Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 127

Олька навіть не цікавилася, йду я за нею чи ні. Тут уже нікуди було подітися — тільки вперед наосліп, головою в ополонку, без відступу, без вороття. Кімната, приміщення, простір, куди мене привела Олька, вражала своєю неймовірною убогістю. Темні стіни, низька темна стеля; широкий дерев’яний піл, застелений товстою домотканою ковдрою і закиданий пістрявими подушками, вузенький столик, дві саморобні табуретки, нужденний каганчик— ось і вся обстава. Та звідкись з’явилися полив’яні мисочки, а на них рожеві пластівці сала, обнизані сизими сережками цибулі, пухнасті скибки паляниці, а поряд пузатенькі, з більмастого скла чарочки і біля них висока пляшка з отруйно-сивушною рідиною — цим безнадійним символом всіх наших минулих епох убогості, принижень і безвиході.

— Олько, я не питиму, хоч ти що хоч!

— Ой, злякав! Не питимеш, то я вип’ю за тебе! Не заборониш?

— Це вже не в моїй волі.

— А що тепер у твоїй волі? Раз ти тут, то вже мій, хоч скач, хоч плачі І вже ти вип’єш зі мною, хоч би всі чорти тут гопки били!

— Чого тобі треба, Олько?

— Того, що й тобі.

— Мені вже не треба нічого.

— Мені теж.

— Ой, Олько! Вона підливала й підливала в ті більмасті відьомські чарочки, я непомітно випивав їх одна за одною і ще непомітніше занурювався в склубочілу пітьму, безпорадно борсався в ній, безсило простягав руки, шукаючи опертя, порятунку, спасіння, але знайшов там зовсім не те: знов опинився в садку діда Филофія, під темними деревами, з яких низько звисали перестиглі золотисгі груші, знов, як і десять років тому, одурманений гріховним ароматом плодів утікав я звідти і теплі округлі груші лоскітливо дотикалися до моїх щік і моїх переляканих губ, гладили моє обличчя (пронизані медвяними соками груші чи безсоромно-ніжні жіночі руки?), я стогнав од сорому і ганьби, рвався на простір, на волю з чіпких обіймів зваби й гріха. З того першого саду я зміг вирватися, захищеним дитячою цнотливістю, але тепер затоптана брудом жорстокості й неправди, скалічена кривдою і злом душа моя не порятувала мене і в цьому, новому саду я хоч і пробував утікати від гріха, та насправді біг до нього, я сліпо кружляв між золотисто-стиглими плодами, лоскіт їхніх дотиків обезвладнював мене, вже не страх, а захват народжувався в серці, і не сором, а безсилля й вичерпаність блаженства. Тіло безсоромної цієї жінки було мов сто вітрів неприп’ятих. Вони змели мою розгублену душу, занесли її світ за очі, до раю й до пекла водночас.

Коли справді буде колись Страшний суд очищення, покаяння і спокути, то я вже побував на ньому тої ночі. Ніч була болісно-довга, якась безкінечна і водночас коротка, мов зойк радості і розпуки, вона зовсім не мала вечора (адже все почалося вже опівночі) і непомітно злилася з ранком, і коли я нарешті спам’ятався, то ніяк не міг збагнути, світло чи пітьма довкола мене, на початку чи вже при кінці безрадісної своєї мандрівки я перебуваю. Просторе дерев’яне ложе лякало своєю пустельністю, маленьке віконечко, мов учорашні більмасті чарочки, напускало на мене сіру каламуть, десь посеред холодних просторів Дніпра стогнав заблуканий у непробивному осінньому тумані пароплав (може, та „Сталінська конституція“, що привезла мене сюди на солодку ганьбу, і гірке очищення і ще гіркіше збезчещення?) — всі відчуття були невиразні, тупі, скаламучені, мов світло з більмастого віконця, та однак весь я здригнувся від сорому і навіть застогнав.

— Щось болить? Ой, Боже ж мій!

В цьому холодному просторі, серед убогості, доведеної до краю, голос майже ангельської доброти, теплий і ласкавий, а слідом за голосом безшелесно зродилася й вона, з того, далекого, і цього, злочинно-дотичного саду з золотими грушами, суцільний гріх, як ті перестиглі плоди в медвяному солодкому соку, що скапує на землю, спраглу і безпомічно-безпорадну, як моє тіло.

— Олько, як тобі не соромно отаке зі мною!

— Прокинувся? А я тобі снідати принесла. Нас тут годують. Аякже! Вже зрання — котлети з макаронами, а макарони, як пальці завтовшки. Нас тут годують, бо кажуть, наш камінь аж до Києва йде. Там на Хрещатику ним доми обмощують. Може, колись пощу та подивлюся…

— Ой, Олько, яке вже тут снідання!

— Однаково ж треба їсти. Ми он ще й не снідали, а два гончаки накидали каміння. А воно ж тверде!

Яке каміння! Яка твердість?

— Олько! Ну, про що ти ото говориш? Згинь з-перед очей!

Тобі ще мало? Це ти у всьому винна! Ти, а не я.

Вона підлетіла до мене, налягла тяжкими грудьми мені на обличчя, власне, й не налягла, а тільки доторкнулася, креснула глибинним, майже пекельним вогнем, відскочила в осяжну недосяжність, засміялася звідти і застогнала:

— Ну, я! рада й щаслива, що саме я, а не хтось інший! А чого тобі ще треба від мене? Думаєш, я забула той наш садок, і ті груші, і ту ніч, яка вже ніколи не вернеться, але яку я так тоді ждала, бо хотіла, щоб ти прийшов, а ти втік, хоч спершу прийшов, а тоді втік, і лишився Васько, якого я терпіти не могла, та мені було однаково… А ти був дурний і ще не знав нічого й не зазнав. Не знав ти й того, що тебе я побачила тільки згодом, а спершу закохалася в твого батька Федора. Дівча ніжноноге? То й що? А мою матір з Молдавії мій батько знаєш якою привіз? П’ятнадцятилітньою, щоб ти знав! І мені було п’ятнадцять, як я закохалася в твого батька — хоч і вмерти! Ти тоді був сопляк, три чи скільки там років між нами, а як на мою пристрасть, — то цілі віки! І вже лиш згодом, як загинув твій батько, як пропав мій дід Филофій, в тому страшному патронаті і на дикій свободі після нього, побачила я тебе ще ніби й малого, зеленого, як весняний паросток, але все здригнулося в мені, заплакало й заскімлило: „Ось де моє щастя! Ось уся моя радість!“

— Олько, перестань! Невже тобі мало того, що вже сталося?

— Мало? Ой, упаду від сміху! А ти що ж думав — багато? Стачить на все життя? А ти зміг би один раз наїстися— та й годі? Міг би?

— Вважай, що наївся. Не буду й снідати — поїду.

— Поїдеш? Куди ж ти поїдеш?

— Куди їхав. На той бік. До матері.

— А туман ти бачив?

— Діди перевезуть. Що їм туман?

— Ой, смішний! Діди його перевезуть! Та вони почалапкають веслами біля берега і пристануть туди, звідки й відчалювали. Нікуди ти звідси не подінешся, Миколо.

— Колись же цей туман розійдеться?

— Колись розійдеться. А тим часом будеш тут. Може, й назовсім зостанешся? До каміння ми тебе не пустимо. Самі ганятимемо вагонетки, а ти — нашим обліковцем. Ходи собі з книжечкою та чиркай олівчиком.

— Олько, ти ж знаєш, що цього не буде!

— А не буде цього, то буду я, допоки ти тут у мене!

І знов задушила мене й замучила темною і солодкою тугою. Обціловувала мої шрами на плечі й на грудях, задихалася від дикого шепоту:

— Моє! Все моє! Як побачила тоді на сінокосі ці шрами, то ще дужче захотіла тебе!.. Поцілунками б зцілила!.. Жданням безнадійним!.. Туго моя! Щастя й нещастя!

— Ненормальна, — кволо борюкався я.

— А де ти тепер знайдеш нормальних? Може, ти нормальний?

— Не знаю.

— Може, десь ждуть тебе— не діждуться?

— Не знаю.

Ніде ніхто не ждав мене, ніхто не лічив моїх днів, і коли я вирвався нарешті від Ольки, то навіть сам здивувався: куди поспішав, чом так нетерпеливився?

В колгоспі вже не було залізнозубого Левченка, пропив півферми, повинні б судити, але обком врятував, перекинули в інший район. Прислали нового голову, знов темний і непросвіщенний, але цей приїхав з жінкою, вона хоч тримає його в шорах. Мама зраділа моєму поверненню, з надією дивилася на мене: „Миколко, йди до нас агрономом!“ — „Так я ж недовчений, мамо“. — „А тут же й зовсім невчені, гине все і погибає!“

Все гине, та ніби ж я порятую? Сам гину, і ніхто не поможе. Оксана, мов підстрелена дика качка з одним крилом, залетіла в безвість. Фронтових друзів розгубив, а нові, студентські, відцуралися при першому ж тривожному дзвоні. А були ж там не тільки мамині синки, а й учорашні солдати, покоління переможців, які вміли відважно дивитися смерті в очі, не боялися ні бога, ні чорта. То яке ж затемнення наповзло на їхні душі і чому їхня воля стала, мов розм’яклий віск?