Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 165

— Не думаю, щоб Гаврило Панасович відкривав душу перед кожним стрічним і поперічним! — заметався по тісній лабораторній кімнатці професор. — Він завжди був мудро обережний, що засвідчується хоча б тим, що вибрав для своїх, як ви кажете, небезпечних висловлювань саме вас. До речі, хлястики — це надзвичайно дотепно і гранично точно. Бо хто ми, як не хлястики на шинелі похмурого володаря? Дон Кіхотові ввижалися на місці вітряків велетні. Українські вітряки перестали махати крилами після колективізації, а від велетнів лишилася дешева олеографія з зображенням трьох богатирів, яка висить у всіх чайних. Зухвалий Дон Жуан не побоявся стати на герць з камінною статуєю Командора і був розтоптаний. А ким розтоптані ми? і хто ми, коли не жалюгідні хлястики! Та досить про справи інфернальні. Повернімося на грішну землю. Ми повинні поговорити про ваше майбутнє.

— Майбутнє? Воно влаштується само собою! — необережно вигукнув я. Професор суворо зиркнув на мене.

— Облиште хлоп’яцтво, Миколо. Ми живемо в жорстоко детермінованому світі. Ви одержали диплом про вищу освіту — цим оформлено ваше дотеперішнє життя. Тепер все треба починати заново.

— Заново? Олексію Григоровичу! Після всього, що мені довелося? У мене таке відчуття, ніби я живу вже тисячу років!

— І однаково — все треба починати заново! Ваша тисяча років? А який набуток? Страждання? Стражданнями можуть похвалятися тільки низькі душі. Доблесть і геройство? В напівзруйнованій, доведеній до крайніх меж зубожіння державі порядній людині про них краще не згадувати. Нарешті — ваш диплом? До кінця життя ви його нікому не покажете, не буде такої нагоди. Скажу вам більше: захистивши дисертації, ви станете і кандидатом, і доктором наук, але й ті дипломи так само нікого не цікавитимуть, хіба що бухгалтерів, які нараховуватимуть вам зарплатню. Цим я зовсім не хочу сказати, що не схвалюватиму вашої роботи над дисертаціями. Навпаки — всіляко сприятиму і помагатиму по змозі. Але йдеться про інше. Про ім’я в науковому світі, взагалі про ім’я серед людей. Загалом кажучи, всі ми називаємося так чи інакше, після народження нам дають ті чи інші імена, щоб ми якось розрізнялися між собою, дехто в невиправданій гордині ображається, коли його називають просто «шановний» чи сякий або такий, а не на ім’я та по-батькові, забуваючи про повторюваність і досить звужений реєстр наших найменувань і зовсім не думаючи про те, що ж стоїть за його власним іменем, що він зробив для його прославлення. Грузини на могилі Акакія Церетелі написали одне слово: Акакій. Були Акакії до Церетелі, будуть опісля, але цей Акакій — єдиний в їхній історії. Так само в нас Тарас. І Лариса Косач недарма ж назвалася Лесею Українкою, бо тільки ця Леся може бути освячена іменем цілої України. І Сковорода, що понад два століття височіє над нашим народом у недосяжності свого філософського генія, — хіба не примушує геть забути про те кухонне знадіб’я, від якого походить його прізвище.

Професор качався по тісній кімнатці, мов величезний вовняний м’яч. І думка його теж качалася, ішла перестрибом, незмога вловити. До чого тут великі імена? Що спільного між скромним ґрунтознавством і Сковородою?

Я зробив несміливу спробу розірвати цей примхливий ланцюг розмірковувань:

— Олексію Григоровичу, мені якось не приходило в голову стати Сковородою.

— Що? Не приходило? — він став посеред кімнати, тоді добрався до свого улюбленого стільчика в кутку, звідки любив дивитися й подавати поради, впав на нього, посидів, приплющивши повіки, втомлено промовив: — В кожній справі треба ставати Сковородою, не інакше. Вибороти право на ім’я, а тоді все життя боротися за своє ім’я, за свій розум і за свій талант. Запам’ятайте, Миколо: жодна держава, жодне суспільство, ніхто й ніколи не захищали й не захистять ні розуму, ні таланту. Це треба робити самому. Як? Утверджуючись ділами. І навіть тоді, коли взявся за безнадійну справу, як оце ми з вами.

— Наша справа — безнадійна? Олексію Григоровичу! Але що ж може бути надійніше за землю?

— В цьому весь трагізм. Сарданапад і Валтасар! Розквіт людської цивілізації почався з виникнення землеробства, та з того ж самого часу людство почало себе з’їдати. Самоїдство. Самопожирання. Давайте з вами простежимо цей процес від його початків, Ad fontes. Землеробство зародилося сім тисяч років до нашої ери в трьох пунктах Малої Азії: Чатал-Хююк в Анатолії, Алі-Кош (долина Тигра і Євфрату), Єрихон у Палестині. З Анатолії землеробство йде на Європу, несучи з собою мови, які ми сьогодні називаємо індоєвропейськими і які в первісному своєму періоді не мали слів «бронза» й «залізо», зате там уже були слова «кінь» і «колесо», які «випередили» бронзу й залізо приблизно на чотири тисячі років. Народившись, дитя вчиться ходити. Землеробство не могло довго затримуватися в місцях свого виникнення. Я вже сказав, що з Анатолії його шляхи ведуть на Європу, з Алі-Коша — на Індію й Пакистан, з Єрихона — до Єгипту і далі аж до Америки. Колись існувала теорія розповсюдження землеробства войовничими кочовими племенами. Однак з усіх відомих завойовників, здається, тільки Гітлер мріяв привести на жирні українські чорноземи мільйон своїх бауерів, щоб вони загосподарювали тут для щастя третього рейху. Насправді ж землеробство розповсюджувалося не силою, а прикладом, ішло повільними хвилями, як малюнок на шнуровій кераміці, переймалося добровільно й охоче, бо наслідки його були такі вражаючі, що мимоволі породжували заздрощі й бажання мати в себе що-небудь схоже. Заздрощі народжуються на рівнинах. Там усе видно. У сусіда хата біла. Європа глянула через Босфор, побачила на Анатолійській рівнині золотисті поля пшениці й ячменю, отари овець і кіз, побачила, що це добре, і запрагла мати в себе те саме. І ось дев’ять тисяч років тому на фракійській рівнині з’являються перші посіви і перша коза йде через кленовий місточок, щоб ухопити трави листочок. Диких баранів і кіз у Європі не було. Вони прийшли сюди з Анатолії разом з пшеницею і ячменем. Землеробство призводить до перенаселеності. На землі стає тісно, починається локальна міграція землеробів і їхніх нащадків. Середня швидкість такої міграції — один кілометр щороку. Отже пшениця й коза Північної Європи мандрували приблизно півтори тисячі років. Суспільство землеробів не елітарне, завойовницьке, а егалітарне, цілком мирне. Може, саме звідси невойовничість українців і їхня, сказати б, млявість, коли йшлося про створення власної державності, надто ж — про її захист і збереження. Дух нашої давнини не в розбишацтві, а в спокійній праці на землі. Навіть запорозькі козаки більше господарювали, ніж воювали. Добре це чи зле? Благо чи пагуба? Обмежимося тим часом простою констатацією: українці протягом віків творили хліборобську цивілізацію, зосередивши на цьому всі свої сили. Чого досягли? Вже в часи Хмельницького Україна годувала м’ясом пів-Європи. Нас зневажливо називали гречкосіями, а ми усміхалися собі в ус і робили своє. І весь час — маленькі революції. Цукрозаводчики. Столипінські хутори. Культурні господарі і їх заохочення навіть в перші роки радянської влади. А тоді — колективізація, розкуркулювання, погром — і українська хліборобська цивілізація майже так само, як Римська імперія: серце вирвано і розтоптано, окраїни відмирають самі по собі. Це щось ніби колапс гігантської яскравої зірки, і ми — в самій середині цієї грандіозної катастрофи.

— Може, наша трагедія в несамостійності? — сказав я. — В отій психології рівнин, про яку ви щойно говорили? Зазираємо в чужий горщик і мерщій варимо й собі ту саму кашу. То веземо з Америки кукурудзу й картоплю. То беремо в німців плуга з полицею. То знов захоплюємося американською ідеєю механізації. Ленін ще тільки мріяв про сто тисяч тракторів, а Сталін наклепав їх ще більше і вирішив замінити тракторами людей.

Професор націлився на мене вузлуватим вказівним пальцем, вигукнув:

— Ага! От ви — тракторист, досвідчений механізатор. А що ви можете сказати про нашу так звану механізацію?

Я засміявся:

— Це механізація без запасних частин.