Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 69

Доведеться мені мати справу й не з такими добродушними хлопцями, як Аніщенко, почую ще багато слів прикрих, злих, а то й ворожих, дратуватимуся й лютуватиму в душі, скреготатиму зубами від безсилля, тоді поволі стану усвідомлювати гірку істину, так точно висловлену в одному ще довоєнному фільмі Довженка; «Не туди б’єш, Іване!»

Виявилося, що десь там у високих штабах домовлено, щоб робота нашої «комісії» відбувалася не щодня, а лише двічі на тиждень. Це якоюсь мірою рятувало мою душу від озвіріння, до якого хоч кого б довів Робінсон із своєю компанією, зате створювало для Козуріна щасливу нагоду експлуатувати мене, сказати б, додатково, щоб, як я вже згадував, зібрати більше, ніж розбіглося.

Треба віддати належне Козуріну: в нього був майже тваринний нюх на здобич. Він спав і бачив, де хто ховається, за ким треба погнатися, кого впіймати. Але сам ніколи не гнався і не ловив — норовив послати інших, так безпечніше і ніяких неприємностей на випадок невдачі.

В мене ще гуло в голові од ідіотського перемелювання слів на британських жорнах містера Робінсона, як Козурін уже вимудрив мені нове завдання.

— Одержано дані,— повідомив він, — що в Вупперталі якась текстильна фабрикантка живе з нашим офіцером, колишнім військовополоненим. Мабуть, у нього рильце в пушку, от він і ховається під спідницею фрау капіталістки. В тебе з таборами пауза, візьмись за це діло.

Я промовчав. Плюнути б у тхорячу мордочку Козуріна, так субординація ж. Тому мовчки відкозиряв і посунув до своєї вілли.

Ми жили так. Козурін займав «штабний» будинок — простору триповерхову віллу, конфісковану союзниками в якогось фашистського туза. Там були наші канцелярії, там приймали ми своє начальство, просторі підвали під будинком призначалися для «ворожого елементу», і хоч там нікого ще не було, підвали цілодобово охоронялися автоматниками Льоні Зябрєва, і виходило так, що, крім постійного вартового біля грибка з портретами керівників союзницьких держав і державними прапорами, ми ще тримали вартового біля Козуріна, щоб оберігати його дорогоцінне життя. Сусідній будиночок займали ми з майором Михном, автоматники жили в будинку через дорогу, ще в одному будинку, який ми звали «мисливським замком», бо там був величезний зал, весь у темному різьбленому дереві, з гігантським каміном, з безліччю мисливських трофеїв на стінах, — так от у тому будинку була наша їдальня, тому там жив Попов з своєю Вірою, що виконувала обов’язки куховарки, а в підвалах і на горищах, у всіх сховках і закапелках порядкував потайний Коляда, який все щось добував, вимінював, вименджовував і, мабуть, збував з чималою вигодою для себе й Козуріна.

Я розповів Гаврилові Панасовичу про «завдання», одержане від Козуріна, Михно махнув рукою.

— Наш командирчик мріє вискочити з лейтенантів одразу в генерали! Мене вже замучив, тепер добрався до тебе, капітане.

— На мені де сяде, там і злізе.

— і що він там вигадав? Мене вже куди не штурляв — і скрізь пустий номер!

— Тепер фабрикантка з Вупперталя і наш полонений.

— Коли хоч, давай я змотаюся до Вупперталя і спробую розкрутити це діло, — запропонував Михно.

— Незручно валити на тебе ще й це, — завагався я.

— А, один чорт! Однаково ж треба спокутувати гріхи й злочини!

— Які в тебе гріхи та злочини?

— Про це не питають. Спокутуй, а там видно буде. То як: віддаєш мені фабрикантку?

Він не став одкладати і ще того ж дня, взявши одну з наших машин і сержанта Васю Наумкіна в помічники, з’їздив до Вупперталя, а ввечері розповідав мені про свою експедицію.

— Ну, знайшов! — розводив руками Гаврило Панасович. — Ох, і знайшов! Жіночка — як магніт. Я вже й так і сяк, боком-боком, щоб знейтралізувати силу тяжіння, а воно тягне мене, просто таки цурпелить — спасу немає, фрау ж тим часом наставила цицьки прямою наводкою і винявкує до мене: «Герр офіцір цікавиться Алексом? Ну, так, Алекс живе в мене. Що? Чи Алекс спить зі мною? Коли вам так хочеться знати, — так, ми робимо це. Де зараз Алекс? Я не можу сказати, це комерційна таємниця. Ах, вас це не вдовольняє? Ви обурені? Гаразд. Я скажу вам, що Алекс на деякий час відлучився в справах фірми». Одним словом, отака балачка. З прямої наводки так мене й не спустила, тоді стала заліплювати мені рот якоюсь зеленою гидотою — лікер чи що — і все доводила мені, що вона без Алекса ніяк не може, Алекс же оцей не може без неї, а нам він зовсім ні до чого. «Ну, навіщо вам Алекс?» — мурчала вона, а я й сам собі подумав: справді, навіщо нам цей чоловік? Фабрика її стоїть, кому тепер тут до фабрик, але фрау не склала рук, а зайнялася комерцією. Щось вона купує, перепродує, одним словом, спекулює. Я так зрозумів, що цей Алекс (вона каже, він з Ростова чи що) її агент, він летить то в американську зону, то до французів, видно, хлопець з головою, попри всю нашу соціалістичну неповороткість і недотумкуватість. А фрау готова, знаєш на що? Запропонувала викуп за Алекса! Дає машину найкращої англійської тканини для мундирів. Я сам брати не насмілився, сказав: подумаємо.

Я спалахнув:

— Що ж тут думати? Торгувати радянськими людьми нас ніхто не вповноважував.

— От і я кажу: не вповноважував ніхто, — хитро прискалив око Михно, — в такому плані доповів і нашому Козуріну.

— Козуріну? Коли ж ти встиг?

— Трапився на дорозі. Я з машини, а він несіяний вродився. Звідки, мовляв, і як і що? Ну, я й виклав усе. Окрім одної дрібнички.

— Дрібнички? Якої ж?

— Ця фрау заявила, страшно й сказати, що ми повинні сприяти їй в усьому, бо її фабрика належить роду Енгельса.

— Енгельса? Якого Енгельса?

— Фрідріха Енгельса, соратника Карла Маркса.

— Ну, це якийсь наклеп, Гавриле Панасовичу. Як же міг класик марксизму володіти цілою фабрикою?

— Як, як? А ти біографію Енгельса знаєш? Те, що в нього була фабрика, мене зовсім не дивує. Дивує інше: як же фашисти могли дозволити й далі володіти фабрикою нащадкам Енгельса? Це однаково, що Сталін зберіг би за царською сім’єю її маєтності по всіх усюдах Російської Імперії.

Я застогнав од усвідомлення свого безсилля.

— Гавриле Панасовичу, не звалюйте на мої плечі такого вантажу! Чому ви не сказали про це Козуріну? Треба було сказати, хай розжовує!

— Цей примітивний тип може цікавитися тільки примітивними речами. В даному випадку це була мануфактура. Я й сказав йому про мануфактуру.

— і що?

— Він негайно звелів передати ведення операції Коляді. Тобто, у вищий клас крутійства, комбінацій і махінацій. А ми чорнороби, наше діло — людоловське. Вполював здобич — оддай хазяїнові.

— Я, між іншим, учився воювати, але не полювати на людей, — похмуро зауважив я.

— А полювати на людей ніхто не вчиться. Вміння приходить само собою. Вчитися треба — хіба що на зайців. Там наука. А тут що? Заганяй людей до клітки — і гаплик. То нічого, що всі ми в клітці, ті з одного боку ґратниці, ті з іншого, і ще й не знати, де нас більше.

— Я б не хотів, Гавриле Панасовичу, щоб ви вели антипатріотичні розмови, — обережно порадив я йому.

— Ти ж не Козурін? Ти бойовий офіцер. Хіба тебе треба віддавати на курси, де вчать любові до батьківщини? Ось ти кажеш: антипатріотичні розмови? А хто може сортувати людей на справжніх громадян, тобто патріотів, і громадян несправжніх, неповноцінних? Знов козуріни? А де ж ми з тобою? Коли хочеш знати, капітане, то весь отой галас, що в нас усе для людей, для народу, — не що інше, як облуда. У нас і народу, як такого, немає. Ти зараз станеш обурюватися. А я тебе спитаю: батько твій де?

— Батько? Загинув, рятуючи соціалістичну власність.

— А дід?

— Помер од голоду в тридцять третьому.

— З трьох Сміянів лишився один. і то ще пощастило — вцілів на війні. А міг би й не вціліти. То де ж наш народ, і хто він, і який? Ти бачив портрети товариша Сталіна в шинелі?

— Ну?

— Шинелю Сталінську бачив?

— Ну, бачив.

— А бачив коли-небудь хлястик на тій шинелі? Скажеш, дурне запитання, товариш Сталін завжди лицем до нас, спиною ніколи не повертається, хто б же бачив той хлястик? Хіба що маршал Ворошилов, коли прогулювався з вождем на Кремлівськім валу. Але маршал ніколи нікому не скаже, бачив чи ні той хлястик, бо маршал уміє зберігати військову таємницю.