Химерне місто Дрободан - Соколян Марина - Страница 22

— А от щодо тебе, — протягнув Редактор, — це трохи важче. У нас обмежена кількість акредитацій і, щоби отримати ще одну, потрібно вбити трохи часу. А… хоча, я можу віддати тобі й свою, — він хитро примружився, занурив травмовану кінцівку в шухляду і витяг звідти медальйон, схожий на Нінчин, — мені вона вже навряд чи знадобиться. Застарий я для таких речей. Так, ну що сидиш, телепню?

— А що ж накажете?

— На коліна!

— Ви певні, що хочете це побачити?

— Це — ритуал, хлопче. Процедура, розумієш?

При цьому Гріф Реморс і Нінкомпуп заледве не вдавилися стримуваним, та цілком гомеричним реготом.

— Ну, чого чекаєш?

Я звісно, гупнув на підлогу, схилившись у земному поклоні і забормотів щось нечленоподільне.

— Помилуй-владико-не-накажи-стратити-бо-діти-підуть-жебрати-а-вдова-нагло-скурвиться…

— Заткнув би ти пельку, га?! Отже, — він зітхнув, торкаючись ножичком мого плеча, — Володій цією акредитацією з честю, не зловживай нею з метою окозамилювання і словоблуду більше п’ятьох раз на день, будь вірним сюзерену-Редактору та утопічним ідеалам вільної преси. Ну що там ще… в карти не програвай, не обмінюй менш як на три пляшки пива, зберігай конфіденційність інформації, отриманою за допомогою цієї акредитації, в сухому та темному місці. Клянешся?

— Клянусь гонораром! — зухвало мовив я.

Редактор криво всміхнувся:

— Ну, я не певен, чи можна клястися такими міфічними явищами…

— Пайба, припини, бо зараз буде пролетарський страйк, — попередив пан Реморс.

— Ти ж бач, і те не можна, і то не треба, — гірко мовив Редактор, — І, взагалі, я тут найголовніший! Ну все, геть звідси, плебеї: я в печалі.

Ми з Нінкою, від страму подалі, чкурнули геть; Гріф Реморс лишився втішати начальство.

— Що це з ним? — поцікавився я, ледве ми випорснули з Редакторського лігва, — Чом це Оліфаг такий злісний?

— Та бозна. Може — стан інтоксикації після вчорашніх вливань?

— Чи — в Термаганти мігрень? Дме сильний вітер менструаль?

Ми перезирнулися: Нінка відтворив гіпотетично-стражденне лице Відповідального Секретаря, а я — розгніване через загально-фізіологічне невдоволення обличчя Головного Редактора. Вийшло настільки правдоподібно, що ми не витримали і розреготалися прямо під священними дверима.

— Все, розумнику, пішов я до Джаскіна: треба у рідному відділі відмітитись, а то в них там без мене, певно, вже стіни падають! — Нінка глипнув на мою скептичну фізіономію і всміхнувся, — Ну, чому ти не даєш людині помріяти про свою незамінність? Твою-то відсутність, мабуть, взагалі ніхто не помітив.

— Зате зараз помітять мою присутність! — пообіцяв я, агресивно шкірячись.

— Хе-хе, — понеслося навздогін.

Однак, у мене не виникло жодної необхідності підступно порушувати громадський спокій з метою самоствердження. Ленс і Ешлі зустріли мене одностайно:

— Ну?!

— Коли це ви мене запрягти встигли? — обурився я, мліючи в променях громадської уваги.

— І запрягли, і припахали, — серйозно повідомив Скрайб, — А ти не помітив?

— Ага, — радісно кивнув я, — Я тільки-но спілкувався з начхальством. І ось, я тепер в одній упряжі з вами.

Я продемонстрував акредитацію, яка зловісно блимнула червоним у напівтемряві відділу гуманітарних проблем.

— Е-ет, не в одній… — якимось дивним голосом мовив Ленс.

— Як це?

— Це ж Редакторська, — змилувавшись, пояснила Ешлі, — Вона, звісно, відкриває більше дверей, та часто затим лише, щоби їми грюкнути позаду.

— Ну, це як посвідчення почесного члена клубу “А за наші голови дають скажені бабки”, — додав Фріленс.

— Мн-н, дуже весело.

— Та не журися, краще вже за “скажені бабки”, як нехитро висловився наш колега, ніж зовсім за безцінь.

— Дякую, Ешлі, мені вже значно краще.

— Та припиняй сваритися з тією жінкою, то марна справа. Краще скажи, що там було у храмі Спільного Бога? Не знайшли Нунчака?

— Знайшли. Ну і… немає вже більше Нунчака, — трагічно мовив я.

Всі троє колег дивилися на мене в німому зачудуванні; довелося оповісти, яка халепа спіткала вражого журналіста.

— Запроданець, — з відразою вимовив Скрайб, — так я і знав. Звичайний туподур, яким був Нунчак, не міг би так влучно втрапляти по хворих місцях.

— А чий?

Ленс і Скрайб перезирнулись і загиготіли; Ешлі видала фірмову втомлену посмішку “і от з такими я працюю”.

— Ну, ти в нас такий мудрий, от і застосуй якийсь дедуктивний метод. Може полегшає.

— Ну… — кріпко замислився я, — По-пеше, проблема Нунчака була у парламентарях, що споживали амфікорумпіни. По-друге, у Храмі, де ми його і застукали, виступав старший жрець із зовнішніх стосунків. І мова, здається, йшла про затримання видання дипломатичній місії Забодянщини дозволу на торгівлю тими самими наркотичними речовинами…

— Затримання дозволу? — Ешлі підхопилася зі свого місця. Я з подивом відзначив, що вона зблідла, — А втім…

Вона сіла і замислилась, при чому її обличчя, яке було повеселішало в процесі знущання над колегами, знов надбало похмуро-депресивного відтінку.

— Я що, яким лихим дивом, вгадав, чи як?

— Ти ж маєш акредитацію. Будеш розумним, може, дізнаєшся, — дещо різко кинув Скрайб.

— Та не переймайся, — додав Ленс, — ми справді не знаємо. Точніше, не певні.

— Знов, значить, ця весела Забодянщина! — промовив я з істеричною ноткою в голосі, — Чим далі, тим підозріліше!

Колеги оглянули мою загадкову персону із належним здивуванням. Моя примітивна провокація, здається, спрацювала: Ешлі зиркнула на мене роздратовано, та я певен — з пересторогою. Вона акуратно згребла папери, кілька секунд поколивалася перед тим, як змести їх до сміттєвої корзини, а потім задумливо піднялася й вийшла, не промовивши ні доброго слова, ні лихої лайки. Знав би я, до чого це призведе!

— Нінка, можеш мені розказати, що це таке з Ешлі? — звернувся я до Нінкомпупа дорогою додому.

— А що, — хмукнув той, — хочеш її втішити?

— Я, е-е, той… Та ні, тобто не те. В неї депресія має досить предметний характер. І колеги, здається, покривають її небажання розголошувати інтимну таємницю.