Пеппі Довгапанчоха - Ліндгрен Астрід - Страница 36

Панна Русенблюм не слухала її. Вона шукала в читанці якихось важких слів, щоб спитати в Пеппі, як вони пишуться.

— Слухай-но, дитино, — нарешті озвалася вона, — скажи мені, як ти напишеш "морська хвороба"?

— Залюбки скажу, — відповіла Пеппі. — "М-о-р-с-к-а х-о-р-о-б-а".

— Невже? — мовила панна Русенблюм. — А. ось у читанці оці слова написані зовсім інакше.

— Це дуже добре, що ти хочеш знати, як саме я їх пишу, — мовила Пеппі. — Я ці слова завжди так писала, і ніякого лиха мені від того не було.

— Запишіть це, — наказала писарям панна Русенблюм і грізно стулила губи.

— Так, запишіть, — мовила Пеппі, — і догляньте, щоб у читанках якомога швидше виправили ці слова.

— Ну, дитино, — повела далі панна Русенблюм, — а тепер скажи мені таке: коли помер Карл Дванадцятий?

— Ой, а він також помер? — вигукнула Пеппі. — Просто біда, скільки тепер помирає людей. А я була певна, що він ніколи не помре, якщо не намочить ноги.

— Запишіть це, — крижаним голосом сказала писарям панна Русенблюм.

— Авжеж, неодмінно запишіть, — мовила Пеппі. — А ще запишіть, що як намочиш ноги, добре зразу ж поставити п'явки. І випити перед сном теплого гасу, він також дуже допомагає!

Панна Русенблюм похитала головою.

— Чому в коня кутні зуби горбкуваті? — спитала вона.

— Гм, а ти певна, що вони горбкуваті? — задумливо спитала Пеппі. — А втім, ти можеш спитати в самого коня. Він стоїть он там, — додала вона, показуючи на свого коня, прив'язаного до дерева, і вдоволено засміялася. — Як добре, що я його привела! А то б ти, мабуть, ніколи й не дізналася, чому в нього кутні зуби горбкуваті. Бо я, щиро казати, не маю про це ніякого уявлення. І питатися в коня теж не хочу.

Панна Русенблюм так стулила губи, що рот у неї став як тоненька рисочка.

— Нечувано! — пробурмотіла вона. — Просто нечувано!

— Ага, я теж так думаю, — задоволене сказала Пеппі. — Якщо я й далі так добре відповідатиму, то, мабуть, не уникну подарунка — якихось рожевих штанців.

— Запишіть це, — звернулася панна Русенблюм до писарів.

— Ні, не треба, — мовила Пеппі. — Штанці, властиво, найменше мене цікавлять. Я не їх мала на думці. Але можете записати, що мені потрібна велика торбинка цукерок.

— Ставлю тобі останнє запитання, — сказала панна Русенблюм якимось дивним, здавленим голосом.

— Шпар, — мовила Пеппі. — Мені подобається ця гра в запитання.

— Скажи мені таке: Пер і Поль мали поділити між собою торт. Коли Перові припала четвертина, то що дістав Поль?

— Кольку в животі, — відповіла Пеппі і обернулася до писарів. — Запишіть це, — поважно сказала вона. — Запишіть, що Поль дістав кольку в животі.

Панні Русенблюм нарешті урвався терпець.

— Я ще зроду не бачила такої тупої і невихованої дитини, — сказала вона. — Іди он до тих дітей, що ганебно стоять у кутку!

Пеппі слухняно пішла від столу, сердито бурмочучи сама до себе:

— Яка несправедливість! Я ж відповіла на всі запитання.

Ступивши кілька кроків, вона раптом щось згадала і знов проштовхалася до столу.

— Вибачте, — звернулася вона до писарів, — я забула сказати, яка я на зріст і який у мене об'єм грудної клітки. Запишіть. Не тому, що я хочу юшки, ні, але ж у ваших книгах має бути цілковитий порядок.

— Коли ти негайно не станеш у куток, то одній дівчинці зараз добре перепаде, — мовила панна Русенблюм.

— Бідна дівчинка! — вигукнула Пеппі. — Де вона? Пошліть її до мене, і я її обороню. Запишіть це!

І Пеппі підійшла до дітей, що ганебно стояли в кутку. То було не дуже веселе місце. Багато дітей схлипували і навіть плакали, коли згадували, що їм скажуть батьки й менші сестри та брати, як вони повернуться додому без грошей і без цукерок.

Пеппі оглянула заплаканих дітей, ковтнула клубок у горлі і сказала їм:

— Зараз ми влаштуємо інший іспит!

Діти відразу трохи підбадьорилися, проте не зрозуміли добре, що Пеппі хоче зробити.

— Ставайте в два ряди! — скомандувала Пеппі. — Всі, хто знає, що Карл Дванадцятий помер, нехай стають в один ряд, а ті, хто ще не чув про це, — в другий.

Оскільки всі діти знали, що Карл XII помер, то вони стали в один ряд.

— Так не годиться, — заявила Пеппі. — Треба, щоб було щонайменше два ряди, а то вийде не справжній іспит. Як не вірите, то спитайте в панни Русенблюм. — Вона хвилинку подумала, тоді сказала:- Я знаю, що зробити. Всі безнадійні бешкетники нехай стають в один ряд.

— А в другий ряд хто має ставати? — жваво спитала одна дівчинка, якій не хотілося визнавати, що вона безнадійна бешкетниця.

— У другий нехай стають ті, хто не зовсім безнадійний бешкетник, — відповіла Пеппі.

Тим часом панна Русенблюм завзято провадила далі свій іспит, і до гурту дітей, де стояла Пеппі, раз по раз приєднувався якийсь хлопчик чи дівчинка, що насилу стримували сльози.

— Почнемо й ми іспит, — мовила Пеппі. — Зараз побачимо, чи ви уважно читали свої підручники. — Вона звернулася до худенького хлопчика в блакитній сорочці:- Ось ти, назви кого-небудь, хто помер.

Хлопчик трохи збентежився, але сказав:

— Стара пані Петерсон.

— Ось бачиш! — підбадьорила його Пеппі. — А більше ти нічого не знаєш?

Хлопчик не знав, хто ще помер. Тоді Пеппі склала руки трубочкою і голосно прошепотіла:

— Карл Дванадцятий!

Так вона по черзі спитала в кожного з дітей, чи вони знають кого-небудь, хто помер, і всі діти відповіли:

— Стара пані Петерсон і Карл Дванадцятий.

— Наслідки іспиту перевершують усі сподівання, — мовила Пеппі. — А тепер дайте відповідь на таке запитання: якщо Пер і Поль мали поділити між собою торт, а Пер не захотів ані шматочка, вперто сів у куток і почав гризти сухарика, хто мусив пожертвувати собою і вм'яти цілий торт?

— Поль! — хором відповіли діти.

— Не знаю, чи є де кращі учні, — похвалила їх Пеппі. — За такі успіхи ви також повинні отримати подарунки.

Вона витягла з кишені жменю золотих монет і роздала дітям. Крім того, кожне з них одержало ще й по великій торбинці цукерок, які Пеппі завбачливо принесла в рюкзаку.

От і вийшло, що діти, які повинні були соромитися, найдужче раділи. Коли панна Русенблюм скінчила свій іспит і всім дозволили йти додому, ніхто так високо не підстрибував і не квапився так додому, як ті, що вона їх поставила в куток.

Але спершу всі вони оточили Пеппі й загукали:

— Дякуємо, люба Пеппі! Щиро дякуємо за гроші й цукерки!

— Ет, це дрібниці, нема за що дякувати, — мовила Пеппі. — А от що я врятувала вас від рожевих штанців, цього ви ніколи не забувайте.

ПЕППІ ОТРИМУЄ ЛИСТА

Минали дні, настала осінь, а за нею й зима, довга, холодна зима, якій, здавалося, ніколи не буде кінця. Томмі й Анніка мали багато уроків і з кожним днем стомлювалися дедалі дужче і їм дедалі важче було вранці вставати. Пані Сетергрен почала вже турбуватися, такі вони були бліді і так погано їли. До всього, вони ще й раптом захворіли на кір і мусили кілька тижнів пролежати в ліжку. То були б для них дуже нудні тижні, якби Пеппі щодня не приходила під їхнє вікно й не розважала їх. Лікар заборонив їй заходити до кімнати Томмі й Анніки, щоб вона сама не заразилася, і Пеппі послухалась, хоч і заявила, що тих два чи три мільярди бацил кору, які до неї там причепляться, вона може легенько роздушити нігтем, коли повернеться додому. Але розважати хворих під вікном їй ніхто не забороняв. Томмі й Анніка лежали в ліжку й нетерпляче очікували на Пеппі, вгадуючи, який вона матиме вигляд, коли з'явиться за вікном на драбині. Бо в неї щодня був інший вигляд. Часом вона вбиралась, як сажотрус, часом — як привид у білій сорочці, а часом — як відьма. Іноді вона розігрувала для них справжні спектаклі, сама виконуючи всі ролі, або робила на драбині гімнастичні вправи — та ще й які вправи! Стане, бувало, на верхній щабель і розхитує драбину. Томмі й Анніка зойкали, так боялися, що Пеппі ось-ось упаде. Але Пеппі ні разу не впала. Коли вона кінчала свої розваги, то завжди злазила з драбини головою вниз, щоб ще й цим насмішити Томмі й Анніку. І щодня купувала в місті яблука, груші й цукерки. Потім пан Нільсон брався за кінець мотузки й видряпувався до Томмі, який відчиняв вікно й витягав кошика. Інколи пан Нільсон приносив від Пеппі листа, якщо вона не мала часу прийти сама. Але таке рідко бувало, здебільшого Пеппі цілими днями простоювала на драбині. Часом вона притулювалась носом до шибки й починала вивертати очі і страхітливо кривлятися, та ще й обіцяла Томмі й Анніці по золотій монеті, якщо вони не сміятимуться. Але вони не могли втриматись і так реготали, що мало не падали з ліжок.