Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 104

Не треба мені було туди йти, та зрадливі ноги самі несли до ганьби і згуби, а Васько, клешнясто вхопивши за плече, штовхав поперед себе настирливо і майже жорстоко, і я не опирався насильству, беззахисний перед злом, а може, в затаєній радості від очікуваного дарунку долі. Ми опинилися під високими деревами, від верховіття мало не до самої землі обнизаними перестиглими плодами. Груші світилися золотом і пахли медом, поплутані тіні від густого гілля обплітали моє тіло міцною сіттю і непомітно заманювали в глиб саду, далі й далі, аж поки вдарило мені в очі біле видиво хати, житла розпусної жінки, якій мало всіх дотеперішніх пожертв і яка замахнулася на мою ще дитячу цнотливість і чистість. Я йшов, як сновида, спотикався й перечіпався, сухе паліччя стріляло мені під ногами розкотистими громами ганьби, небо сипало крізь гілля цілі оберемки сухого місячного срібла, від якого я задихався, пахучі груші дурманили мені мозок, гріх капав з дерев, стікав золотистим соком плодів, липучим і солодким, на потріскану від бездощів’я гірку землю, і вона спрагло ковтала його і корчилася від насолоди, я чув її затаєні стогони, а може, то стогнало щось у мені від страху й розпуки. Куди я йду? Що роблю?

Хата стояла вгорі над садом, як нага жінка, безсоромно біліла під місяцем, а два причілкові вікна дивилися здалеку, мов темні жіночі очі, повні відьомської сили, гріховного поклику й зваби, і гарячий шепіт линув звідти, бив мені в засоромлене обличчя, кликав і наглив: «Чого ж ти? Йди швидше до мене! Швидше! Швидше!»

І тоді я не витримав цього невільницького одурманеного пересування і побіг, але не туди, куди штовхала мене недовідома сила, а назад, геть із саду, далі од тої хати, я панічно втікав од Ольки, так і не наблизившись до неї, теплі округлі груші лоскітливо дотикалися до моїх шік і до моїх губ, гладили моє лице (може, то безсоромно ніжні жіночі руки?), я стогнав од сорому і ганьби, рвався на волю з чіпких обіймів зваби й гріха, не чув, як притишено гукав позад мене Васько, як гнався за мною, щоб зупинити, завернути назад.

Мене б тоді не зупинила ніяка сила.

Коли вже молодшим лейтенантом перед самою війною приїхав я на тиждень у відпустку до рідного села і геройствував серед зомлілих од захвату дівчат, то з жахом думав, що ось-ось зустрінеться мені Олька, і тоді розсиплеться весь мій командирський блиск і я безславно загину перед очима цих дівчаток, що дивляться на мене, як на бога.

На щастя, Олька мені не зустрілась.

А тоді війна і цілі віки нещасть, смертей, люди гинули, не встигнувши полишити по собі ні пам’яті, ні згадки, згоріло моє село, згоріла хата діда Филофія, згорів садок з грушами, згоріла ніч моєї юнацької ганьби, а чорні вітри розвіяли навіть попіл.

І ось, ніби зродившись з попелу, стала переді мною живісінька Олька, самою своєю появою нагадала про ніч під грушами, про мою втечу, про мій сором, і не змінилася за ці роки ніскілечки, була, мов гріх втілений, могутня молода самиця, що може тільки здвигненням плеча відторгнути від мене Оксану з її несміливою ніжністю і боязкою жагою.

Олька ввігналася в нашу сподівану самотність, як залізний клин у м’яке дерево, розчахнула нас, стала посередині, мов бог між світлом і пітьмою, і вже тільки її велінням ми повинні були коритися.

— А я вже давно чула, що ти повернувся з війни, а це прийшла сьогодні до дівчат у плавні, а мені й кажуть: Оксана збирається до Миколи. Пиріжків з абрикосами і горнятко меду несе. А я й кажу: «В таку спеку до пиріжків треба сметани!» і пішла з Оксаною, бо в неї тільки мед, а в мене ще й сметана. Та ти ж не наїдатимешся, Миколо, раз уже ми прийшли, а може, поведеш нас скупатися на Прорізь?

Це було мовлення до всього на світі, та тільки не до нас з Оксаною: до стриножених коней, що паслися в некошених травах, до високого блакитного неба, до сліпучого сонця, до безмежного простору, в якому ми загубилися розгублені й безпорадні перед цією владною жіночою силою.

— Оксано, — знущалася наді мною Олька, — ти бачиш: наш кавалер стісняється! Ми тут розтанемо на сонці, як свічки, а він і не подумає повести нас униз до Дніпра. А ну ж давай покажемо йому, що і як!

І вона перша скинула з себе легеньке ситцеве платтячко, зоставшись у саморобному темному ліфчику і таких самих самошийних трусиках, вузенька смужка яких не приховувала, а ще дужче підкреслювала розложистість Ольчиних стегон і її смаглявий безсоромний живіт. Я відвернув очі, не так лякаючись спокуси, як ненавидячи цю нахабну промовисту плоть, що мало не спричинилася колись до мого юнацького гріхопадіння. Оксані на знак солідарності зі мною слід було б так само коли й не відвернутися від Ольки погордливо, то принаймні хоча б змаловажити її пропозицію щодо купання, вона ж, зовсім несподівано для мене (а може, й для себе самої), ніби зачарована видовищем Ольчиного безсоромно оголеного тіла, теж мерщій зісмикнула з себе синеньке безрукавне платтячко, і її гінке молоде тіло так радісно зазолотилося під сонцем, що я навіть засміявся з полегкістю.

— Миколо, чого ж ти? — гукнула Оксана. — Йдеш з нами чи ні?

— Йому що? — насмішкувато примружилася Олька. — Він собі катається на сінокосарці та травичку нюхає, а в нас сінна потерть позалазила в такі закапелки, куди й радянська влада не добереться!

— Ой, Олько! — посварився я на неї.—Добалакаєшся ти з своїм язиком!

— Далі кар’єра не пошлють!

Вона першою побігла до кручі, Оксана, легко скакнувши, випередила Ольку, щоб не відстати від них, я швидко зняв сорочку, на ходу витоптався з штанів, мої казенні чорні сатинові труси, хоч які широкі й довгі, все ж не прикривали довгого рваного шрама на лівій нозі, а шрами на плечі й на грудях і зовсім були відкриті, і Олька, лише на мить озирнувшись, все те побачила, стала, сплеснула руками:

— О, боже! Миколо, що ж вони з тобою зробили?

— А нічого. Бачиш же: заросло.

Вона підождала, поки я наблизився, несміливо простягла руку.

— Ти чого? — не зрозумів я..

— Хоч погладити, — прошепотіла вона.

— Сказав же: позаростало, як на собаці!

Я вивихнувся з-під її руки, кинувся вниз з кручі слідом за Оксаною, яка вже влетіла в воду і попливла, переборюючи могутню течію. Колись у цьому місці Дніпро з розгону вдарив у крутий виступ берега і прорізав у ньому кількакілометровий вузький каньйон, відокремивши від материка неширокий довгий острів. Відтоді ріка тут назавжди розполовинилася, основна маса води й далі текла руслом, а між берегом і островом утворилася мовби ще одна річка, яку назвали Проріззю. Вода в Прорізі видавалася холоднішою, ніж у Дніпрі, і течія тут була набагато дужчою, і чорні вири підстерігали необачного плавця вже під самим берегом.

Я поплив слідом за Оксаною, Олька лишилася на мілкому, брьохалась там по-собачому, здіймала своїм важким тілом цілі хмари бризок.

— Пливи до нас, Олько! — покликала її Оксана.

— Знайшли дурну! Там бистря, а я плавати не вмію…

Я наздогнав Оксану, ми перезирнулися невесело: нічого не вийшло з нашої спроби усамітнитися навіть тут, на краю світу. Де взялася ця Олька? Все нам зіпсувала! Втопити її за це мало!

Ми повиходили на берег, пританцьовуючи на одній нозі, виливали з вух воду, підставляли сонцеві то один бік, то другий, щоб просохнути, труси висіли на мені незграбними бганками, Оксана вся сріблилася прозорими краплями води, а смагляве Ольчине тіло було ніби зовсім сухе — ні сліду від купання й несамовитого брьохання в воді. Відьма вона, чи що?

Ми повернулися до мого маленького табору, Оксана розіклала на рушничку принесений для мене обід, жінки їсти не захотіли, Олька відійшла вбік, вмостилася на свіжому покосі і, затуливши косинкою очі, блаженно завмерла. Оксана сиділа й з любов’ю дивилася, як я їм, і я відвзаємнював їй її погляди, а сам іноді непомітно зиркав на ту, що перепаскудила нам все, ненавидячи її дедалі дужче, більше й більше розпалюючи в собі ту ненависть. Ну, чого їй треба від мене? Де вона взялася і чому саме в цей день, коли ми з Оксаною нарешті могли втекти від людей бодай на короткий час? Невже ми такі нещасливі?