Кодло - Соколян Марина - Страница 6

Пан Бамбузл провів нас до однієї з будівель, повідомивши, що то є Residence Hall, такий собі гуртожиток, іншими словами. Потім, перевіривши наші документи, він видав нам ключі від кімнат. Мені дістався номер 22, куди я й попленталась, плекаючи мрію про належний спочинок і може навіть — о невимовне щастя! — можливість прийняти душ. Кімната моя знайшлася на другому поверсі — досить просторе приміщення на двох мешканців, з дерев’яними панелями і важкими завісами кольору стиглої вишні. Меблі були не те щоб старовинними, але з тієї тривкої породи, яку часом можна знайти в старих помешканнях з високими стелями. Однім словом, мені сподобалось.

Одне з ліжок було розгорнуте, поряд лежала валіза, з якої ніяково визирали якісь лахи. З цього я зробила висновок, що тут вже хтось живе. Однак, цього когось тут не було — моя сусідка, мабуть, вийшла за якимись ранковими справами. Я випустила з рук валізи і впала на вільне ліжко. Нарешті! В мене є своє легітимне місце, і це не закуток в підворітті, і навіть не канапа в церковній коморі. Хоча, з іншого боку, все добре закінчилось, і навіть буде, що потім онукам розповідати. Ха, бідні онуки!

На тумбочці коло ліжка лежав свіжий пухнастий рушник, що надихнуло мене на ідею піти пошукати душову кімнату. Знайшлася вона, щоправда, аж в кінці коридору. Хоча це була громадська душова, розрахована людей на десять, все виглядало дуже навіть пристойно, а в приватній душовій кабінці було настільки екзотичне управління, що, поки я адаптувалась до цих технічних новацій, мене кілька раз щедро ополоснуло окропом. Втім, на тому сюрпризи не закінчились.

Коли через деякий час я повернулася до кімнати, в капцях та з рушниковою інсталяцією на голові, там вже хазяйнував якийсь невідомий мені молодик.

— Е-ее, — люб’язно поцікавилась я, — А що ви робите в моїй кімнаті?

Він відірвав погляд від краєвиду за вікном і з-під лоба подивився на мене. Це був високий худорлявий юнак, з чорною кучерявою шевелюрою і великими темними очима.

— А ви?

— Живу я тут, — гордо промовила я.

Він насупив брови, немов обмірковуючи якусь складну філософську дилему.

— Ви впевнені?

Тепер вже мене трохи заціпило.

— Ну, є деякі об’єктивні причини, які змушують мене так думати.

— А! Ха-ха!

— Чого ви смієтесь?

— Це такий жарт? Дуже смішно.

— Добре, що ти такий веселий, — похмуро мовила я, — В наш час без почуття гумору ні на крок.

Я зітхнула і, пройшовши до свого ліжка, почала сушити волосся. Кучерявий ошелешено спостерігав з моїми діями. Очі його зробилися геть круглими і наполоханими.

— Але ж ви не можете так вчинити!

Дуже вже смішний в нього акцент. Схожий на французький.

— А чого ж ні? Мені ж треба посушитися, тут не так вже й тепло. І взагалі я б хотіла перевдягтися, ти не проти?

— Mon Dieu, — осудливо кинув він і притьмом вибіг з кімнати.

Цікаво, це що, мій сусід? Я підозрювала, що на заході значно менше гендерних упереджень, але це все якось трохи несподівано. А втім, це може бути навіть цікаво, з точки зору побутових поведінкових установок… Але бідолаха зреагував якось вже зовсім неадекватно. Ну що ж тут такого страшного?

За кілька хвилин він постукав, пововтузився трохи під дверима, і лише потім зайшов. Виглядав він при цьому дещо пригнічено.

— Все гаразд? — співчутливо запитала я.

Відповіддю мені був красномовний осудливий погляд.

— А все ж таки?

— Я… я вчився в єзуїтському коледжі, Ecole de Provence. Я не звик… І крім того…

— Крім того, що?

— Жанін, вона мені не вибачить!

— Аж он воно в чому справа! — розсміялась я. Від цього він якось зіщулився, тож я швиденько надбала серйозного вигляду, — А що, нічого не можна зробити?

— Бамбузл сказав, що ми не можемо змінювати кімнати. Що жінок менше ніж чоловіків, і хтось мусить… жити з ними, — при цьому бідака аж зашарівся.

От чудасія. Ніколи такого не бачила!

— Ти не переймайся, — порадила я, — мені теж дехто може не вибачити. Так я йому сказала, що то його проблеми, і він може мастити собі голову мармулядою. Ну, давай, мабуть, знайомитись. Ірма.

— Тонi.

Він дуже обережно потис мою простягнену руку.

Далі пішло трохи простіше. Коли Тоні пересвідчився, що я не маю наміру ґвалтувати його hic et nunc, йому, схоже, трохи полегшало, і він навіть спромігся на досить осмислену бесіду. Приїхав він ще вчора, і вже встиг тут трохи освоїтись. На моє запитання, чи добре він доїхав, Тоні якось загадково поглядів на мене і сказав "зрештою, добре". Та нехай, це можна буде з’ясувати пізніше.

Враження від Школи в мого сусіда були неоднозначні. Сподобалось йому, як тут все обладнано: два комп’ютерних класи, пристойна бібліотека. Годують непогано, щоправда на чорний пудинг, місцевий делікатес з кров’ю, в нього хоробрості так і не вистачило. А от розташування Школи на узбіччі цивілізації його не надихало. За добу він не знайшов тут навіть телефона; що вже казати про інтернет. Пан Флаерті, місцевий завгосп, повідомив, що телефони — лише в кабінетах викладачів. А Тоні ж мусив відзвітувати батькам і коханій Жанін! Жах!

З викладачами він ще практично не спілкувався, декана нашого, того самого Річарда Фелоні ще немає, він мусить приїхати сьогодні на церемонію посвяти. Тим часом всім заправляє професор Бамбузл.

— А що то за церемонія? — зацікавилась я.

— Хтозна. Правда, професор Бамбузл пообіцяв, що буде ритуальна ініціація.

— Що ще за холера? В них тут що, масонська ложа?

— Ложе? Гм. Ну, не знаю. Але труну і канделябри вже привезли.

Під час обіду я спробувала розвідати, наскільки все це серйозно. Обставини, які привели мене до Школи, таки змушували припустити, що тут має місце якась дуже вже специфічна організація. Втім, Тоні міг і жартувати, адже я ще не встигла осмислити логіку почуття гумору мого єзуїтського сусіда.

Обід був накритий у великій залі лекційного корпусу. Зала була затишною — зі стрілчастими вікнами, забраними кольоровим склом, та довгими дерев’яними столами. В цей сонячний день світло падало досередини веселковими стрічками, створюючи відчуття святкового ярмарку, — з дзенькотом посуду, голосними розмовами та нервовим сміхом перших знайомств.