Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 102

— Там побачимо. Не треба загадувати…

Ще довоєнні діди-перевізники переправили нас на той бік Дніпра до пристані, досить поштиво поглядали на мій кітель з орденами і, здається, не менш поштиво на великі чорні чемодани.

Такі самі погляди супроводжували нас і на пристані, але від цього втіхи було мало, бо на денний пароплав ми запізнилися, а вечірній ходив через день, буде тільки завтра. Чи то економлять вугілля, чи дуже низька вода в Дніпрі, і скорий ходить з швидкістю черепахи.

Діди були такі старі, що вже нічим не цікавилися і не дивувалися на цьому світі. Коли їхня увага й зачіплялася за що-небудь, то це стосувалося тільки їх самих, а більше нікого, і перемовлялися вони між собою тоді так, ніби були самі в човні і на всій річці.

— А що, Гавриле, — озвався той дід, що правував човном, я оце дивлюся та й думаю: нічого собі чамайдани.

— Та нічого, Петре.

— Таки добрячі чамайдани.

— Та й я думаю, що добрячі.

— До войни вроді таких і не було.

— Може, й не було, а може, й були. Згадай, як ми ще до колгоспів одну дашницю переправляли на той бік. Так у неї ще більші були. Вугласті, в мідних шпугах.

— Щось я й не згадаю.

— Ще вона одкрила один гостинця дістати малечі, а звідти музика як ударить! Та така ж ловка, наче ото «Боже, царя храни»…

— З музикою згадав. Тепер згадав. Ми ще їй через косу ті чамайдани перетягли по піску. Сила в нас тоді ще була…

Опівночі причалапкав буксир «Матіас Ракоші» з двома баржами, біля нашої пристані йому робити було нічого, але капітан знав, що тут дешеві кури і дуже смачні сливи-угорки, і причалив. Матроси пороснули на пристань поторгувати, я вхопив чемодани, кивнув Оксані й бігцем подався до сходнів: може, впрошу капітана довезти нас до Нижнього.

Капітан був старий і ніби ще довоєнний, як усе тут на Дніпрі: діди-перевізники, пристань, сірий буксир «Матіас Ракоші», тітки з кошиками і мішками. Він, здавалося, й не слухав мене, думав про своє, тоді ковзнув по мені втомленим поглядом, чи то спитав, чи то ствердив для себе:

— Молодожони?

— Можна сказати. Зустріч після розлуки.

— Ну, коли так…

— Я заплачу. Нам аби де…

— Не в платі справа. Інструкція забороняє. Сторонніх не можна. Інструкція. Ну, та ти цього не знаєш. На війні жив без інструкцій.

— На війні бувало по-всякому.

— Отож. А мене штовхаєш на порушення.

— Запізнююсь в інститут.

— З нами теж можеш запізнитися. Як сядемо на перекаті біля Щурівки, то ото тоді й запізнишся. А як не сядемо, то на ранок і будемо на місці. Каютка в самому трюмі, пориніть туди й не вигулькуйте, щоб ніхто не бачив…

Він уже брав нас! Я кинувся по сходнях до Оксани, потягнув чемодани. Капітан мовчки провів нас до трапа, показав, як і куди спускатися. Оксана подріботіла перша, мене капітан притримав ледь помітним порухом голови, неголосно промовив:

— Дуже вона в тебе гарна. Менше показуй її людям.

Я відчаєно змахнув рукою. Показуй — не показуй, а вже бачили й ті, кому треба, і ті, кому не треба. Трап загудів під моїми ногами залізом, і вузькі переходи гуділи залізом, і крихітна каютка на самому дні буксира теж була вся залізна, лунко-оглушлива, набита такою силою-силенною звуків, що, здавалося, крім них, тут уже не знайдеться місця ні для кого й ні для чого. Та ми все ж якось втулилися в ту залізну коробочку, зраділі притулкові, який нарешті здобули після стількох мученицьких місяців безглуздого розокремлення, ми стали посеред каютки, покидавши речі, глянули одне на одне, я простягнув руки до Оксани, і вона теж подала мені свої руки, але в несміливий, ніжний доторк наших долонь, в тонке здригання пальців зненацька ввірвалася груба, нахабна сила, щось велетенське й неоковирне тяжко засопіло над нашими головами, незграбно засовалося, тупо б’ючи в залізне тіло буксира і в лунке залізо нашої каютки.

— Що це? — зойкнула Оксана, відсмикуючи від мене свої руки, але я не відпустив їх, наблизив Оксану до себе, пригорнув, поцілував, може, вперше після нашої весни сорок п’ятого, заспокійливо пробурмотів:

— Заспокойся, мала. То, мабуть, парова машина. Хай чмихає!

Оксана шукала притулку в моїх обіймах, а над нашими головами невидимі темні сили несамовитіли щодалі дужче, врешті вони зрушили буксир з місця, і тепер під тонким залізним днищем шипів мокрий пісок і придонне каміння скреготало по залізу, як по душі.

— Ну, що ж це таке, Миколо? — безсило стогнала Оксана, обвиваючись довкола мене. — Що це? Що? і оті звуки, і світло, таке ж страшне світло! Миколо!

Справді, крім переповненості нестерпними звуками, каюта наша мала ще одну особливість: над вузькими залізними дверми захищена металевою сіткою тьмаво світилася електролампочка без вимикача. Лампочка ледь жевріла, вона виконувала тут скорше сигнальні функції і, власне, нічого не освітлювала, та Оксану вжахнула саме ця лампочка, вона забула навіть про всі ті звуки, які нестерпно терзали наш слух, вся її зболеність скупчилася тепер на тому незмигливому червоному оці, і ледь чутний стогін пролунав у залізному просторі, довкола якого з катівською впертістю товклися темні сили:

— Загаси! Загаси!

Я розгубився. Нічого під рукою. Жодного твердого предмета. Вузька залізна коєчка, такий самий столик, стільчик біля нього, але все пригвинчене до залізної підлоги, приварене, примуцьоване навіки. Я хотів одчинити двері: може, вимикач у коридорі? Але Оксана заступила мені дорогу: ні, ні, ні! Її жахало всевидюще пекельне око, та ще більше жахала можливість позбутися притулку, порушити відокремленість од світу, якої ми так прагнули багато місяців і яку вже чи й сподівалися здобути. Тоді я метнувся до чемодана, з самого дна видобув свого «вальтера», але не для того, щоб за фронтовою звичкою просто розстріляти небажане джерело світла (Оксана вже злякано затулила очі, ждучи пострілу), а спокійно просунув ствол пістолета крізь сітку і одним ударом розтовк лампочку на дрібні скалки.

Нарешті ми були вільні від усіх переслідувань, підглядань і пересудів! Благословенна темрява оповила нас, засліпила й оглушила, але й сліпі ми бачили одне одного, глухі — чули кожен удар серця, наші уста, наші руки, наші тіла набули загрозливо-прекрасної чутливості, наша кров вибухнула вогненною музикою захвату, досі ще не звіданого нами ніколи. В цьому тісному залізному просторі нам належав лише клаптик залізної підлоги, на який я кинув свою шинелю, та який же чарівливо-безмежний світ був для нас на тій фронтовій шинелі, які райські сади шуміли довкола нас, не знати, якими силами зроджені з цього грубого сукна, просякнутого потом і кров’ю, людською знемогою і димами невгасних пожеж, які спалили ліси, міста і цілі держави. Оксанине тіло обвивалося довкола мого тіла, мов довгостебла квітка. Трепетання охоплювало її, як темрява, і мова її теж була темна, на межі німоти. Нащо слова? Нащо все!

З самої весни ми шукали одне одного, мов сліпі, і не могли знайти. Оксана боялася зустрічатися зі мною не тільки наодинці, а й на людях, вона боялася не за себе, а за мене, за мою честь і гордість. Що люди скажуть? Я підла, брудна, недостойна, а ти… Ні, ні, ні! А село, хоч і гибіло ще під землею, стооко стежило за кожним нашим порухом, бо такий тут був тисячолітній звичай, і порушити його не могла ніяка сила. Може, так і треба для очищення душ? і хоч гіркий досвід Оксаниного і мого життя в найтяжчий час виривався далеко за межі рідного села, ми покірливо прийняли закони, що існували тут справіку, і не так я, як Оксана, бо жінки завжди твердіші в давній вірі, в дотриманні вірності усталеному і освяченому часом.

Ні, ні, ні! — тільки це й чув я від Оксани, і тоді, коли боровся за її життя, і коли зубами виривав для неї, хай і тимчасовий (тільки на один рік!) пашпорт, і коли стеріг від того районного Полубари, який знов міг простягнути сюди свої слизькі мацаки, і коли вже став сяк-так влаштовувати наш майбутній побут у місті. Поїдемо звідси? Може. Колись. Зареєструвати наш шлюб? Не зараз. Не тут…

Коли я вернувся з міста вже студентом і коли мамина хатка нарешті звелася над землею невисокими обвалькованими стінами і пологою (на високі крокви не знайшлося дерева) очеретяною покрівлею (сніпків околоту для вшивання не було — хто б там їх обмолочував!), я напросився в помічники до діда Архипа Нескоромного, який кінною косаркою косив у плавнях сіно. Дід Архип був старий, сінокосарка — ще довоєнна, щоразу в ній щось ламалося, то рвало косу, то «летів» косогін. Мої зіркі очі й дужі руки теж не дуже зарадили, і дід Архип мало не щодня брав порваного косогона і йшов до колгоспної кузні його варити. Оксана з жінками гребла неподалік од нас сіно, я влучив якось хвилю, шепнув їй: «Прийшла б до мене в обід. Побачиш, що дід Архип поніс до кузні свого косогона, — і прискоч!» — «Я тобі пиріжків з абрикосами принесу!»— блиснула вона очима.