АТО. Історії зі Сходу на Захід - Сурженко Маргарита - Страница 3

Йти назад було так важко, що я спитала в таксиста, за скільки він мене довезе до хостелу. Почувши про сто гривень, відчула в собі сили йти назад угору. За сто гривень я ще когось донесла б. Гроші витрачалися просто зі швидкістю вітру. Я нічого не купувала, а їх різко поменшало. Як прожити на 10 тисяч гривень у Києві? Ніяк. Мені навіть на квартиру надовго не вистачило б. Треба було їхати зі столиці. Але спочатку потрібно було напитися, помитися й виспатися.

* * *

Душ – це найкраще, що зі мною сталося того дня. Він очистив мої думки й тіло. Вода – це прекрасно. Але на чисте тіло знову довелося надягнути брудні джинси й футболку, які нагадували мені про те, що не все так чудово. У кімнаті вже було кілька людей. Вони переважно мовчки займалися своїми справами. Переглядали щось у ноутбуках і планшетах. Одна дівчина видавлювала прищі. Моє пиво самотньо стояло в пакеті. Пити наодинці було так незручно, що я довго гіпнотизувала дволітрову пляшку й вдавала, що я не алкоголік і в мене в житті все чарівно. Пішла на кухню й вирішила зробити собі зеленого чаю. Він був, на щастя, безкоштовний. По телевізору йшли українські новини. Як же я скучила за ними! У Луганську вже три місяці показували пише російські канали. А я так любила дивитись на нові костюми ведучих ТСН. Українські дизайнери мають хороший смак. По «1+1» якраз розповідали про Схід і успіхи антитерористичної операції. Тут її чомусь називали не каральною. Як тільки я доробила чай і сіла на стільчик, показали мій будинок. Мій будинок, мою діру в стіні, мою вулицю. Я ледве не захлиснулася чаєм. Ось вона – популярність. Коли б то ще мою оселю показали по центральних каналах? Зйомка була зроблена на мобільний телефон. З діри в стіні було навіть видно шматок зеленої кухні й пральну машинку, на яку ще була гарантія. Десь там стояло улюблене горнятко. А я зраджувала йому з іншим - київським. Від побаченого стало так сумно, що я пішла до кімнати по пиво. Було вже все одно, що про мене подумають.

На кухні поруч сиділа дівчина років двадцяти п’яти. Вона їла бутерброди.

– Не составите мне компанию? - чемно спитала я.

– Пиво? А давайте. Складу, – сказала дівчина й підсунула склянку. Я зраділа, що матиму не такий жалюгідний вигляд, як могла б. І водночас різко напружилася, почувши українську. Добре, що дівчина їла бутерброди руками, а не вечеряла картоплею чи м’ясом, користуючись виделкою. Бо ще б виколола мені око.

– Только что мой дом показали. Тот, что в Луганске. Видели?

– Справді? То був ваш будинок? Не може бути! Який жах! Як ви? Цілі? - дівчина виявилась з тих людей, що мене жаліли.

– Ну да. Цела. Но состояние ужасное. Кажется, что все это плохой сон.

– Пригощайтеся бутербродами, - протянула дівчина до мене свою тарілку й полізла до холодильника. - Ось ще ковбаса, помідори, хліб. Який жах! Коли ж це закінчиться?!

– Дякую, - сказала я, ковтаючи слинку. Дієта накрилася. Ну й добре.

Ми душевно посиділи тоді з тією дівчинкою, яку звали Оля. Вона постійно повторювала слово «жах», коли я їй розповідала про ситуацію в моєму місті. Я нарешті зрозуміла, що люди насправді небайдужі. Просто не треба мовчати, варто поділитися з ними своїми переживаннями.

Оля приїхала до Києва зі Львова, бо в місті були якісь танцювальні змагання, на яких виступала її сестра. Через годину біля нас сиділи ще дві дівчини, що приїхали з Білорусі на екскурсію. Оля побігла до магазину по ще одне пиво. Дівчата теж жаліли мене, а я дивувалася з того, бо думала, що мешканців Сходу ненавидять і тішаться, що їх стає все менше. Але логічно, люди виявились людьми, а не тими створіннями, якими їх описували по телевізору. «Фашистка» Оля принесла з магазину цілий пакет з їжею, який вручила мені. Там була ковбаса, сир, консерви, печиво, цукерки. Вона сказала, що їде завтра, а мені ще тут лишатися. Мені це знадобиться. Було так незручно, що я аж почервоніла.

Варто було лише лягти на ліжко, як я відразу ж заснула. Прокинулась о восьмій ранку. У коридорі побачила Олю, яка запропонувала поїхати в секондхенд. Сказати, що це була влучна ідея, – не сказати нічого. Ще ніколи не купувала речей у таких місцях. АТО – це чудова можливість почати робити щось вперше.

* * *

Яким же величезним виявився Київ того дня! Ми їхали до того секондхенду годину. Там довелося майже пірнати в гори мотлоху. Водночас серед жахливих речей інколи знаходились дуже стильні. Я витратила приблизно сто гривень на шорти, спортивні штани, дві футболки й одну дуже відверту червону сукню. Раніше таких речей, як та сукня, я не одягала, бо мені було соромно, що подумають люди. Але тут мене ніхто не знав. Ще й «фашистка» Оля почала кричати, щоб я купила ту сукню, бо в ній, як богиня. Королева переселенців. Найгарніша з безхатченків. Може, Оля вважала, що, коли гроші закінчяться, я піду на Кільцеву? Ця сукня допомогла б знайти клієнтів.

Потім Оля повезла мене на Контрактову площу й завела до італійського ресторану. Після обіду виявилося, що вона мене пригощала. Якби я знала, то замовила б більше смаколиків. Але думала, що платити доведеться мені, тому замовила лише салат і десерт з кавою. Взагалі економія – дуже цікава річ, яка не постійно працює. Принаймні у мене. Під час обіду до нас прийшла сестра Олі. Вона була така гарна, що в мене салат почав випадати з рота. Я подумала, що на дієту точно варто сісти. Та й на танці можна було б записатися...

За сусіднім столиком якась жіночка видала себе. Вона теж була зі Сходу. Розповідала по телефону, як все погано, що ідуть ешелони росіян, місто потроху винищують, усі з’їжджають з глузду або починають помирати з голоду. Скоро буде війна, скоро ми всі помремо, ядерна зброя знищить весь світ. Захотілося стукнути її по голові. І без неї було сумно. Навіщо нагнітати? Найголовніше, що жіночка повторювала про жахи по колу рази чотири. І нарешті пішла.

Ми довго сиділи в ресторані. Кондиціонер, Wi-Fi, дві хороші, милі дівчини, з якими я не відчувала себе самотньою. Сестра Олі теж почала мене жаліти. Але я посміхнулася, казала, що все буде добре, і змінила тему. Вже набридло, що сі ставилися до мене як до жертви. Хто ж мені винен, що я приросла до дивана замість того, щоб піти й вигнати мудаків з міста? Ніхто. Тому ми говорили про хлопців, стосунки, роботу, кар’єру, подорожі. Я зрозуміла, що в кожної людини є свої проблеми, неважливо, у якому місці вона живе, чи має чоловіка, дітей, роботу. Наприклад, сестра Олі не виграла в конкурсі, бо суддів підкупили. А ще вона не знала, як заробляти собі на життя, бо обожнювала танці, але вони приносили мінімальний прибуток. А Оля закохалася в одруженого чоловіка й обдумувала, чи варто переступати через свої принципи. Чужі проблеми відволікають від власних, тому стає легше.

Повернулися до хостелу ми близько четвертої. Хлопець рецепції наїхав на мене за те, що я не заплатила гроші за наступний день і не виселилась. Я віддала гроші ще за три дні перебування в хостелі. Оля вже давно зібрала сумки, вони стояли в коридорі. Вона забрала їх, і ми поїхали на вокзал. Перед тим, як сісти в поїзд, дівчина обійняла мене й поцілувала. Сказала, що телефонуватиме, побажала удачі. АТО – це чудова можливість познайомитися з прекрасними людьми.

* * *

Виявилося, що Київ тісний. Наступного дня я їхала в якийсь центр для реєстрації переселенців і зустріла в метро одногрупницю. Вона жила в Києві вже три місяці. Винаймала квартиру разом із чоловіком, знайшла роботу, навіть кілька разів ходила до музеїв і була на концертах. Я записала її номер. Аліна запросила мене разом сходити на джаз у клуб і прогулятися нічним прекрасним містом. Київ з кожним днем ставав все менш чужим.

У центрі для реєстрації мені не сказали нічого путнього. Я зрозуміла, що в Києві тих переселенців, як сепаратистів у Луганську. Скоро їх взагалі буде більше, ніж хіпстерів. У столиці важко знайти роботу, влаштувати дитину в садок, отримати тимчасове житло. Тому мені порадили поїхати в західні області або звернути увагу на села. Ще два дні тому я хотіла це зробити, а тепер мені було сумно покидати мегаполіс.