АТО. Історії зі Сходу на Захід - Сурженко Маргарита - Страница 9

Одного разу я пішла до краєзнавчого музею Луцька. У відділі історії побачила каски й бруківку з майдану. За склом красувалися чотири Президенти України – Кравчук, Кучма, Ющенко й Порошенко. Янукович висів збоку, перекреслений і з написом «зрадник» знизу. Усі навколо говорили про війну й боялись її. Новини вселяли страх. А я згадувала слова Дениса. Жіночки з профілакторію майже плакали, коли телеведуча вчергове повідомляла про російські війська на кордоні. Я розуміла, що в такі моменти хтось радісно потирає руки. Бо ті каски й бруківку з майдану в музеї хтось старанно хотів перетворити на предмети ненависті. Хтось старанно мас залякував вже півроку. Хтось знав, що не такий страшний вовк, як його очікування. Тому постійно сіяв паніку. І це в нього виходило чудово.

Одного разу я начиталась «аналітики» про те, що через тиждень війська Статевого органа дійдуть до Києва. Вона була такою глибокою, обґрунтованою й виваженою, що мені стало погано. Я подумала, що не зможу більше подорожувати, не побачу батьків, втрачу друзів. Усі мої плани можна викинути на смітник. Той страх так паралізував мене, що я відклала заплановану поїздку до замку Люберта й пролежала весь день у своєму ліжку. На мене напала страшенна апатія. Страх війни вбиває ініціативу, мрії, бажання діяти, бажання жити. Він паралізує, паралізує... А значить, убиває. А значить, від нього потрібно позбавлятись якомога швидше. Звісно, за тиждень ніяких військ у Києві не було. А мені набридло постійно боятися.

Саме тому, я перестала звинувачувати себе через свій «програш за Луганськ» і перестала боятись. Я зробила все, що могла. Я виходила майже на всі наші мітинги. Я розклеювала листівки о п’ятій ранку. Я малювала з друзями графіті прапорів України о другій ночі. Я не вимикала «5 канал» і «Громадське» під час майдану. Але тепер це частина історії. У моїй голові й серці теж був маленький музей. І життя справді продовжується. І кожен повинен займатися своєю справою. Моя – утілювати мрії в життя.

Замість новин я почала брати замовлення з перекладу. Переклад розповідей, реклами, описів товарів. Я отримувала за це копійки. Але з тих копійок складалися гривні, які я перераховувала на армію. А закривши свій ноутбук, я відключала думки про війну й насолоджувалася життям. Я намагалась увібрати в себе кожну мить; цінувати смак морозива; гарні бризки фонтану; спів пташок; повільну течію хмар на небі; голос рідних по телефону. Хіба не соромно не слухати спів прекрасних пташок, а думати про війну? Соромно. Тому я бачила місто, слухала його, відчувала й раділа тому, що я жива.

* * *

Усе хороше закінчується. Так і моє перебування в профілакторії закінчилося. Волонтерка запропонувала мені поїхати до віруючої родини на Шацькі озера. Я погодилася. За час перебування в гостинному Луцьку мої речі подвоїлись і вже не вміщалися в рюкзак. Тому частину я піддала дівчинці-студентці із сусідньої кімнати. АТО дає чудову змогу звільнитися від зайвого багажу. Тільки свобода, тільки хардкор.

Зустріч

– Мамо, чому на Сході погані дяді?

– Бо вони більше не вміють нічого робити. Тільки стріляти. Хороші дяді проектують космічні ракети, знаходять нові ліки від хворіб, будують будинки. А погані дяді вміють лише руйнувати.

– Але чому в нашому місті нема поганих дядь, а на Сході є?

– Бо погані дяді – то як пухлина. Пам’ятаєш, у бабусі із сусіднього будинку була хвороба? У неї розросталася пухлина, бо її вчасно не видалили. Так і на Сході, пухлину вчасно не видалили. Погані дяді – то хвороба.

– Але чому її ніхто не видалив? Чому в нас нема пухлини?

– Тому що не знайшлось лікарів. Пухлина була й в Києві, пам’ятаєш, зимою? І справжні герої вийшли її видалити. Вона була така величезна, що багатьох дядь не стало. Але вони не злякалися. Вони вийшли. І тепер там нема пухлини, а є мир.

– А на Сході злякались?

– На Сході погано вчились і навіть не змогли зрозуміти, що то пухлина. А хтось зрозумів і побоявся вийти. Побоявся дістати свої хірургічні інструменти, бо ще ніколи не робив подібних операцій. Подумав, що ту пухлину має знищити хтось інший, не вони. Це величезна помилка – перекладати на когось відповідальність. Через якийсь час пухлина розрослася. Поганих дядь стало дуже багато. І пухлина стала потроху вбивати тих, хто побоявся вбити її.

АТО – це тисячі смертей: немовлята й пенсіонери, ідейні патріоти й найманці. Це зруйновані будинки й школи, мільярди витрачених на вітер грошей. Це страшне горе: сиві голови, овдовілі жінки, осиротілі діти, труни. Це тисячі життів, які були зруйновані, тисячі планів, які не були втілені в життя. Це тисячі ідей, які померли в зародку лишень через те, що ніхто не захотів вийти на головну площу свого міста й видалити пухлину тоді, коли вона лише починала розростатись. Але будь-яке горе завжди має дві сторони. Лише після нійни, що забрала мільярди жертв, у Європі настав мир, був проголошений плюралізм, а десятки країн назавжди забули про те, що таке війна. Лише після сотень жертв на центральних площах своїх міст нова влада починала чути свій народ і слухати його. Війна на Сході була звичайною фізикою, логічним станом речей у регіонах і низькою громадянською активністю. Але, з іншого боку, АТО дала можливість тисячам людей почати жити чаново. Жити краще, навчившись на власних помилках.

* * *

Вулиця Ольги Кобилянської в Чернівцях була по-особливому прекрасна того серпневого дня. Компанія з трьох осіб підійшла до скрипаля. Вони, як ніхто інший, глибоко

розуміли його гру. Прониклива скрипка торкалася струн їхніх душ і зцілювала. Три пари долонь щиро заплескали після закінчення гри.

– Зайдемо у Львівську майстерню шоколаду? – спитала білява дівчина в червоній сукні.

– Чомусь мені найбільш за все сподобалося в майстерні саме у Львові. Хоча, думаю, справа не в смаку, а в атмосфері. Ніби шоколад – це невід’ємний атрибут Львова, – діловито промовила руда дівчина в довгій спідниці з татуюванням маку на руці.

– Ви так говорите, як справжні гуцули, – засміявся до дівчат хлопець. – Гонорові львів’янки.

– Шифруємося, що ти хочеш? Бо заберуть до Нацгвардії, – засміялася білявка.

– Або в концтабори, – додав хлопець.

Компанія зайшла до майстерні й зайняла щойно звільнений столик.

– Якби ж то Луганськ так швидко звільнили, як цей столик, – промовила білявка. – Я вам ще не розповідала про те, як одного разу так злякалась тому, що наше місто звільнили, що не могла заснути всю ніч?

– Ні, вчора ти закінчила розповідь на райському молоці, – іронічно підкреслила руда.

– Молоці, яке доїли янголи, – засміявся хлопець.

– Ти явно працювала в піарі, Ліно, – продовжила іронізувати дівчина.

– Тихо, тихо. Хай продовжує розповідь. Розкажи нам тепер про півників, яким голови відрубали феї.

– Ну, слухайте! Якби ви спробували це молоко, то також не шкодували б епітетів, – зауважила Ангеліна й продовжила розповідь.

* * *

На другий тиждень життя в Яремче я почула про те, що Луганськ майже звільнили. Ви думаєте, я відчула радість? Ні. Я страшенно перелякалась. Я раптом подумала, іцо повернуся до свого міста, до своєї роботи. Буду отримувати три з половиною тисячі гривень. Знімати вбите житло замість своєї затишної квартири. Віддавати півтори за оренду квартири. На дві тисячі жити. Якщо мені будуть заносити хабаря, що час від часу трапляється, я почну відкладати гроші. На власне житло чи на гарні штори. Або посуд. Або одяг. І так мине все моє життя. Мені було дуже соромно через те, що я підсвідомо хотіла, щоб Луганськ залишився в зоні АТО навічно. Я всю ніч читала новини про місто. Пізніше виявилося, що воно все ще під владою терористів. З радості я випила подвійну порцію райського молока. А потім замислилась над життям. Що нам заважає виходити зі своєї зони комфорту? Чому ми так приростаємо до стабільності? Хіба справжнє життя – це гарний ремонт і кіт? Ні! Знаєте, що було справжнім життям?