Кодло - Соколян Марина - Страница 16

За сніданком до нас з Дафною підійшла Вероніка. На вигляд вона була сумна і замордована. І невиспана. Вероніка кволим голосом запитала, чи не знайдеться в нашому чайнику ще трохи води. Ми перезирнулися: на кожен стіл до сніданку і вечері ставили великі до дзеркального блиску начищені чайники з окропом аби можна було собі накалатати вдосталь кави або чаю; переважно воду в чайник наливали з запасом, так що вистачало всім.

— Звичайно знайдеться, — гостинно мовила Дафна, — сідай до нас, розказуй, як справи!

Вероніка зітхнула і сіла до нашого столу. Я налила їй кави і підсунула блюдо з печивом.

— Ой, дівчата, я так більше не можу, — відразу ж почала бідкатись наша гостя, — він мене вже дістав, цей лобуряка! Постійно його ідіотська музика, його ідіотські друзі на голові ночами товчуться. Ні сну, ні спочинку.

— Еге, так не годиться, — співчутливо мовила я, — а ти не підходила до керівництва? Може б вас все таки розселили?

— Та підходила, — схлипнула Вероніка, — Бамбузл не дозволив…

— А попроси професора Мілтона, — порадила Дафна, — він же нам якось показував, як вводити в транс. Хай він його закодує, чи що…

Вероніка недовірливо хитнула головою.

— Ну не знаю. А що, як гірше стане? Хоча власне, куди вже гірше? Треба спробувати. Він все таки наш куратор…

Тут на мене зійшло натхнення.

— А взагалі хай начувається цей твій Алекс! Йому декан Фелоні зробив останнє попередження.

— Серйозно? — зраділа бармаглотова жертва, — А що таке?

— Пам’ятаєш, вчора вийшов скандал? Так от, то Алекс зводив наклепи на декана. І, — я притишила голос, — Еван, котрого Фелоні теж викликав для виховної бесіди, випадково підслухав їхню розмову і виходить, що то не зовсім і наклепи були. Не знаю, звідки Алекс дізнався — може, десь підгледів? — але факт…

— Та ти що! — зацікавилась Вероніка, — А про що мова?

— Та про якісь таємні ритуали, які начебто відбуваються в Школі, — підхопила Дафна, котра нарешті зрозуміла мій задум.

— А що, справді відбуваються?

— Хм… — роззирнулась я, — Ми тобі цього не казали.

— Ага, ну ясно… — кивнула Вероніка. Очі її світилися.

Ну що ж, принаймні, бідака матиме надію на справедливу помсту своєму нестерпному сусіду. А ми з почуттям виконаного обов’язку рушили на пару декана-вівісектора. Справді, фелонівські заняття були не найбільш приємним переживанням у світі. Він вимагав від нас на кожну пару готувати короткий виступ і бути готовим відповідати на запитання, а вся та кількість літератури, яку він нам задавав, робила це дуже проблематичним. Сьогодні жертвою випало бути Владу. Втім, він, здається, сприймав все це дуже позитивно — може, це його сімейні есбешні традиції давалися взнаки, але хлопцю однозначно подобався предмет. Він заледве що не закохано споглядав декана і самовіддано готувався до пар.

— Отже, сьогоднішня тема: "Сучасні політичні методи впливу на масову свідомість", — буденно промовив професор Фелоні, звіряючись зі списком, — Виступає Владислав Божич. Ваш регламент двадцять хвилин.

З цим декан склав руки і зручно відкинувся в кріслі. Все з ним ясно, спростив він собі життя, змушуючи нас самих читати лекції. От і сидить, тепер, спочиває, іноді лише вставляючи єхидні коментарі, кривлячись від наших необережних слів, мов від кислого, і занотовує найбільш цікаві дурниці собі на папірець.

Влад бадьоро підскочив і розпочав оповідь про всілякі понад-етичні (звісно, за формулюванням пана Фелоні) методи впливу. А чого, виявляється цікаво! Влад побіжно розказав про методи маніпулювання увагою, інформаційну блокаду, політичні міфи, викривлення інформації та застосування сугестивних технологій. Пан Фелоні, очевидно, оцінив старанність доповідача і, замість підколювати і знущатися, поділився досвідом відволікання уваги громадян від інтрижки одного президента шляхом розв’язання військового конфлікту з сусідньою державою. Схоже, це спрацювало…

Загалом, пара пройшла без особливого кровопролиття. А от до ситуації, яка склалася на занятті професора Мілтона ми зовсім не були готові. Схоже, він вирішив взятися за нас по серйозному — а то все якісь ігри та недоречні веселощі…

— Ваше завдання — довести партнера до сліз, — суворо повідомив професор Мілтон.

— Це як? — не зрозуміла Анна, — Яким чином?

— Це просто, — лагідно мовив професор, — я хочу, щоб ви змусили партнера відчути приниження, відчай або глибокий смуток. Як ви цього досягнете — ваша справа. Я не сподіваюсь, що вам вдасться досягти максимального ефекту з першого ж разу, але ви повинні принаймні дуже сильно засмутити або ж вивести з себе об’єкт впливу. Ну, до справи.

Професор знов поділив нас на пари. На цей раз в партнери мені дістався Ганс. Добре, в принципі, що не Едгар, а то б він мені віддячив за "динамо"! Але Ганс, відверто кажучи, мені не надто подобався — мене дратувала його вічна запопадлива манера спілкування, наче він намагався приспати обачність навколишніх аби потім… ну не знаю, зробити щось неадекватне. І, на мій превеликий жаль, мені випало бути об’єктом. Об’єкт не мав права відповідати партнеру, не мав права говорити взагалі, а лише сидіти і тихо страждати — ну, це якщо у маніпулятора справи підуть добре. А я серйозно збиралася ігнорувати будь-які гансівські аванси.

Гра почалася. Ганс виявився набагато підступнішим, ніж я думала: він відразу збагнув, до якої тактики слід вдатися. Як він мене лише не обзивав! Спершу більш делікатно — бездарною, негарною і тупою до того ж, а потім геть розійшовся — називав мене пришелепуватою куркою, гидкою потворою в ластовинні, ну і ще якось там, не буду вдаватись в деталі. Спочатку я все це зносила досить спокійно — видно було, що Ганс шукає слова, але потім, коли він захопився справою і почав вимовляти різні гидотні наклепи, я почала закипати й трохи булькати… Правда, коли фрази Ганса стали багатоповерховими і навіть поетичними у своїй закрученості, мені вдалося поглянути на це все відсторонено. Мені спало на думку, що в найгірші моменти, Ганс мабуть саме так до мене і ставиться — отож наша антипатія була взаємною. А потім, коли фантазія почала зраджувати моєму партнерові, мені стало відверто смішно. На "брудну і ницу морду" я вже навіть і не образилась.