Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 130

— Точно не знаю, але здогадуюсь, — сказав я.

— Отож і воно. Вважай, що я тебе вже взяв на роботу, хоч анкетку ти однаково ж заповниш, але давай домовимося: ніяких возмущеній трудового народу! Бо я ж тут живу давно і всіх Сміянів знаю, як своє вухо.

— Я давніше, — усміхнувся я.

— Ти?

— Я.

Положай довго перемірював мене вздовж і впоперек своїм хитрим поглядом, прискалив око:

— І скільки ж ти тут живеш, на оцьому нашому чорноземі?

— Тисячу літ.

— Тисячу?

— Уявіть собі.

— Знаєш що, хлопче, — відходячи нарешті від дверей, зітхнув Положай, — ти скажи прямо: береш „Універсал“?

— Беру.

— Отак воно краще. А то: тисячу літ, тисячу літ! В голові й так гуде від усіх балачок, а тут ще ти з своєю тисячою…

…Не так уже й заспокійливо гудів трактор, як мені видавалося, і не зміг я усамітнитися навіть тут, серед степів.

Емтеесівські майстерні нагадували фронтовий госпіталь. Там на двох одна нога, тут на три трактори один колінвал. Замість запчастин Положай приніс і власноручно прибив на стіні лозунг із словами Сталіна: „Механізатори! Використовуйте техніку до дна!“.

— Посадовили б нас під цим плакатом посеред замерзлого ставка, то було б в самий раз! — невесело жартували трактористи.

Якась незрима зла сила нестомно ганяла дияволів, і тепер після письменників, композиторів, філософів і вейсманістів-морганістів названо було нових ворогів: антипатріотична група театральних критиків, запеклих космополітів, відірваних від життя та боротьби радянського народу. Коли врахувати, що до найближчого театру від Положаївської МТС було кілометрів з двісті, і що жоден з трактористів навіть не чув ніколи про таку професію, як театральний критик, і що для матюків слово „космополіт“ не вживалося навіть на рівні районного начальства через свою абсолютну невідомість у цих глухих краях, то, коли, повторюю, врахувати всі ці обставини, на статтю в газеті „Правда“ від 28 січня 1949 року „Про одну антипатріотичну групу театральних критиків“ ніхто тут не звернув ніякісінької уваги.

Але пригнали до нас із Зашматківки вчителя літератури Бугайова Дмитра Карповича, який повинен був прочитати механізаторам спеціальну лекцію про шкідливість і підступність космополітизму, сам директор Положай одірвався од теплої грубки і гибів цілу годину з нами в напівтемному, промороженому наскрізь непривітному приміщенні, бо це була не просто лекція, а важливий політичний захід.

Бугайов, велетенський чолов’яга в засмальцьованому армійському кожушку, здер з своєї просторої лисої голови облізлу смушеву шапку, запхнув її до кишені кожушка, дістав з-за пазухи учнівського зошита, ляпнув його на край верстака, заваленого масним залізяччям, спокійно поторгав сторіночки, з-під брів глянув на своїх слухачів. Все це вчитель проробив лівою рукою, бо замість правої в нього теліпався порожній рукав кожушка, вправлявся одною рукою Бугайов з таким спритом, що трактористи вмить прониклися пошаною до цього чоловіка, вже він був для них не просто черговим партійним гавкуном, який переливає з пустого в порожнє і тільки заважає людям працювати, а найперше інвалідом війни, чоловіком, що страждав ще більше, ніж страждають оце вони в холоді, нестатках і всезагальному розгардіяші.

Бугайов знав свій предмет досконало. Він називав прізвища критиків-космополітів, перелічував патріотичні твори радянських драматургів, опорочених антипатріотами, і серед цих творів — страшно сказати! — була не тільки така близька сільським трудівникам п’єса, як „Хліб наш насущний“ Вірти, але й славнозвісна „В степах України“ Олександра Корнійчука, ця воістину народна комедія, що знаменувала всі неймовірні висоти і могуття радянського оптимізму. Щоб якнайдоступніше пояснити механізаторам суть космополітизму, вчитель навів слова з „Правды“: „Запеклий космополітизм не тільки антинародний, але й безплідний. Він шкідливий, як ті паразити в рослинному світі, які підточують паростки корисних злаків. Він служить провідником ворожих нам буржуазних реакційних впливів“.

— А в нас для електрообладнання саме провідників і не вистачає,—зітхнув хтось з трактористів.

Директор злякано смикнувся на той аполітичний голос, але Бугайов заспокійливо наставив на нього єдину свою долоню і став читати нам спрямовані проти космополітів викривальні вірші двох московських куплетистів:

Он мало знал, был неумён

И вовсе не был зрудитом,

Но сам себя считал маститим

Литературоведом он.

И, мчась вперед на всех парах,

Гремя доспехами своими,

Себе спешил он сделать имя

На иностранных именах.

Он чтил их, чтил благоговейно,

Они ему служили все.

К его услугам были Гейне,

Бальзак, Золя, Ренье, Мюссе,

Стендаль, Рабле, Гольдони, Гоцци,

Мильтон, Бодлер, Гюго, Додэ,

Торкватто Тассо, Песталоцци,

Верлен, Шпильгаген и тэ де.

Я стояв (сидіти, ясна річ, ми не мали на чому) позад своїх нових товаришів, слухав, як похмуро лунали в цій колишній стайні великі імена, лунали не для слави, а для запланованої кимось ганьби, і всі мої незлагоди здавалися зовсім несуттєвими і просто мізерними. Хтось тяжкими слонячими ногами затоптував вже й не долі таких незначних людей, як я, а все найцінніше, що створило людство за віки й тисячоліття. За мною теж стояти тисячоліття, але вони були безіменні, як наші сліпі кобзарі, а тут же йшлося про імена, знані всьому світові. Хто їх зневажає і навіщо?

Бугайов закінчив свою лекцію і попросив ставити запитання. Я б міг спитати його, ох, як же міг би спитати, та що може відповісти простий сільський учитель, твій учорашній фронтовий товариш? Тому я стояв мовчки, а хтось з трактористів, щоб не бути нечемним до такого знаючого лектора, подав голос з найдальшого кутка:

— А закурити у вас знайдеться?

— Пробачте, але я не курящий, — сказав учитель.

— Шкода, — пролунав той самий голос, — торік тут у нас з району товариш читав про якихось моргалістів, так він нас „Казбеком“ частував.

— Ви, мабуть, мали на увазі вейсманістів-морганістів? — зауважив Бугайов.

— Та нам воно однаково, як вони там називаються. А „Казбек“ у того товариша був таки добрий. Кажуть, до війни і в нас тут такий був, а тепер де ти його знайдеш. Вже й махорка не та, вся надія на домашній австріяк і штамбур.

Положай, розпачливо вимахуючи коротенькими своїми ручками, намагався „спрямувати в русло“, але ніхто не зважав на його безнадійні зусилля, хлопці задиміли цигарками, а я на правах некурящого підійшов до Бугайова. Директор, вважаючи важливий політичний захід успішно закінченим, непомітно прослизнув до своєї кімнатки з теплою грубкою, вчитель надягав шапку, застібав кожуха.

— Вас хоч одвезуть? — спитав я. Бугайов глянув на мене здивовано.

— Хто ж возить учителів? Ми ходимо пішки.

— Шкода, що не вечір, я був би вам попутником. Мені щодня доводиться перемірювати степ між Зашматківкою і МТС. Про вас багато чув од свого брата. Він ваш учень. Марко Сміян.

— Я вас знаю давно, хоч ми ще й не знайомилися, — сказав Бугайов.

Ми вийшли під низьке небо. Надворі, хоч був мороз, здавалося ніби тепліше, ніж у майстерні серед нахололого заліза.

— Не заперечуєте, як я з вами трохи пройдуся? — спитав я. Бугайов окреслив півколо єдиною своєю рукою.

— В степу ви хазяїн.

— Ну, який же з мене хазяїн? Я просто наймана сила у товариша Положая. Мабуть, це доля нашого покоління — жити, боротися, вмирати в ім’я майбутнього. Для мене це майбутнє — мій молодший брат. Як він там у вас, успіхи є?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, оцінки, старанність, кмітливість…

Бугайов ступав, не вибираючи дороги, чалапкав просто по глибокому снігу, йшов швидко, з якоюсь, сказати б, запеклістю, так ніби хоч цим надолужити свою фізичну неповноцінність. Єдину руку свою, щоб не метлялася безпорадно, він засунув до кишені кожушка і мчав по снігах, ніби жива торпеда. Я насилу встигав за ним, остерігаючись за свою поранену ногу, він, мабуть, помічав це, але не збавляв кроку, його широка спина тяжко похитувалася переді мною і мовби без слів промовляла до мене: „Що ж, у тебе перебита нога, але вона є, а в мене рука відірвана по саме плече!“. Я все ж спромігся на ривок, зрівнявся з Бугайоаим, і тільки тоді він відповів на моє запитання, хоч відповів зовсім несподівано: