Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 152

Вусатий Петро Васильович всівся в крісло посеред салону, двічі хекнув, розправив груди, покрутив великою головою, нас з Оксаною чи й зауважив, зате одразу побачив «Малєнкова» біля роялю і страшенно здивувався.

— Ти диви, трясця його матері! — загримів він. — Цей усіх випередив і вже тут, і вже біля свого піаніна!

— Петре Васильовичу, — нагадав йому хтось обережно, — Андрій Володимирович закінчував консерваторію…

— Закінчував, кажеш? А закінчив? Трясця його матері, морочити собі голову в якихось там консерваторіях, щоб тепер ворочати торгівлею?

— Музика й торгівля вносять гармонію в світ, — подав од роялю голос «Малєнков».

— Була б тобі гармонія, коли б ми тебе не затвердили! — зареготав Петро Васильович. — А ну ж, заграй нам якоїсь своєї польки чи краков’яку, трясця його матері! Що, панораму? Та яка тут панорама? Все перекопали, перепаскудили… Ось попливемо далі, там плавні почнуться — ото панорама! Я там раз із самим Остапом Вишнею качок бив! Що ти оце приніс? Випивка без закуски? Букенброд? Німця розбили, а тепер його букенброди жувати?

— Зате ви пливете на яхті самого румунського короля, Петре Васильовичу, — нагадав йому хтось.

— А таки ж правда, трясця його матері! Мій тато до вітру за клуню ходили, а в мене оце в каюті марморяний нужник! З глинища прямо в мармури! Знай наших!

— Що це за люди? — злякано пригорнулася до мого’ плеча Оксана.

— Тимчасові,— пояснюю я.

— А ми тут зовсім чужі.

Я мовчки обійняв Оксану. Ми тільки одне для одного, а для всіх інших справді чужі. Може, чужі й для всього світу? Колись я вірив у фронтове братство, бо там смерть зрівнює всіх, та згодом переконався, що навіть перед всемогутністю смерті люди далеко не однакові, одні приречені стати її найпершими жертвами, інші всіляко відкручуються, випихаючи поперед себе нещасніших, безсиліших і безправніших. Два слова визначали жорстоке буття людини на фронті: «передова» і «тил». «Передова» — це майже стовідсоткова смерть, «тил» — майже стовідсоткове спасіння. Тил був повсюди, він існував навіть там, де глибина фронту вимірювалася вже й не кілометрами, а сотнями або й десятками метрів. Іноді було враження, що це страшне розмежування між життям і загибеллю проходить вже й не через бойові позиції, а навіть через окрему людину: ось її обличчя, звернуте до ворога, піддане всім загрозам, готове до всього найлихішого, — це передова; а ось потилиця — і це вже сховок, це порятунок, це збавчий тил, в який ворог не може вдарити, а коли хто й ударить, то тільки свої.

Чужі серед своїх. Чи було це відчуття на війні? Ой, було, було! І в сорок першому, коли під Славутою якийсь піхотний майор вимахував мені перед обличчям своїм «ТТ», вимагаючи зупинити німецькі танки моїми кулеметами, а я вперся йому в груди стволом «Дегтярьова» і процідив крізь зуби: «Тебе, мать твою-перемать, зупиню, а танки гризи зубами, коли пропустив їх сюди!»

І в сорок другому, коли полковий комісар Терехов грозився трибуналом, як я не зупиню німецьких танків своїми мінометами, бо тоді я вже командував мінометною батареєю. Я підвів опецькуватого комісарика до міномета, махнув хлопцям, щоб вони відсторонилися, спокійно сказав: «Давай, комісаре! Пуляй міночками! Зупиняй фашистське нашестя!»

І вже перед самим кінцем війни, коли неймовірна жінка завезла мене в штаб фронту і я не добу, а цілу вічність прожив серед високих, недосяжних, як боги, генералів і до самого дна випив чашу безнадійного відчуження і власної малості тільки для того, щоб з прокляттям й зневагою втекти звідти до тих, які щомиті були зготовлені на смерть, до тих, серед яких я не був чужим, а завжди й до кінця, вічно своїм.

А тепер роки цілі після Великої Перемоги — хто я і що я? Знов чужий для всіх і повсюди, довкруг мене, як спичаки на болоті, виростають люди якоїсь незнаної породи, затверджують одне одного, утверджуються й стверджуються, нікого не питаючи про право, і виходить, що вони свої, а народ для них — чужий, як оце ми з Оксаною в салоні колишньої королівської яхти серед столичної делегації на великій будові комунізму.

— Не журись, мала, — прошепотів я в саме вухо Оксані,— ми від цих чужих втечемо! І від усіх втечемо!

— Куди ж? — ледь чутно простогнала вона. — Я вже й не вірю, що десь є таке місце на землі.

— Уяви собі: я знайшов таке місце. Ну, не я, а професор Черкас, але тепер там місце й для нас. Ти ж пам’ятаєш професора?

— Гріх забувати. Мене й на Волго-Доні врятував отакий добрий чоловік. Теж професор, майор Коліков. Коли б не він…

— Трудно було?

— Не питай.

— А чому ти кажеш: професор і майор?

— Бо там усі професори й інженери з енкаведе. Цей же Волго-Дон за колючим дротом. Все робили в’язні. А вільні, як оце я, тільки на обслузі біля командування. Нас так і звали: «вольняшки». Мене взяли в комсоставську їдальню, а люди ж там всякі… Чіплялися до мене, як смола, не давали дихати. Спасибі професору Колікову, такий добрий, як батько… Беріг він мене, нікому не давав зобидити… А тоді почула, що Каховка вже буде без в’язнів і без енкаведе, то я й заповзялася: вирватися сюди хочби там що! Професор хворів, він старенький, ніхто мені й помогти не міг, а один там опер, злий, як зінське щеня, стукав на мене кулаком по столу, сичав:

— Дезертирка? Знаємо ми вас, зрадників-репатріантів! Я тобі характеристику таку намалюю, що рідна мати не впізнає!

— Пошлеш йому його характеристику на день Першого Травня! — засміявся я. — Тепер кінець усім характеристикам! Ти знаєш, хто біля тебе сидить? Звичайно ж не знаєш! Звісно, ти могла б сказати, що це колишній тракторист Положаївської МТС, а тоді тракторист загубленої в степах агростанції, де він ще й гордо іменується лаборантом, хоч за те лаборантство платять стільки, що й котові на молоко не вистачить. Але тепер — це вже дипломований спеціаліст сільського господарства, вчений агроном-ґрунтознавець і вже невдовзі — не тракторист-лаборант, а справжній науковий співробітник агростанції імені Й. В. Сталіна, ти ж — його законна жона і найвродливіша жінка в степовій і лісостеповій частині України.

Вона вдала, ніби затуляє мені рот своєю долонькою, мученицьки усміхнулася.

— Невже це правда?

— Я ще не все сказав. У нас є свій будинок! Серед степу широкого — і тільки для нас з тобою!

— А інститут? Тебе поновили? Невже оті люди, які тоді так з тобою, тепер змогли?..

— У советских собственная гордость! Поміг професор Черкас. У нього ж вся сільськогосподарська наука — або друзі, або учні. Домовився в Білоцерківському інституті, і я склав там екзамени… Які там люди! Ох, які ж розумні люди! Ну, а я таки зовсім дурний… Ти там за колючим дротом, а я вихваляюся…

— Я ж не за дротом… Він мені тільки перед очима… А так наче в самій душі… Я так плакала за тобою!..

— Ну, а я й плакати не міг…

Ми сиділи, тісно притулившись одне до одного, взявшись за руки, стиха перемовлялися в сподіванні бодай трохи розвіяти тугу, яка вперто стояла за нашими плечима, нагадуючи про втрачені роки, втрачену чулість, втрачену любов. Ніхто не заважав нам, бо ми були чужі, а чужим ні помагають, ні заважають. Коли стали підпливати до Херсона, вусатий Петро Васильович повів свою делегацію розбирати портфелі, а я кивнув Оксані йти за мною.

— Зійдемо поперед них!

— Незручно ж. Їх, мабуть, зустрічатимуть.

— Зустрінуть і нас, не вмруть!

Площа позад пристані забита була машинами. Чорні, як на похороні. Я нахабно попростував до одної з найбільших. Чорний довжелезний «ЗИМ», дверцята задні гостинно відчинені, в салоні жовто жевріє плафончик. Оксана злякано стогнала позаду, а я сміявся:

— Не тушуйся, мала! На яхті нам грав Маленков, тепер покатаємося на Молотові!

Шофер вискочив з машини, відчинив багажник для моїх валіз.

— Вас як — до готелю чи просто в обком? — спитав він. — Товариш Дружинін жде делегацію…

— Спершу на вокзал, — спокійно розпорядився я, мерщій заштовхуючи Оксану до салону. Простір там був — хоч став столик і грай у дурня або забивай козла. Оксана втулилася в самий куточок розкішного м’якого сидіння, не наважувалася й поворухнутися.