Химерне місто Дрободан - Соколян Марина - Страница 9

Панчі Джаскін з ноги прочинив двері і зазирнув досередини. В кімнаті панувала напівтемрява, оскільки світло, що лилося з високого готичного вікна, заступали величезні кімнатні рослини: дозрівали сиром’ятні петрові батоги, квітли довірливі анютині оченята. По-під стінами стояло кілька столів, в кутку тулилася картотека, а ближче до входу — великий письмовий стіл і м’яке крісло, в якому гойдався веселий вусатий добродій.

— Привіт, Гріф! Ось привів тобі співробітника. Роби з ним, що хочеш, я вмиваю руки. Бруксе, це Гріф Реморс, твій начальник, падай навколішки і співай дифірамби. Адью.

І верткий Джаскін, відправивши швидкою повітряною поштою поцілунка Редакторові відділу, зник за дверима.

— Так, — Гріф Реморс припинив гойдатися і уважно подивився в мої брехливі очі. Це ж саме він підливав мені того “Презенту” на журналістському святі, — Так ти у нас — великий спеціаліст з некрологів? Що ж, роботи в нас багато. Останній некрологіст залишив нас…гм… вже давненько.

При цьому файна весела дівчина на ймення Ешлі, що сиділа за столом у темному куточку відірвалась від напруженого споглядання протилежної стіни і швидко глипнула на мене, що дало мені підстави замислитися, за яких же обставин зник мій попередник.

— Ну, спеціаліст — засильно сказано, — гіперболічно зауважив я.

— Та нічого, некрологи — справа вдячна. Гуманітарні проблеми: хвороби, смерть, нещасні випадки, стихійні лиха — взагалі, дуже приємна тематика. А некрологи, відзнач, ще й добре оплачуються. Онде на столі — купа замовлень, так що сідай, ознайомлюйся з матеріалом. І пам’ятай: хороший некролог — початок легенди.

Поки я борсався у паперовій твані звітів і замовлень, по Ешлі знов прибіг Джаскін. Вона, зітхаючи, підвелася, Редактор мистецької хроніки завив сиреною, і пара вирушила на допомогу пацієнтові. Коли вона повернулася, мене вже починало жорстоко нудити від такої кількості читанини. Взагалі-то, я людина грамотна, та це ж не означає, що цим можна зловживати і використовувати задля блага людства! За цей час у відділ кільканадцять разів вривалися підозрілі суб’єкти, робили багато галасу, кидали щось на стіл Редактору і бігли геть. Це або галюніки, або репортери, виснував я. Гріф Реморс переглядав здобич цього мисливсько-збиральницького господарювання, розпачливо позіхав і наповнював папером корзину для сміття. Бідолага. Та, на відміну від мене, він хоч міг нищити те, що потрапляло йому на стіл. Ну що за дурницями змушений я займатися? Беззастережно? Всі умови? Ну нічого, я їм такого понаписую!

А того вечора я зібрався відвідати Архів. Я, звичайно, рідкісна за паскудністю сволота, тому ви навряд чи повірите, що я був змушений це зробити. Стверджуватимете, що я вигадую собі малоправдоподібні виправдання, коли я скажу, що отримав попередження у формі гобліна-качка, що розташував свою зухвалу сідницю в моєму кріслі, поклавши брудні гірськолижні чоботи на мій стіл.

— Падла! — вискнув я.

— Зів’янь, пуп’янок, — порадив амбал.

Він підвівся, затуливши могутніми плечима стелю і втиснув мені в руку зіжмаканий папірець.

— І не викобелюйся там, бо…

Гоблін озирнувся, підозріло покосившись очицями у темні кутки, і продемонстрував кілька енергійних жестів, аби в мене не залишилося жодних сумнівів, що життя моє у випадку злісного викобелювання буде насичене різноманітними небезпечними пригодами та непристойними розвагами з летальним завершенням. Не дочекавшись моєї подяки за безкоштовну консультацію, парламентер випірнув з помешкання, гримнувши дверима. Зі стелі посипалися шматки побілки та уламки цегли.

В шоковому стані я колапсував на дивом вціліле крісло, замислився, і аж тоді почувся розпачливий тріск, завіси не витримали наруги, і двері з жаским гуркотом впали додолу. Я підкинувся і з калатаючим серцем та зшаленілим поглядом вибіг з помешкання.

Вже вечоріло, а в моїй цидулці було зазначено дев’яту годину, себто клятий Фобіус вже починає завзято готуватися до відповідальної зустрічі. Певно, хапаючись за серце від жаху, перегортає моє досьє та дрючить амбалів аби їх розлючений вигляд справив на мене профілактично-виховний ефект. Я, звісно, мав що йому сказати, та, боюсь, мої скарги та побажання їм до сра… тобто, по… О, чудове формулювання: немає жодного сенсу їх оприлюднювати.

Усвідомивши свій громадянський обов’язок, я, не зволікаючи, вирушив до явочних апартаментів. Однак, тут мене спіткав несподіваний напад синдрому мінотавра — опинившись у заковулках богемного кварталу, я вміло продемонстрував комплекс вправ по дезорієнтації на місцевості — метався вузькими вуличками та провулками, безліч раз перетинав одноманітні змілілі канали і — класика жанру — намотував кола. А що, скажіть, було робити — перепинити якого митця, що, весь натхненний, брів з кабака за ріг будинку по своїх мистецьких справах, і поцікавитися, де тут розташовується районний осередок Архів? Якби він мене правильно зрозумів, я втратив би навіки віру в долетвірну силу мистецтва. Може, це стрес так вплинув на мою хитку та ніжну нервову систему? Але як пояснити це Фобіусу?

Міркуючи над цим малоприємним питанням, я уповільнив безтямну метанину та з філософічним виглядом повного кретина волочився вулицями. Це і призвело до колізії двох світоглядів — я напоровся необережним боком на якогось дебелого аборигена. Миттєвий ефект мав силу принайменше тайфуну: силою його праведного обурення мене жбурнуло на інший бік вулиці, і моє тіло, що послужило за метальний снаряд, вцілило у двері якогось поважного закладу кабацької спеціалізації.

Кабак, як відомо, явище окультне. Адже тут за допомогою сильнодіючих засобів практикується первісна магія, яка знімає в учасників ритуалу культурні нашарування та звільняє енергію, зазвичай нейтралізовану суспільними обмеженнями. І тоді тут відбуваються справжні мистецькі оргії, які надзвичайно шкодять Системі. Тому повноважні представники різних критичних спілок, як-то Відділ боротьби з нарко-артом, Відділ Записів Актів-порушеннь Громадського Спокою (сумнозвісний ЗАГС) чи Відділ особливо тяжких видів мистецтв досить часто втручаються у різноманітні хеппенінги та перфоманси, у які виливається творче натхнення. Ми називаємо цих системних розпорядників “звіздюки”, (слово того ж походження, що й “звіздець”). До речі, термін “звізда” часто вживається стосовно жінок, які самовіддано намагаються досягти успіху, йдучи задля цього на невиправдані жертви.