Зворотня сторона Демонології - Соколян Марина - Страница 45

— Не твоя справа, — пробубнів Бішоп і мстиво додав, — Офіціант! Ще одне подвійне віскі.

— Повторіть! — раптом почувся поряд жіночий голос.

До нас, виявляється, підсіла жіночка. Ну, багато я бачила, але такого… Дуже штучна блондинка дуже середнього віку із зачіскою “ранок у джунглях” і макіяжем у стилі “те, що мене не вб’є, те зробить мене сильніше”; хижо клацаючи довгими нігтями по столу, вона перемістилася ближче.

— Щось намагаєтесь забути, хлопче?

— Угу. Свого останнього коханця, який покинув мене в день свого десятиліття. Він не розділяв мого захоплення маленькими домашніми собачками.

Жіночка відсахнулася.

— Браво, Теодоре! Значить, вас не збуджують агресивні жінки?

— Ну, стільки ж я все одно не вип’ю, — резонно зауважив пан Бішоп, — яка до біса економія!

Розчаровані життям, на крилах цинізму, ми залишили невдало обране місце полювання. Бішоп сумно подзвонів золотими угриками в кишені і роззирнувся.

— Так, куди тепер? — Бішопа трохи хитало, — Чорт. Мені незнайомий цей район…

— Вас провести?

Я перелякалася, думаючи, що то знову та фатальна жінка. Коли ні. Платинова блондинка під каре, гарненька, зріст 182, 91-61-91, ноги довгі, як життя без пива, на них шорти і чоботи-ботфорди на шпильках. Посмішка у фінансових тонах.

— І скільки то буде коштувати?

— Сто дулярів година.

— Ого. Путана з білих комірців, — зауважила я, — та нехай, фірма платить.

— Домовились. Тільки по курсу, угриками.

Леді повела нас в мотель. Галантний Бішоп, дарма, що п’яненький, відчинив двері і пропустив її вперед. Однак, вона чомусь забарилася, і так вийшло, що ми зіштовхнулися у дверях. Добряче так. І Бішопові стало того часу, щоб відчути засаду, вмить протверезіти і вискочити геть із зойками.

— Віва ла діва, віва віктор’я!

— Що сталося?

— Так то ж… то ж мужик, перебраний. Гарненька жінка, нічого не скажеш! Ні, ну подумати таке, у Вічному Місті вже нормальних жінок немає. Прокляття якесь!

Знесилений пережитим, блідий, обурений до глибини, ну чого там у них є глибокого, бурмочучи нечленоподільні та нецензурні слова, Бішоп нісся вулицями, як вісник-дайджест Страшного Суду. Не дивина, що скоро він наштовхнувся на когось з вечірніх перехожих. Тепер мати посипалися дуетом.

— Ти куди преш, вилупку?!

— А що? Що я змушений робити, якщо настав кінець світу? Якщо, ти, як нормальний член суспільства, здоровий чоловік з нормальними інстинктами, знімаєш повію, а то виявляється педа…, ой, педа…, а, кінь педальний!

— Кінь?

— Гірше! Мужик!

Жіночка, з якою у нас вийшла колізія, сумно усміхнулась.

— А якщо ти, як нормальна жінка, одружуєшся, розраховуючи на здорового чоловіка з нормальними інстинктами, а отримуєш збоченця? Тож не те що член суспільства, то член — суспільству!

Вони приголомшено глянули один на одного, і, здається зрозуміли, це — доля.

Квартира у пані Хелени була простора і світла, особливий затишок створювали різні повчальні написи на стінах (як от, “non sequitur” у вбиральні, “quod erat demonstrandum” над ліжком) і дев’ятнадцять томів “Енциклопедії незвичайних сексуальних практик” на полиці.

Коли ми з Бішопом приймали душ (там теж був загадковий напис “Post proelium, praemium”), між нами відбулася цікава бесіда стосовно розподілу обов’язків. Бішоп визвався взяти все в свої руки, а мене ласкаво попросили по змозі “заткнути пельку і заплющити баньки”, словом, сидіти в темному куточку і тихенько дихати. Я намагалась протестувати, мовляв, коли і де іще мені випаде переглянути таку науково-популярну програму, та він геть рознервувався, захляпав усе водою, назвав мене агресивною вуаяристкою, поскаржився, що не звик працювати на публіку, і взагалі, це мені не груповий забіг, не масовка і не вавілонське збіговисько. Я мусила його заспокоїти, інакше бідака взагалі б зійшов з дистанції.

Я ж все одно знатиму, що відбувається. Я, нарешті, відчувала себе справжньою збоченкою. Ех, натуралам не зрозуміти! Такий був цікавий практичний семінар під назвою “З іншої сторони рампи”! Зізнаймося, нам, коли ми беремо участь у процесі інтенсивної любові, поведінка чоловіка здається трохи кумедною (хоча про це якось не думаєш, так, констатуєш хіба, і відразу ж переходиш до реєстрації явищ більш цікавих). Тепер для мене все складалося у цілком логічну картину, як логічним здається відпирання білизни на пральній дошці, збивання коктейлю чи чистка зубів. До того ж, корисна дія зводиться не тільки до блукання навпомацки, оскільки існує чіткий вектор дії, який дозволяє, так би мовити, розрахувати момент сили. А крім того, я мала час відчути радість за Бішопову хорошу фізпідготовку (ще одна причина із прихильністю ставитися до чоловіків у формі), а то б у мене, скажімо, відразу почав боліти поперек, м’язи ніг і пресу, а дихання звелось би до бронхіального “кхи-кхе” — наша партнерка виявилася досить вимогливим споживачем, а Бішоп нічого, тримався на висоті. Та тут, коли ми вийшли на фінішну пряму, я зафіксувала цікавий ефект: я вже могла вести спостереження не тільки очами Бішопа, а й немов збоку — це свідчило про те, що ми на правильному шляху. Нарешті, з глибоким полегшенням та відчуттям виконаного обов’язку, ми перетнули червону стрічечку з надписом “фініш”. Саме час було впасти в обійми вдячних глядачів та вболівальників, що і було виконано невідкладним і бездоганним чином. І тут мене наче вимкнуло.

Прокинулася я вже зранку, цілком бадьорою, цілком у власному тілі та у обіймах пані Хелени. В такому вигляді нас і застукав її чоловік. Вай-вай, яка необачність! Вона ж казала про існування такого собі благовірного збоченчика!

— Ах, Вальдемаре! Ти ж казав, що повертаєшся у суботу!

— Скільки тобі казати, не довіряй людям! Хотів побачити, якого коханця ти на цей раз приведеш.

Німа сцена: в дверях стояв готовий до рукопашної, з природнім обуренням у очах, пан Вальдемар Поманець (так-так, саме він!), а ми з пані Хеленою з природнім же жахом натягали ковдру на грішне тіло (я — зрозуміло, а вона, цікаво, чому?). Та наступної миті картина повністю змінилася: сімейство Поманців витріщалася на мене з неприроднім захопленням, а я — на них, з неприродньою ж дипломатичною посмішкою. Пан Поманець оговтався першим.