Кодло - Соколян Марина - Страница 8

8

Не вірте тому, хто каже, що знання — це світло.Не вірте тому, хто стверджує, що бачив це світло.Не вірте тому, хто обіцяє відкрити вам істину.Пошук правди дійсно є блуканням в пітьмі.Але втаємничений не шукає світла.Втаємничений вчиться бачити в темряві.Не вірте тому, хто каже що правда вказує путь.Не вірте тому, хто стверджує, що знайшов цей шлях.Не вірте тому, хто обіцяє показати вам дорогу.Пошук єдиновірного шляху приречений на помилку.Але втаємничений не шукає належного шляху.Втаємничений вчиться іти бездоріжжям.Не вірте тому, хто вірить.Не вірте тому, хто вважає, що вірить.Не вірте тому, хто схиляє вас до віри.Прагнення віри є відмовою від правди.Але втаємничений не прагне віри.Втаємничений вчиться сумніватись.

Голос стих, і в цю мить прийшла черга очікуваних мною канделябрів. Тьмяне мерехтливе світло влилося до приміщення, вихопило з темряви чорно-білу мозаїку мантій і збентежених облич та зрештою рівномірно розмістилось навколо помосту, де височіли наші урочисті й зосереджені професори. Декан Фелоні — я відразу зрозуміла, що то він — стояв коло прямокутного підвищення, на якому лежала величезна книга. Такого гросбуху я не бачила ще ніколи! Туди, мабуть, можна було б розмістити всю Британіку, та ще місце залишилось би, для нотаток. Пан Фелоні, як і інші викладачі, був зодягнений у розкішну мантію чорного оксамиту без будь-яких регалій, лише, на відміну від інших, на руках в нього були білі рукавички. Це робило його трохи схожим на хірурга, а його бліде обличчя мало такий вишукано людожерський вираз, що мені мимохіть пригадалися авторитети третього рейху. Втім, не знаю, може це гра світла і тіні так спотворила шановного декана, але загалом враження було досить моторошне.

Я чомусь перерахувала професорів. Разом з деканом їх було дев’ять. Як назгулів, улюблених моїх персонажів з однієї злої дитячої казки. А втім… в куточку за підвищенням, в тіні тулився ще один. Хоча то навряд чи був викладач, надто вже молодий на вигляд, що було помітно незважаючи на напівмаску що ховала його усміхнене обличчя. Він, здається, був єдиним, хто відверто насолоджувався спектаклем.

— В цих стінах, — урочисто заговорив декан, — відбували учнівство ті, хто сьогодні керує світом. Деяких ви знаєте, але більшість тримає своє ім’я в таємниці, здійснюючи владу негласними шляхами. Не всі з вас гідні честі вчитись тут, не всі витримають випробування, і далеко не всі завершать учнівство аби стати до почесної праці, належної випускникові Школи. Але всі ви були запрошені завдяки якостям, які потенційно можуть привести вас до успіху. Тому сьогодні я внесу ваші імена до Книги, і від цієї миті почнеться ваше випробування, яке триватиме до того моменту, коли ви залишите ці стіни. Сподіваюсь, більшість з вас протримається до другого триместру.

Народ захвилювався. Дуже доброзичливе вступне слово.

— А можна запитання? — раптом прорізався чийсь нахабний голос.

От самогубця! Від погляду, який звернув пан Фелоні на юнака, я б напевне посивіла.

— Що ти хочеш знати, профан ?

— Що це за випробування?

Студенти схвально зашуміли. Це, певно, цікавило багатьох.

— Ви дізнаєтесь, — зловісно пообіцяв декан.

Запитань більше не було. Потім пан Фелоні вписував наші імена до книги, а ми по черзі ставили свій підпис. Коли підійшла моя черга, я спробувала зблизька розгледіти гостя в масці, який ховався за подіумом. Але його там вже не було! Невже це мені примарилося?

По завершенні церемонії, двері зали відчинились, і ми з полегшенням поспішили геть. Я знайшла гурт знайомих панянок, і ми ще довго обмінювалися враженнями, обурювалися, обзивали одна одну сестрами неофітками і всіляко намагались розвіяти той неприємний ефект, який мала наша ритуальна посвята. Не раз, звичайно, спливали згадки про масонів, я навіть вигребла зі своєї захаращеної пам’яті словосполучення Ancient and Accepted Scottish Rite , натякаючи на географічну близькість славного Шотландського Уставу масонства. Та, я відчувала, що підкидаю ці версії лише для підживлення дискусії, а не від того, що справді підозрювала щось подібне. Та й відомо, що жінок до таких організацій не приймають. Кляті шовіністи.

Ще один шовініст зустрів мене в кімнаті тихим стогоном та спробою заховати голову під подушкою. Аби зайвий раз не травмувати Тоні, я вимкнула світло і аж тоді роздяглась.

Сон не йшов.

— Тоні, — покликала я, — ти не спиш?

— Сплю, — суворо відповів він.

— Ти як гадаєш, що то було, ну оцей весь підозрілий ритуал?

— Профанація, — тихо мовив Тоні.

— А може, ці самі, масони… — я знов спробувала підкинути наживку.

— В жодному разі. Послідовники Хірама не змогли б отак познущатися над власними ритуалами.

Ого! Ого— го!

— Тоні! — "А ти звідки знаєш? А ти часом не масон?" — так і вертілося в мене на язиці, — А що означає "Audi. Vidi. Tace"?

— Почуй. Побач. І мовчи.

***

Одна з найбільш гуманних властивостей нічних жахів — здаватися зранку лише недобрим сном. Спершу, колупаючи за сніданком ріденьку вівсянку, ми з підозрінням поглядали на професорів, але тих наче підмінили. Пан Бамбузл розповідав анекдоти, Алан Арт на пару з доктором Мілтоном життєрадісно реготали; панна Демінор, жвава руда жіночка, бігала сваритись з кухнею з приводу бридкої каші. В результаті, всі розжились смачними булочками з джемом. Однім словом, наші викладачі ніяк не нагадували вчорашніх суворих назгулів. Декан Фелоні обачно не з’являвся аби не зіпсувати нам апетит і дружню атмосферу.

З огляду на всезагальну відлигу, між таборами навіть почали зав’язуватись дипломатичні контакти. Куратори ходили між столами, обговорюючи з охочими організаційні питанні. З’ясувалося, що після сніданку ми нарешті побачимо розклад занять, і вже об одинадцятій відбудеться перша лекція.

— Хтось знає, які ми будемо слухати предмети? — поцікавилась Вероніка, з характерними інтонаціями заслуженої відмінниці, — Я чула, в цьому університеті дуже сильна психологічна школа.