Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 45

Приблизно так міркуючи, хлопці підвелися й вийшли з печери шукати ягід.

Спускалися вниз по правому крилу ущелини, вкритому дубками, серед яких ріс і їхній давній знайомий — горіх.

Тут, у цьому родючому видолинку, затисненому між скелею та основним гірським пасмом, хлопці й знайшли вільшанок, які стрибали серед кущів.

Багато камінців довелося витратити юним мисливцям, стріляючи з рогаток в ожиннику (так вони назвали цей куточок), поки вони підбили одну пташку. Зате на кущах ожини було чимало сухих кисло-солодких ягід. Наївшись досхочу цих ягід, хлопці нарвали кілька жмень їх додому, прихопили вітку з корінням малини і рушили до печери.

Не встигли приготувати «малиновий чай» і напоїти ним хворих, як і стемніло. Які ж короткі дні! А їм потрібні були довгі-довгі, адже стільки різних справ треба їм зробити!

У величезному глиняному горщику варилась пташка завбільшки з куряче яйце. Очевидно, це був найбідніший у світі суп. І все ж, оточивши горщик, хлопці дивились, як закипає вода в ньому, вдихали ледь відчутні пахощі м’яса і хмурніли. «Обід» ще не був готовий, коли Асо, вийнявши з кишені кілька сухих диких слив, які він зібрав десь в ущелині, кинув їх у горщик.

— О, тепер це буде справжня шорва[23]. Жаль, що того їжака ми з’їли, — сказав Гагік і майже пошепки, тоном змовника, запитав: — А чи не оббілувати нам його дитинча?

— Ну-ну, що це ви там шепочетесь? Щоб про їжака й мови не було! Думаєте, не чула? — стурбовано підвелась на своїй постелі Шушик.

— Ти упріла, хушко Шушик, лежи, лежи… — І примусивши дівчину лягти, Асо дбайливо поправив на ній одежу, що зсунулась на долівку.

Щоб Шушик не застудилася, хлопці прикрили вхід у печеру. Під стелею клубочився дим, але, лежачи, можна було дихати трохи чистішим повітрям.

— Ти що це, Асо? Все листя з своєї постелі в мою переклав?.. А сам на голому гіллі спатимеш? — обурилася Шушик.

Пастух ніяково мовчав, ніби його зловили на місці страшного злочину.

— Це, мабуть, їжак перетягнув. Асо тут не винен, — підморгнувши Ашотові, невдало «вигородив» пастуха Гагік.

Коли «шорва» була готова, Асо вийняв з кишені жменьку сухих пахучих трав, які він нарвав, коли сподівався на обід з орлиного м’яса, розкришив їх і кинув у горщик. Гагік, ретельно виконуючи роль кухаря, зняв горщик з вогню й поставив перед Шушик. Гаряча пара, пахощі дикої сливи й трав наповнили печеру…

Вечір уявлявся нашим героям, як ніколи, спокійним, мирним. Але ось несподівано загарчав і кинувся до виходу з печери Бойнах. Асо, за ним і Ашот з Гагіком підхопилися з своїх місць.

Собака зупинився на порозі і, задерши голову, загрозливо гарчав.

Що його стурбувало?

Хлопці прислухались. Із схилів скель до них долинули якісь дивні звуки, схожі на нявкання голодного кота. Спершу вони були м’якими й тихими, потім змінились на хрипке ричання, а далі й на рев — довгий, таємничий, зловісний.

На мить хлопцям здалося, що це вітер завиває в тріщинах скель, — вони не знали тварин, які б могли так ревіти. Проте скоро зрозуміли, що то не вітер. Звір!.. Але який?

Рев повторювався і стихав у густій темряві, роздратований, страшний.

Потім налетів вітер, піднялася завірюха, і, крім її завивання, нічого вже не було чути навкруги.

Постоявши на порозі ще кілька хвилин, хлопці вернулись у печеру. Всі пригнічено мовчали.

— Що трапилось, чого ви такі бліді? — захвилювалась Шушик.

— Що могло трапитись!.. — розгублено проказав Ашот.

Він глибоко замислився. «Який би це міг бути звір?» — міркував хлопець, перебираючи в пам’яті всі звуки, які чув коли-небудь у лісі. Але такого реву він не чув ніколи.

Розділ одинадцятий

Про те, як страшна небезпека непомітно наближалася до жителів печери

Двадцятий день життя юних героїв у Барсовій ущелині відзначився двома несподіваними подіями. Одна з них була радісна, друга — жахлива.

Вставши вранці, хлопці в першу чергу подбали про своїх хворих. У Саркіса нога перестала боліти, але самозваний костоправ заявив, що йому треба ще лежати.

З корінців ожини, що лишилися звечора, хлопці зварили чай, напоїли хворих і вийшли з печери. Шкутильгаючи, поплентався за хлопцями й Бойнах.

Вони обшукали в ожиннику всі кущі, але вільшанок не було: налякані вчора, пташки покинули свої звичні місця.

Із ожинника хлопці подалися в дубняк. Тут вони руками, ногами, зламаними гілками розворушили все сухе листя, сподіваючись знайти під ним жолуді… Але, на жаль, не знайшли нічого.

День видався сонячний, теплий. Коли б хлопці не були такі голодні, з якою радістю попрацювали б сьогодні на стежці!

Ашот і Гагік сіли під старим горіховим деревом і зажурились.

Раптом з кущів почувся голос Асо:

— Хлопці, сюди. Яблука знайшов!

Друзі підхопилися. От тобі на! Де ж та яблуня? Вони ніколи не зустрічали тут жодної дикої яблуні. Проте справді за скелею тулилася карликова яблуня, і до того ж дуже рясна! На її гілках і під стовбуром було стільки яблук, що хлопці набили ними повні кишені.

— Я піду віднесу хворим, — сказав Асо, набравши в ковпак яблук.

— Підбадьор їх, скажи, що ми пішли на стежку працювати, — крикнув навздогін Ашот і подумав: чого це вони, справді, сидять на одному місці? Чи не краще піти на стежку й розчистити хоч кілька кроків?..

Становище було відчайдушним, і хлопці добре це усвідомлювали. Цілком зрозуміло, що, голодні й знесилені, вони не зможуть працювати. Але що готує для них зима? Чи витримають вони тут довгі місяці? Ця думка мучила їх і кликала до непосильної праці…

— Ходімо, Гагік…

Ашот встав, перетнув Заячий майданчик і нехотя почав підніматись на Диявольську стежку. Він зрозумів, що затримуватись тут далі не можна. З кожним днем друзі все більше слабіють. Коли б хлопцям вдалося напружити останні сили, вони впоралися б із стежкою, можливо, за три-чотири дні!..

Асо прибіг у печеру, нагодував хворих яблуками, сказав кілька підбадьорливих слів і зібрався йти назад.

— Шушик! — крикнув він з порога. — Хлопці працюють на стежці, а я побіжу на полювання… Бойнах, ти лишайся біля вогнища.

Раніше Бойнах завжди був слухняний, але цього разу він сумно глянув на пастуха і, лащачись, поплентався за ним.

— Бойнах, ляж тут, погрійся! — ще раз наказав Асо, коли вони прийшли в дубняк. — Я зараз…

Хворій тварині сподобалося лагідне сонце. Собака ліг на сухе, тепле листя, поклав голову на лапи й заплющив очі.

Озброєний рогаткою, Асо довго блукав по дубняку, але не знайшов жодної пташки. Ті, що лишилися живими, стали обережні й поблизу печери більше не з’являлись. Повернувшись до собаки, хлопець простягнув йому на долоні кілька ягідок горобини. Бойнах понюхав, сумно глянув на них, але їсти не схотів.

— Ой Бойнах-джан! І їсти вже не хочеш?.. — з болем в серці запитав пастух. Він відчував, що собаці лишилося жити лічені дні.

А Бойнах знову заплющив очі й уткнувся мордою в лапи. Полежавши кілька хвилин, він раптом нашорошив одне вухо, витяг шию і почав вдивлятися в кущ шипшини, що ріс поблизу на скелі. Потім, напружуючи сили, підвівся й підліз до куща, поглядом запрошуючи до себе Асо. © http://kompas.co.ua

Пастух підійшов до куща, проте побачив лише каміння. Нічого, що було б варте уваги мисливця! Асо вже обернувся, збираючись піти назад, але хрипке гавкання Бойнаха зупинило його.

— Що там? Де, Бойнах-джан? Де?

Собака дивився на каміння, дивуючись, що господар його нічого не розуміє. Невеликий камінь привернув, нарешті, увагу Асо. Дивний камінь! Здавалося, ніби якась невидима рука пофарбувала його кільцями й квадратиками…

— Ой, та це ж черепаха!.. — зрадів хлопець і негайно перекинув тварину на спину, щоб вона не втекла. Потім швиденько взяв свою знахідку і побіг до товаришів.

23

Шорва — суп (вірм.).