вона дійшла сюди у несвідомому стані і тепер нічого не пам’ятає? А може… Може, вона ніколи і не була в помешканні Варги? Може, це все приверзлося їй у тривожному сні на цьому незручному ложі?

Вона стиснула пальцями скроні. З нею ніколи такого не траплялося раніше… Отак переплутати сон і дійсність? Дивно. Однак, в це доведеться повірити, адже поки що ніякого іншого пояснення на думку не спадає…

Зрештою, Лада підвелася і, розтираючи затерплий бік, почимчикувала зарослим ожиною пагорбом. Як вона і передбачала, невдовзі її погляду відкрився вузький видолинок, загороджена тином толока, де паслося кілька сонних скуйовджених коней, та бита дорога, що, петляючи, вела до Ясеніва. Дорога лише звалася так, а насправді була двома паралельними рівчаками, залишеними тут численними підводами з хмизом та дровами. Йти нею було не надто зручно, хоч і швидше ніж лісом; Ладі знадобилося якихось півгодини аби дістатися тітчиного будинку.

На її подив, Кори не було вдома, натомість, в хаті хазяйнував вуйко Петрусь, тітчин чоловік, який щойно повернувся з пасовища на полонині. Петрусь повідомив, що Кора пішла в село "подбати про забаву". Ця подія якраз і привела вуйка до Ясеніва, — він повернувся, залишивши замість себе лише молодого помічника, — хоч переважно, чабани верталися до села лише восени. Повідомивши про це, вуйко підхопив два цебра і подався до сусідської криниці набрати води на день.

На якийсь час Лада залишилась сама. Вона вмилася і зварила собі кави, втім, іти на ґанок не наважилась. Якщо ясенівці і далі плекають бажання влаштувати їй "оглядини", то не варто було зайвий раз муляти око… Її спроба отримати заступництво Кривої Варги, швидше за все, не мала успіху. Отож, можна було почати готуватися до від’їзду. Що ж… В місті їй не буде набагато гірше. В місті навряд чи хто повірить, що вона теревенила з мерцями о нічній порі… Лада усміхнулася, уявивши собі, як розказує про це директору театру, і як він хапається за телефонну слухавку, набираючи номер знайомого психіатра…

До речі, що ж то за забава така, що змусила чабана повернутись з полонини? Можна було б спробувати дізнатись — так чи так, вона вже налаштувалася їхати, отож, зайва допитливість їй вже не зашкодить. Лада рішуче підвелася і рушила до "серця" Ясеніва — невеличкого майдану, де Шлях перетинався з безіменним потічком, куди виходило помешкання старости, крамниця, церква і шинок. Десь там Лада і сподівалася зустріти тітку Кору.

Вона не помилилась. Навіть більше того — на майдані зараз можна було знайти більшу частину ясенівців. Там кипіла робота з облаштування майбутньої забави — кілька засмаглих чоловіків встановлювали широкі столи просто посеред Шляху, жіночки металися між хатами, носячи якийсь загадковий скарб в величезних баняках, парубки підкочували до столів черевасті діжки і майстрували поміст для музик.

Лада швидко вихопила з натовпу тітку Кору, яка гаряче сперечалася про щось з дружиною старости, підійшла ближче, привіталася. Дружина старости, пані Кушнір, ще нестара жінка, яка кохалася на картатих сорочках і яскравих хустках, якось сторожко глипнула в сторони Лади і швидко відійшла мовби по нагальній справі.

— Коро, я мушу з вами порадитись, — розпочала Лада, — Я ходила до Варги, та слід зізнатись, не знаю, чим це закінчилось… Мабуть, я все ж таки мушу збиратись, так?

— Ні, — хитнула головою Кора, насмішкувато оглядаючи Ладу, — Не мусиш. Все гаразд.

— Як це? Коли це вона встигла? Я ж тільки-но звідти!

— Ну? А де ти була вчора?

— Як, де? — не зрозуміла Лада, — Тут, звісно. Вислухувала останні плітки, а потім блукала лісом у пошуках помешкання баби Варги…

— То було позавчора, дитино. Вчора ти десь пропадала, але натомість приходила Варга, говорила з дружиною старости. Тепер в селі тільки про те і мови, що стара Варга шукає собі заміну, і може статися, що це — ти і є.

Світ в черговий раз поплив в Лади перед очима. Невже вона проспала під смерекою цілу добу? І тепер іще… Стати сільською відьмою? Нічогенький іповорот в кар’єрі!

— Ви знов шуткуєте, чи що, Коро?

— Та наче ні… — задумалась тітка, — Варга не казала напевне, але цього було досить, щоби охрестити тебе її наступницею. Та ти не переймайся, ніхто ж тебе не силує… Ось прийдеш сьогодні на забаву, глянеш, що та як…

— А… Я хотіла запитати, чого б це раптом таке святкування?

— Те це… Заручини молодого Богара і Пави, дочки нашого старости.

— Он воно що… — Ладі чогось стало образливо, хоч наче її з Богаром не поєднувало абсолютно нічого. Втім, це не заважало їй жалкувати про таку можливість. Надто вже він був гарним. Вона не могла не жалкувати, хоч би навіть з естетичних міркувань.

— Ну то добре… — зітхнула вона, — Я чимось можу допомогти?

— Та ми вже майже скінчили, — заусміхалась Кора, — І, крім того, чи не думаєш ти, що тобі, майбутній відьмі, дозволять втручатись у смаження дерунів?

— Ну, мабуть ні, — розгублено мовила Лада, — То що ж, тоді я не буду заважати, піду, повештаюсь околицями…

— А що ж, піди повештайся, теж діло, — насмішкувато мовила тітка Кора.

Лада розсіяно кивнула і розвернулась аби йти до хати. Тут її погляд зупинився на стрункій юнацькій статурі — об’єкт їхньої розмови, красень Богар, ішов повз, обережно несучи невеличку дубову діжку. Лада зробила все можливе аби їхні путі перетнулися. І вони, що не дивно, таки перетнулися.

— Добридень, Богар! Вітаю з, е-ее, святом…

— Дякую, Ладо, — він рвучко розвернувся до неї, сяйнувши доброзичливим усміхом, — Ти, я чув, говорила з Варгою?

— Так, наче…

— Ну і яка вона?

В його очах світилася допитливість хлопчиська, котрому розказали, що до міста приїхав цирк зі слонами. Лада усміхнулась.

— Вона — інша. Стара мудра жінка. Хоч і трохи з вивихом, ну, ти розумієш…

— Мабуть. От і Пава так каже — Варга ж приходила лікувати її сестру, яка була заслабла того тижня…