Кодло - Соколян Марина - Страница 28

28

РОЗДІЛ IV. GOSSIP’S BRIDLE

Як я вже казав, єдиний шлях до серця жінки лежить через катування. Запевняю вас.Маркіз де Сад

Однієї ночі, десь за тиждень по нашій екскурсії до шкільного донжону, я прокинулась від жахливого зойку. При чому, не свого. Дивне і неприємне відчуття — прокинутись від такого страшного звуку, а потім лежати в темряві, в заціпенінні гадаючи, що б це таке могло бути…

Тоні підвівся на лікті і роззирнувся.

— Ірма?!

— Це не я, дурню. Якби то я волала, ти б посивів… Це, мабуть, в сусідів щось скоїлось. Хто тут живе, справа від нас?

— Якісь дівчатка. Ця, як її, Лора…

— А, справді, Лора і Ангела.

Мій сусід підхопився з ліжка і рушив до дверей.

— Та не переймайся, певне там щось комусь примарилось… Звичайна справа.

Так він мене і послухав. З коридору вже долинали кроки і стурбовані перемовляння. Тоні висунувся з дверей і поцікавився новинами. Як повідомили найбільш поінформовані, Лорі наснився страшний сон, от вона і вирішила поділитись своїми переживаннями з широким загалом.

— Я ж казала! — позловтішалась я, — А ти, ледве штани натяг, кинувся рятувати ображених і знедолених!

— Ти так говориш, наче я вчинив щось… неналежне. А що, як справді комусь потрібна була б допомога?

— Ага, потримати бідолашну Лору за ручку і заспівати їй колисаночку.

— Ірма, я розумію причини твого ставлення до неї, але ж будь-що може трапитись…

— Правда? А ти ж мені доводив, що немає жодних підстав для занепокоєння.

Тоні не відповів. Він стояв лицем до вікна, щось там розглядаючи крізь густу темряву. Мені було видно лише його спину. Цікаво, чи може хороший актор передати почуття своїм, так би мовити, заднім фасом? Якщо так, то можна сказати, що на його спині проступали глибокі сумніви.

— Розкажи мені про Лордів, — раптом попросив він.

Я розповіла йому, що знала. Певна, Боян краще би впорався з цим завданням. Мені б таку пам’ять! Але зрештою, звідки мені знати про Лордів? Сказати, "ми вигадали цю дурницю" якось язик не повертався. Хоча треба би. От уже другий тиждень, як наша містифікація припинила бути актуальною, але ми все ніяк не могли відмовитись від дорогої серцю вигадки. Неочікуваним результатом нашої розвідки були свідчення, які заперечували офіційні пояснення зникнень наших колег. Це вселяло підозри і, — частково підтверджувало нашу теорію. Чесно кажучи, в мене виникли деякі сумніви щодо доцільності подальшого годування колег локшиною. Я якось обмовилась про це і… ніхто мене не зрозумів. Еван сказав, що відмовитись від нашої теорії зараз — це визнати свою поразку, адже ж іще невідомо, звідки взявся той шматочок тканини. Може її бамубзлівці підкинули, висунула гіпотезу Дафна. Після цього, звичайно, ніхто й чути не хотів про оприлюднення правди. Може воно, зрештою, так і було…

А тим часом відбувалася ескалація нервової напруги. Ми слухали викладачів, і вгадували: брешуть? Приховують? Прикидаються? Звісно, навчальний процес це не полегшувало — викладачі ображались, влаштовували немилосердні контрольні, а декан читав моралі і обіцяв різні адміністративні санкції. В результаті, звісно, всі ходили роздратовані і злі. А тепер от кричати ночами почали. Що ж воно далі буде?

Схоже, цієї ночі багато хто відбував час теревенями — на парі пана Ольберта більшість з нас непристойно позіхала, а Боян, примостившись у куточку, взагалі прикимарив. Правда, професор не ображався — він був захоплений власною оповіддю, в якій, схоже, якраз наближався кульмінаційний момент.

— … тому я дозволив собі вдосконалити теорію доктора Мендози про так звані альфа-вузли — точки біфуркації вірогідностей, додавши поняття про бета-вузли, точки збігу вірогідностей, себто, умовно кажучи, факти, які відбуваються за будь-якого розвитку подій.

Професор Ольберт переможно оглянув аудиторію, певно, уявляючи перед собою якийсь високомудрий симпозіум і самого Мендозу, враженого, ледь не до інфаркту, сміливістю ольбертівської теорії.

— Скажімо, смерть… — планував було пан Ольберт проілюструвати своє нововведення, аж раптом почувся стук в двері. Двері прочинилися відразу ж — гість явно не завдавав собі клопоту чекати на дозвіл.

Це був доктор Мілтон.

— Пане Ольберт, — повідомив він, — декан Фелоні бажає бачити всіх у своєму кабінеті. Прибула делегація з Сент-Ендрюзу.

— Я перепрошую, — холодно відповів професор, — ви не бачите? В мене лекція. Я прийду, як тільки звільнюся.

— Стівене, ви мене дивуєте… — з м’який докором промовив доктор.

Ми — навіть ті, хто досі ледь не засинав, — нашорошили вуха.

— Ви знаєте моє ставлення до проекту, Альберте. І, зрештою, я навіть не належу до оргкомітету. Немає жодних підстав…

— Помиляєтесь. До нас завітав куратор.

— Так скоро? — розгубився пан Ольберт, — Гаразд…

Він повернувся до нас.

— Прошу пробачення, я змушений іти. Можете бути вільні. Прошу дочекатися наступної пари у загальній залі.

Доктор Мілтон, усміхаючись, почекав, доки Пан Ольберт збере свої дрібно пописані папери, потім з іронічною поштивістю прочинив перед ним двері.

Як тільки двері за викладачами зачинились, ми підскочили до вікон. Звідти відкрилось дивовижне видовище — на шкільному дворі стояв шикарний Роллс-Ройс, двері якого були прочинені, а поряд сновигали два молодики в костюмах, темних окулярах та з раціями в руках.

— Ого! — вражено мовив Еван, — Цікаво, хто ж цей їхній куратор? Прем’єр-міністр? Голова МІ-3?

— Такі люди ні до кого не їздять, — похмуро повідомив Влад, — Їздять до них. І не з власного бажання.

— А що ще за проект? — поцікавилась Дафна, ліниво потягуючись, — Ірма, ти казала, ви тоді чули щось подібне.

— Справді, було таке. І, крім того, Бамбузл говорив про якісь камери…

— А, я ж казала! — підскочила Дафна, — Це мусить бути realty-show! Треба було брати цю версію. Це б усе пояснило! Навіть зникнення — справді ж, ви знаєте, як це робиться — глядачі голосують і когось вилучають з шоу… Нам би всі відразу повірили!

— Дафна, — обережно поцікавилась я, — А що, як і справді…?