Кодло - Соколян Марина - Страница 42

— Ну ти даєш… — вражено мовила Дафна, — а якби тебе застукали?

— Сказав би, що на трамвай чекаю! — вибухнув Боян, — А що ти пропонуєш? Сидіти тут і повільно варитись у власному соку?

— Боян, не заводься! — порадила я, — Не вистачало лише нам перегавкатись, і все тоді — можна присипати зеленню і подавати до столу. Краще скажи, що тобі повідомив пан Ольберт. Раптом справді якась цінна інформація…

— Ага, дуже цінна, — Боян пожував губу, косячись на двері, — Він сказав — цитую — "На обід давно не подавали риби". Як вам, а?

— Він що, псих? — вражено поцікавилась Дафна, щільніше закутуючись у свій плед.

— Я спершу теж так подумав, — підтримав її Боян, — Лише її справді не було.

— Кого?

— Нікого. Риби.

— Якої ще риби?

— Та ніякої! — не витримавши, заволав Боян, — Ні осетра, ні щуки, навіть бичків не подавали, покидьки!

— Та не кричи, риба від цього не з’явиться! Боюсь, з цим просто доведеться змиритись, — мовила я, — Ми сходимо з розуму. Вам не здається?

— Схоже на те, — кивнула Дафна, — Може, це ніяка не Школа, а притулок для душевнохворих?

— … в якому не подають на обід риби, — затято мовив Боян.

— Боян, припини, заради всього святого!

— Не бійся, я не збожеволів. Поки що. Просто не міг же професор ляпнути таку дурницю… Це мусить щось означати. Давайте трохи подумаємо, ну, в аякості експерименту. Які асоціації викликає в вас риба?

— Щось таке слизьке і смердюче, — відразу ж зголосилася Дафна.

Я спробувала підійти з іншої сторони.

— Е-ем… Риба псується з голови, німий як риба, п’яний як риба, почуватись, як риба в воді, ні риба ні м’ясо…

— В рибі багато фосфору, — додала Дафна.

На цьому ми вичерпалися. Ми сиділи, тупо споглядаючи один одного, в голові не було жодної думки. Боян закрив обличчя руками, ніби усунення нас з поля зору могло допомогти йому зосередитись. Дафна відкинулась на подушці зі смутним виразом примхливої великомучениці. Я її розумію, в такому стані хочеться лише пірнути під ковдру і тихенько страждати. Ще й пережити скільки неприємностей, починаючи з "вуздечки" і закінчуючи… Стоп! Ось воно!

— Боян… Ти пам’ятаєш, як ми зняли з Дафни ту залізяку?

Боян підняв голову.

— Ну. За допомогою ключа. Я ж казав Еванові…

— Та я не до того! Ключ! Ключ, який Дафна дістала в якості пророцтва!

— Пам’ятаю, а як же. Тільки риба…

— Та лиши ти дідькову рибу в спокої! Ви пам’ятаєте, яке "пророцтво" витяг з пирога Еван?

— Кільце, — мовила Дафна, — Ти, Боян, ще тоді згадав про Фродо Баггінса.

— А, справді, було таке. Так що?

— Боян, можеш знайти кільце? Може, це нам щось підкаже…

Він розплився в усмішці.

— Гм… А я вам казав, що наші професори схожі на назгулів?

— На кого? — здивувалась Дафна.

— А, та байдуже. Добре, зараз принесу.

Боян підхопився, криво усміхаючись, і, нашіптуючи "one ring to rule them all, one ring to find them…", вирушив по кільце. Дафна провела його очима.

— От блазень! Як він мене дратує останнім часом!

— Це напевне від того, що в тебе цигарки закінчились, — мудро зауважила я, — Боян не винний, такий вже у нього темперамент. Ти б бачила, як на нього Еван наскакував. Звинувачував у всьому підряд…

— Та ну? А в чому?

— Ну, він чомусь вирішив, що ідея з "вуздечкою" належить Боянові… Нісенітниця, звичайно.

— А що, як ні?

— Дафна, та ти що? Навіщо це йому?

— А навіщо це Герді? Навіщо — Томашу? А у власному сусіді, Тоні, ти впевнена? Я вже нічого не розумію! Кому тут можна вірити? А ти сама, ти ні з якими Лордами не домовлялася?! І взагалі, це справді був анальгін?!

Я вражено глянула на Дафну. Її дрібно трясло, її чорне скуйовджене волосся розсипалось по плечах, під очима, які сяяли якимсь нездоровим блиском, зачаїлись темні тіні.

— Господи, Дафна, з тобою все гаразд?

— Ні, не все… — вона закрила обличчя руками і, схоже, заплакала. Тільки це був незвичний плач, схожий на агонічне посмикування зламаного механізму… Мені стало якось моторошно. Пересиливши себе, я підсіла на ліжко Дафни і обняла її за плечі.

Якийсь час ми просиділи так, не рухаючись. Мені навіть здалося, що все на світі зупинилось, і віднині єдина міра часу — дафнині скорботні схлипування…

— Яка ж він наволоч… — нарешті тихо промовила вона крізь сльози.

Ах, от про що мова! Я вже готова була виректи якусь банальність на зразок того, що всі чоловіки — ниці брехливі покидьки, чим могла б спровокувати продовження істерики, та, на моє щастя, якраз в цей момент повернувся Боян.

— От воно! — переможно повідомив останній володар кільця, — Насилу знайшов! Уявляєте, де воно було?

— На дні Ородруїна, — похмуро мовила я.

— Майже. На дні пляшки з-під віскі. Виявляється, він, собака, приховав цю пляшку від громадськості…

— Боян, ближче до справи, будь-ласка. Що там з тим кільцем?

Він задумливо озирнув вузьке кільце з темного металу.

— Та звичайне собі кільце. Тільки за розміром малувате. І нічого на ньому не написано.

— Ану дай сюди! — витираючи мокву під очима, звеліла Дафна.

Боян передав їй трофей.

— Так. Ця штука не призначена для того, щоб її носити на пальці, — повідомила Дафна, — Форма незручна і, крім того, хто ж залізо носить?

— Залізо? Ти звідки знаєш?

— Бачиш, воно потемніло. Всередині навіть видно іржу.

— Значить, воно було у воді… — продовжила я, — Мені здається, я вже бачила подібні штуки. Тільки їх там було багато. І вода…

— І риба, — підхопив Боян.

— Ну чого зразу риба? — обурилась Дафна, — Он у каналізації теж вода, але спробуй там порибалити, побачиш…

— Дафна, а й справді! Я бачила таку річ у Флаерті.

— Точно! Сіть, якою він ловив рибу! Там були такі колечка… аби чіпляти сіть на линву…

Ми вражено перезирнулись.

— Ну, так що тепер?

— Е-емм, почекайте… — зголосилась я, — А де він ловить рибу? У затоці, так?

— Точно в затоці, він мені розказував, поки ми Евана шукали…

— Так от. Він же туди не вплав добирається? Значить, йому потрібен човен.

— А де він човен тримає? Не у власній же хаті?

Ще одна пауза. Нарешті, ми збагнули… Бункер!

На самому березі стояла оббита залізом хатинка, де Флаерті тримав своє рибальське причандалля. Ми прозвали хатку бункером, бо здалеку вона і справді виглядала наче якийсь військовий склад. Дістатись до бункера було досить складно: туди вела одна нещасна стежинка, якою зовсім не варто було блукати після дощу — у такої необачної особи були всі шанси дуже швидко дістатись прибережних скель.