Кодло - Соколян Марина - Страница 30

Що ж мене потягло на "панораму", на холод і пронизливий вітер, та іще й ввечері? Те ранкове усвідомлення відторгнення, відокремленості… Воно не бажало йти, і я ніяк не могла відновити душевний комфорт. Тож мені хотілось поблукати на самотині і подумати про вічне. А ще більше хотілось, щоб хтось вийшов до мене, насварив за неналежне ставлення до власного здоров’я і змусив повернутись додому.

— Ірма?

Хтось йшов мені назустріч. Невже мрії збуваються?

— Ти що тут робиш о такій порі?

— Я? На тебе чекаю.

Тоні якусь мить збентежено мене розглядав.

— Правда? І давно?

— Та вже давненько. Бачиш, геть замерзла.

— Ну вибач, я…

— Тю, дурний. Я жартую. Звідки було мені знати, що тобі теж заманеться вийти на шпацир?

— Ну, існує ціла низка способів дізнатись про це. Якщо дуже треба.

Все було не так, зовсім не так як слід!

— Тоні, що це з тобою? Підхопив параною в Лори? Так, раптом що, в мене є непогані транквілізатори. Спеціально в Сент-Ендрюзі прикупила…

Тоні мовчав. Місячні промені з боєм пробивалися крізь кудлаті хмари, гарно відсвічуючи на його темних кучерях; він дивився кудись вдалечінь, зовсім, здається, мене не слухаючи.

— Я більше нічого не розумію, — нарешті тихо промовив він, — Чия збочена уява створила отих Лордів? Кому це взагалі потрібно?

Е, так він все таки не повірив!

— Тоні, я знаю, все це виглядає дико. Але мусить же бути якесь логічне пояснення!

Він швидко повернувся до мене.

— А що ти тут бачиш логічного? Приладдя для тортур в шкільному підвалі?

— Відеокамери в душі? — підхопила я.

— Відеокамери?

Мені довелось швиденько розказати йому про версію, висловлену Дафною. Тоні уважно мене вислухав, а потім повільно усміхнувся.

— Дуже цікаво, — відсторонено виснував він, — А ти що думаєш з цього приводу?

— Е-е… я? — Може, сказати? Ні, справді, розказати про всю нашу безглузду гру і, можливо, здобути союзника? — Як на мене, це все ж таки змова…

— Ти впевнена?

— А як тут бути впевненим? До речі, пан Ольберт, схоже, не підтримує цього проекту. Він так і сказав Бамбузлу, коли той кликав його на зустріч з куратором.

— Он як.

— Думаю, варто поговорити з ним. І взагалі, мене дивує наша пасивність. Давно можна було б дістатись до Сент-Ендрюзу, дізнатись там…

— Пішки?

— Що, пішки? — не відразу зрозуміла я, — А, ну можна й пішки. Що тут, лише якихось тридцять кілометрів…

— Горами. Вночі. Дуже хороша ідея.

— Ну добре, а що ти пропонуєш? А може, в тебе є якась вірогідна версія?

— В мене… — він замислився, — Ні, поки що немає.

Цікаво… Я все ж таки не змогла сказати йому правду. А чи не значить це, що він теж — не зміг?

— Знаєш що? — Він насилу перервав свої епічні роздуми, — Чому б нам не повернутись додому? Все таки тепліше. Зробимо чаю…

— Тоні, ти — фатальний чоловік! — вражено мовила я, — Можеш спокусити жінку двома словами!

— Правда? Ніколи не помічав. Може, моя проблема в тому, що жінки про це не знають?

Ні, він все таки хороший хлопець. Хоч і єзуїт.

Власне тому я й довірила Тоні заварювання чаю. Дивно, звідки раптом така довірливість у атмосфері всезагальної підозрілості? Насправді ж, я ще планувала зазирнути до Дафни аби обговорити нашу завтрашню стратегію — на ранок ми повинні були звітувати перед нашим куратором, паном Артом, про здійснену роботу з втілення легенди. Чим його потішити? Останнім часом, чесно кажучи, хизуватись особливо не було чим, якщо не рахувати окремі напади параної та галюцинацій. Втім, це не наша заслуга. Ну, не лише наша.

Двері мені відчинила Герда, сусідка Дафна, одногрупниця Тоні. Це була цікава дівчина — цікава тим, що я так і не вирішила, як саме слід до неї ставитись. Вона була маленька, миршавенька і носила волосся мишачим хвостиком, але в той же час вона була дуже енергійна і життєрадісна, постійно всміхалась і розказувала якісь сумнівні жарти. В мене вона викликала стійкі асоціації з ручним пацючком.

— А Дафна вже спить! — радісно повідомила вона, — Прийшла з побачення — ну, ти знаєш — стомилась, певно, і спить тепер, як немовля.

— З поба…? А, зрозуміло, вибач.

Звісно, Дафна вже не вперше повідомляє сусідці про своє бурхливе інтимне життя. Дуже зручно для конспірації. Але, з іншої сторони, створюється враження, що Дафна тільки те й робить, що ходить на гм… вечорниці. Навіщо їй це? І чого це вона вже спить? Адже лише одинадцята!

Отже, завтра доведеться імпровізувати. Що ж, нам не вперше…

Занурившись у роздуми, я не відразу помітила пікантну сценку на підвіконні. На сходах було темно, тож розібрати всі деталі мені не вдалося. Двоє цілувалися. Ну що ж, з ким не трапляється… Але, чорт! Це ж Алекс і… і Вероніка!

Я пришвидшила ходу. Нічого собі! Ця дівиця нам всі вуха продзижчала своїми наріканнями: клятий Алекс те, чортів Алекс це! А тепер от чоломкається зі своїм бармаглотом на підвіконні! Цікавий вихід з ситуації… Полюби ворога свого. Ха! Не вірю!

До власної кімнати я зайшла все іще під враженням від побаченого.

— Тоні, вірити не можна нікому!

— Угу, — погодився він, дмухаючи на чай, — А що таке?

Я розповіла йому про сценку на сходах. Тоні замислився.

— Що ж, вона — молодець.

— В сенсі? — не зрозуміла я.

— Хороша гра.

— Гра? Ну гаразд, тобі видніше. Але навіщо?

— Може, вона хотіла викликати співчуття? Симпатію? Довіру? Не знаю, може, вона просто тренувалася.

— Тобто? — я ледве не вдавилась чаєм, — Ти хочеш сказати, можна так зухвало брехати — заради мистецтва?

— Можна, — серйозно відповів він.

— І ти… теж так робиш?

— Я? Звичайно.

Я ковтнула свій чай і щільно стулила повіки. Що ж, я нічим не краща за них. Якщо можна дурити людей заради заліку, то заради мистецтва — це навіть шляхетно. Це викликає повагу і захоплення.

А втім, байдуже. Завтра побачимо, як Вероніка буде викручуватись. Завтра… Мабуть, змінювався тиск — жахливо хотілось спати. Я похапцем допила чай і роздяглась. Тоні традиційно відвернувся. Цікаво, підтримував образ, чи й справді стидається? Шляк, так іще гірше. Зранку я думала, що мені бракує довіри. Тепер я зрозуміла, що мені бракує Тоні. Того, котрого я знала. Ні, навряд… навряд чи, знала. Але бракує так чи так.