Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 70

Та кози зустріли в Барсовій ущелині страшного звіра і швидко втекли звідти на солончаки.

А тепер ось козел лежить мертвий, а Арам сидить біля багаття, дивиться на шапку свого сина і плаче, плаче без сліз… Як потрапила шапка козлу на роги?.. Як розгадати цю таємницю?.. От коли б тварина могла розмовляти! Арам поставив би тоді тисячу капканів у скелях, придумав би тисячу способів, щоб спіймати цього козла. А спіймавши, запитав би: «Де хазяїн шапки?..» Та козел мертвий лежить біля вогнища…

Дід Асатур похмуро курив свою стару люльку. Всі погляди були звернуті на нього, від нього чекали рішення. А що міг сказати старший мисливець? Багато чого бачив він на своєму віку, та пояснити тисячі дивних явищ природи, але зрозуміти, яким чином на рогах у козла опинилася шапка Ашота, він не міг.

Старий був незадоволений собою і почував себе ніяково перед чужими людьми.

— Ех ти, моє левенятко, видно, даремно ми сюди прийшли, якщо нічим не допомогли! — з болем сказав він своєму онукові Камо.

— Ні, дядьку Асатур, коли б ке ти, козел не лежав би тут і цієї шапки ми не впізнали б, — заперечив Арам. — Твій постріл допоміг нам зрозуміти, де шукати синів. Сьогодні вранці я стріляв у козла і не влучив. Тільки прицілився — серце защеміло, все перед очима затуманилося… Ходімо, стає холодно. Та й відпочинемо в селі.

Мисливці підвелися й спустилися в село. Дід Асатур в внуком пішов ночувати до Арама, а Грикор — до своєї тітки, Гагікової матері.

Побачиши племінника, тітка розплакалась і вилила на хлопця всю ніжність своїх материнських почуттів. Все найсмачніше, що знайшлося в хаті, поставила вона на стіл.

— Їж, їж, мій любий, і за себе, і за Гагіка їж, хай моє серце заспокоїться, — говорила жінка і, відвернувшись, витирала ріжком фартуха сльози…

— Все буде гаразд, жінко, не плач. Де їм дітися? — заспокоював дядько Аршак скоріше себе, ніж дружину…

— Що говорити!.. — сумувала тітка. — Був би тут Гагік, як він зрадів би, побачивши тебе, Грикор-джан!

Поява Грикора ще більше роз’ятрила рану в серці бідолашної матері. Жінка всю ніч не могла стулити очей… Уранці, почувши, як задзвонили в школі, вона знову гірко заплакала.

— Ідуть… Усі до школи йдуть, усі, крім мого синочка!.. Кожного разу, як почую цей дзвінок, серце розривається; як побачу Гагікових товаришів, сльози очі заливають… А гляну на підручники та чорнильницю — в голові починає паморочитись…

— Годі, жінко… — м’яко сказав Аршак і пішов до свого друга Арама.

А в домі Арама дід Асатур саме гримав на голову колгоспу, дорікаючи йому:

— Ну й байдужі ж ви люди!.. Ваші хлопці й дівчина зникли, а ви тільки те й знаєте, що, як білки, гніздо своє набиваєте запасами!

— А що ж ми повинні робити? — запитав голова.

— Що робити? Тривогу бити, ось що!.. — спалахнув дід. — Кожен з них п’яти таких, як ти та я, вартий. А ти, я чув, більше про єреванські магазини думаєш, ніж про людей!

Кров прилила до обличчя старого мисливця, так він розгнівався, а рука його інстинктивно тяглася до кинджала.

— Не Асатур, а вогонь, просто вогонь! — прошепотів колгоспник, що стояв біля порога.

— Еге ж, залізо розпечене, а не людина…

Дід Асатур, віддихавшись і трохи заспокоївшись, сказав:

— Ну, вставайте, Арам і Аршак, збирайте людей, підемо в гори. У вашому селі мені дихати нічим. А он і Камо прийшов із своїми товаришами, — глянув старий у вікно, і зморшки на його обличчі зразу розгладились, а суворий погляд потеплішав. — Сиран-джан, — просто звернувся він до Арамової дружини, — дай мені їсти на дорогу, спатиму в горах, а звідти прямо додому…

— Чому? Хіба ти не повернешся, дядьку Асатур? — стурбувалася Сиран.

— Ні, в селі, де такий безсердечний голова, більше ноги моєї не буде, — коротко відрізав дід і, взявши рушницю, вийшов з хати.

… Загони колгоспників і школярів розбрелися по горах, заглядаючи в кожен куточок, у кожну щілину, сподіваючись наткнутися хоч на якісь сліди зниклих мандрівників. Вечорами вони спускались у видолинки, ночували у пастухів, а вранці знову йшли в гори. Оглянули всі схили Малого Кавказу, всі балки, скелі, але нікому й на думку не спало заглянути в Барсову ущелину, хоч і не раз вони проходили коло неї. Хіба можна було подумати, що Ашот з товаришами пішов туди, куди і влітку не наважувались заглядати найсміливіші люди?..

Тоді Арам запропонував школярам повернутися в село, а дорослим сказав:

— Дякую вам усім, мої дорогі односельчани, дякую і тобі, дядьку Асатур. Ви зробили для нас усе, що могли, більше вам мучитись не варто… Повертайтесь собі додому. Я залишусь на фермі, буду ходити з пастухами на гірські пасовиська. Може, й відчиняться де-небудь двері, за якими ховається моє щастя…

— Ні, ні, що ти кажеш, Арам! Я не так розумію дружбу, — запротестував старий мисливець.

Асатур ніяк не погоджувався вернутися в село, і все ж Арам умовив його, тим більше, що Грикору не можна було пропускати навчання в школі.

Поцілувавши свого молодого товариша, старий мисливець філософськи сказав:

— На світі людина живе надією, Арам. І ъи не втрачай її. Чує моє серце, що діти живі…

— Спасибі, хай тобі дасть небо все те, що твоє серце бажає, дядечку Асатур! Щасливої тобі дороги…

Арам провів лчаванців до шляху і повернувся на ферму.

Розділ десятий

Про те, як розвіявся міф про втечу дітей на Далекий Схід

Арам не знав ні сну, ні спокою і, мабуть, до весни не повернувся б у село, якби не один випадок.

Та частина Араратської долини, що лежить проти Барсової ущелини, як уже було сказано, безлюдна й гола.

В літню спеку тут росте лише верблюжа колючка та полинь з сріблястими ворсинками й п’янким запахом. Інша рослинність зустрічається тільки вздовж русла загадкового потоку. Від нижнього краю скелі, що оточує ущелину, й до берегів Араксу тягнуться три вузькі смужки. Середня — кам’яниста, сіра — це шлях потоку, а по обидва боки її — жовті смуги трави. Взимку холодний вітер жалібно висвистує в сухих стеблах цієї трави.

Не встигне розтанути сніг, як до трави прямують усі копитні, і першими — муфлони.

Пастух Авдал розподілив випаси колгоспної ферми на окремі частини і по черзі переганяв худобу з однієї на іншу, поки не дійшов до цілини. Тут він зупинився.

Полюючи з Арамом на диких кіз, Авдал набрів на багаті трави, що виросли по берегах потоку, і вирішив привести сюди колгоспні отари.

Поки мисливці блукали по навколишніх скелях, вівці паслись, потопаючи в морі рудої трави. Іноді Авдал, сівши на камені, починав грати на сопілці, сумні свої мелодії. Ло, ло, ло, ло…

У курдів є звичай водити за отарою одного-двох ослів. Ослики возять на собі повні хурджини з їжею. А коли на луках ягняться вівці, новонароджених кладуть у хурджини, і спокійна тварина, м’яко погойдуючи на своїй спині ягнят, обережно приносить їх на ферму. В ті дні, коли окоту не буває, віслюка навантажують зібраним у горах паливом — нема чого тварині, що звикла носити на собі вантажі, повертатися додому порожняком.

Якось перед заходом сонця, коли пастухи набрали хмизу й почали вантажити його на віслюків, звідкись знизу прибіг сторожовий собака. В зубах у нього було старе курдське аба. Собака приніс його прямо Авдалу.

Розумні очі пса, здавалось, говорили: «Поглянь, чи не нашого Асо це одяг?».

Серце пастуха стислося від болю. Він крутив у руках брудну, задубілу одежу сина, і йому хотілось кричати, всьому світові розповісти про свою втрату.

— Де ти знайшов її, Чало-джан, де? — ковтаючи сльози, питав він собаку.

Авдала оточили товариші. Оглянувши аба, вони закам’яніли: це ж одяг Асо.

— Ходім, Чало-джан, покажи, де це ти знайшов…

Собака повів їх Вони пройшли по слідах потоку, перетнули дорогу з Айгедзору і зупинилися біля понівеченого водою куща. Тут собака знайшов одяг.