Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 77

Я ще не встиг зважити, чи такі дії Робінсона не плямують гідності британського офіцера, як пан Спринчак, мабуть, щоб довести всім свою капітанську кондицію, вихопив з кобури пістолета і дав залп по своєму союзнику. Козуріну це так сподобалося, що він ударив гопки, підскочив до дерева і, тицяючи в повислого на гілляці Робінсона, заверещав до Спринчака: «В зад його! В зад його!» Я ледве встиг упасти всім тілом на правицю пана капітана, і черговий постріл, на щастя, спрямований виявився вже не вгору, а в землю, та Спринчак і не виявив спротиву, одразу віддав пістолет і заспокоїв мене зі сміхом:

— Хай пан не переймається занадто, пане капітане. Це тільки польський гумор.

Я подумав собі: а те, що тебе Сталін разом з твоїм генералом Андерсом у тридцять дев’ятому засадив за колючий дріт і тримав там до початку війни — це, може, сталінський гумор? От жахнув би пан капітан Робінсона в те місце, що підказував одурілий від коньяку Козурін, — де б ми всі були з нашим гумором?

Не знав я тоді, що злі жарти, причепившись до чоловіка лиш один раз, можуть переслідувати його, як нечиста сила.

В п’ятницю вже зранку перед невиспаним Козуріним сиділа фрау Вільтруд і заливала слізьми все довкола з такою інтенсивністю, що можна було сподіватися нового всесвітнього потопу. Коли потоп, то потрібен Ной, і цим Ноєм міг бути тільки я. Козурін, звичайно ж, нічого не міг второпати з плачливого белькоту фрау Вільтруд, бо був сонний і дурний, щоб його трохи подратувати, я теж вдав дурника і довго не склеював з безладних схлипів чогось змістовного, та всьому на світі настає кінець, Фрау Вільтруд повідомляла, що завтра в Оденталі, в місцевій кірсі, вінчається руська. З ким? Звичайно ж з її Гюнтером! Чому саме з Гюнтером? Бо він зв’язався з вашою руською, і саме біля Оденталя його родовий будинок. Це вінчається він, Гюнтер, все вказує на це.

— Але ж ви з ним не розлучені? — поспитав я.

— Не грає ролі. Після того, як Гюнтер побув у концтаборі, для нього немає нічого святого! Це страшний чоловік!

— Страшний чоловік? То чому ж ви хочете його повернути?

— Ах, ви не знаєте, що таке самотність для жінки? Адже я ще зовсім молода жінка.

Щоб уже така молода, я б не сказав, але це питання не обговорювалося. Козурін, довідавшись про вінчання, аж зашкварчав од люті:

— Ми не можемо цього допустити! Поламати за всяку ціну! Беріть Попова і зранку туди. Це далеко?

— Десяток кілометрів.

— Сидіть там хоч з ночі, але щоб мені… Тільки подумати: дружина самого академіка Лисенка!

Він уже, мабуть, приміряв на свої курячі груди ордена за цю операцію, що ж до мене, то я не дуже горів ентузіазмом. Попов так само не був у захваті, довідавшись про кірху й вінчання.

— Стріляти в церкві — це не для мене, — скривився він. — Один англійський король убив у соборі архієпископа Кентерберійського, і йому цього не можуть простити вже вісімсот років.

— Ні стріляти, ні вбивати ми не збираємось, — заспокоїв я Попова. — А потім: чому саме в церкві? Ми підстережемо молодих біля церкви і там їх зацапаємо тепленьких!

Ми поїхали в Оденталь «цеппеліном» Попова, кожен у своїй формі, з орденами, з пістолетами, — нам нічого було приховувати.

Кірха була, як кірха: темна, шпичаста, калатав над нею досить пісний дзвін, негусто йшли святково зодягнені люди, переважно жінки, бо чоловіків або ж убито на війні або позамикано до таборів військових злочинців. Брати шлюб у такий час? Де тут візьмеш бодай скверненького жениха? А от же знайшла наша співвітчизниця, забувши про все на світі, а найперше — про славного сталінського вченого академіка Лисенка! Я сидів у машині й збовтував у собі справедливе патріотичне обурення, як гіркі ліки перед вживанням. Ах, лахудра, ах, сяка й така, з жиру телесується, закортіло їй німецької любові, родинних вілл і ще там якоїсь бенері, а я віддувайся! Чому це я, бойовий офіцер, у якого повні груди орденів, повинен віддуватися то за Бернарда Шоу, то за дружину академіка Лисенка, яка знати нікого не хоче? Вже коли й тримати когось за колючим дротом, то саме отаких клятих жінок, і не просто для профілактики, а постійно. Перманентно, як казали наші теоретики світової революції.

Попов торкнувся моєї руки, муркнув здивовано: «Оце? Не може бути!»

Повз нас проскочив новенький «джип», став, як вритий, за десяток метрів поперед «цеппеліна», з машини зістрибнуло двоє хвацьких англійських лейтенантів, один з них подав руку молодій пишній жінці, звів її з заднього сидіння, обережно взяв під лікоть, інший лейтенант негайно прилаштувався з другого боку і теж заволодів ліктем молодої жінки.

Ми з Поповим сиділи, як вражені громом. Наречена? Висока, пишна, білява, молода — кого цим здивуєш в Європі, повній жіноцтва? Але ж у білій сукні, на голові прозора фата, в правій руці букетик якихось штучних квітів — наречена, чорти його бери! Але де ж жених? Адже ці браві британські лейтенанти, з усього видати, тільки старші дружки, — чи бояри, чи як воно тут зветься в цих Європах? — самого ж жениха не видно. Може, він вже в кірсі, там жде свою найдорожчу? Все може бути. Але як могло статися, що цим дивним шлюбом опікується англійське командування?

— Попов, — прошепотів я, — ти що-небудь розумієш?

— Нічого не розумію.

— Що будемо робити?

— Треба брати їх, поки не опинилися в церкві!

Треба, то й треба. Дружно й точно клацнули ми дверцятами «цеппеліна», майже урочисто промарширували слідом за британцями, які повільно вели наречену до кірхи, легенько, але з достатньою твердістю відтрутили лейтенантиків, перехопивши теплі жіночі лікті свої загрубілі долоні, зробили «На месте кру-уго-м!» і повели молоду жінку тепер уже не до вінчання, а до нашого сірого металевого ковчега на колесах, щоб везти до Бергіш-Гладбаха, до Козуріна, зрештою — до академіка Лисенка.

Все відбулося швидко, мовчки і так несподівано, що жінка спам’яталася лише тоді, коли ми делікатно запхнули її на заднє сидіння «цеппеліна». Вона васістдастнула, тобто зойкнула традиційне німецьке «Вас іст даст?», але я вже втулився поряд з нею, Попов ухопився за кермо і рвонув тяжку машину з місця, — який тут вас іст дас?

Лейтенантики отетеріло стежили за нашим від’їздом, але ні гнатися за нами, ні навіть зворухнутися з місця не спромоглися. Військову частину операції ми з Поповим здійснили практично бездоганно. Тепер наставала набагато тяжча частина — дипломатична.

Наречена билася об двері, мовчки, вперто, затято билася всім тілом, хотіла вирватися на волю, визволитися будь-що. Пташка в залізній клітці? Але занадто тілиста як для нещасної пташки. Мені треба було б спробувати якось утихомирити жінку, вмовляти її, пояснити, що ми дбаємо тільки про її інтереси (інтереси соціалістичної вітчизни малися на увазі самі собою), але я навіть не знав, як звертатися до нашої полонянки. «Товаришка Лисенко?» Смішно. «Маріє»? Занадто фамільярно. «Громадянко»? Це вже зовсім по-міліцейськи. «Слухай-но, ти»? Грубо і недостойно, надто зважаючи, що це за жінка.

Тому я мовчки борюкався з жінкою, сподіваючись, що моя сила переважить і що жінка втихомириться, та запаси дикої люті в ній виявилися просто невичерпні, вона телесувалася дедалі дужче, аж поки Попов, який спиною відчував усе, що діється позад нього, не втратив терпцю і, вихопивши з кобури чорного «парабеллума», через плече тицьнув зброю в обличчя «мадам Лисенко» й просичав крізь зуби:

— Ти, стерво собаче, сиди тихо, а то!..

— Попов, ти що! — гукнув я своєму напарникові, вже наперед гаразд уявляючи, чим може окошитися (найперше для мене) таке поводження з дружиною академіка Лисенка. На мій подив пістолет і грубі слова Попова подіяли на жінку набагато ефективніше, ніж мої незграбні спроби приборкати її мовчазним борюканням. Вона вмить втишилася і тепер сиділа слухняно й непорушно.

— Хай сидить, коли не хоче, щоб я пожбурив її під колеса «джипа»! — хрипко промовив Попов. — Доблесні британці сидять у нас на багажнику.

Я поглянув у заднє вікно «цеппеліна». Справді «джип» з лейтенантами гнався за нами, мчав майже впритул, норовив навіть перегнати і, може, зупинити нас. Лейтенанти наввипередки показували стеками водієві-сержанту на нашу машину, той несамовито крутив кермо, час од часу сигналив (сигналик, щоправда, так собі), тоді й Попов несамовито ревів сиреною «цеппеліна», піддавав газу, розганяв усе живе й мертве, що могло б трапитися на шляху.