Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 79

Тактовно виждавши кілька днів після цієї історії, Попов, коли ми поверталися з польського табору (наша «селекційна» робота тривала там далі), похмикуючи і попирхуючи, сказав ніби між іншим:

— В мене є дані, що в Овераті переховується кілька родин радянських громадян. Там на околиці містечка ще гітлерівці поставили барак для іноземних робочих, от вони саме в ньому.

— Звідки такі відомості? — поцікавився я.

— Таємниця мадридського двору.

— Попов, не крутійствуй! — гукнув я.

— Коли я скажу, що маю відомості від німецьких антифашистів, це тебе вдовольнить?

— Припустимо. Але чому ти не сказав про це Козуріну?

— Бо я не люблю дристунів! Ти, мабуть, забув, що я з донських козаків.

— Та я не забув, а тільки весь час думаю, яка коняка витримає на своїм хребті таку тушу, як у тебе.

— А ваш Тарас Бульба який був?

— Тарас Бульба — це гіпербола, а ти живий чоловік. Та гаразд. Що ти пропонуєш з цим Овератом?

— Завтра вдосвіта підскочити туди, взявши «мерседес-бенц» з автоматниками Зябрєва, і подивитися, що воно і як.

— А як щодо Козуріна?

— Зробимо йому сюрприз.

Загалом кажучи, я жив не для того, щоб робити сюрпризи Козуріну, та існував же, крім Козуріна, й обов’язок, а свої обов’язки я звик виконувати.

До Оверату ми прибули ще до сходу сонця. Теплий вересневий дощик кропив нам дорогу, снував сиве павутиння у вузьких вуличках Оверата, сонно ляпотів над самотнім дерев’яним будуванням на околиці містечка.

Барак був — гітлерівський стандарт. Кам’яний підмурок, дерев’яні панелі, покрівля з толю, акуратно закріпленого дерев’яними брусками, три кам’яні східці до вхідних дверей, довгий коридор, обабіч нього двері до кімнат.

Автоматників Зябрєва я розставив під вікнами, ми з Поповим пішли на штурм вхідних дверей.

Штурмувати не було чого: двері виявилися незамкнені.

— Може, тут нікого й немає? — трохи розчаровано поглянув я на Попова. Але Попов уже не вдовольнявся навіть роллю доброго дядечка з міхом подарунків. Тепер він виступав у ролі фокусника, в якого з порожнього рукава виростає рука. Він рішуче ступнув до перших дверей у коридорі й стукнув раз і вдруге.

— Герайн, — почулося зсередини. Німецькою мовою означало: «Ввійдіть», — але німецьке слово ще нічого неозначало. Його міг промовити будь-хто. Адже ми в Німеччині, а не де-інде.

Ми ввійшли. Опецькуватий, у волохатій сукняній формі Попов і чорноземний капітан Сміян — голова до неба, руки й ноги так, як треба. Кімнатка виявилася невеличкою, тому точніше було б сказати: ми не ввійшли, а впхалися в неї. Вузеньке солдатське ліжко, заправлене сірою казенною ковдрою, під вікном мініатюрний столик, біля нього стілець, на стільці — німецький обер-лейтенант, в новісінькому офіцерському френчі з планками бойових нагород, в типових гітлерівських «колючих» галіфе з шкіряними леями, у високих офіцерських чоботях, — типовий німецький офіцер, все звичне, все, як треба, навіть офіцерський вишкіл ось він: господар кімнатки ввічливо підвівся нам назустріч, хрипкуватим баритоном відрекомендувався:

— Обер-лейтенант Дремлер.

Що він обер-лейтенант, я бачив і так, а що він там дремлер-штемлер-берегемблер, мені, як то кажуть, було до лампочки. Мені, та не Попову.

— Документи! — загримів Попов.

Документи-аусвайси? Будь ласка. Розстебнуто верхню кишеню, видобуто сіру, як і мундир, книжечку, розгорнуто перед нашими немилосердними очима. Знов той самий обер-лейтенант Дремлер Вольфганг-Іоганн, полк, дивізія, рід військ, фотографія. Панове хотіли ще чогось? Офіцер стояв перед нами так само високий, як я, худий, як чорт, типовий пруссак, германська військова кісточка, — що ми могли йому сказати, чим виправдати своє нахабне вторгнення?

— Ентшульдіге, — сказав я і ще раз повторив: — Ентшульдіге!

Німець теж пробачливо усміхнувся і сів біля свого столика, спокійно спостерігаючи за нашою незграбною евакуацією з його суверенної території.

Коли я зачинив двері цієї першої в бараці кімнати, щось мені мовби муляло, щось бентежило, але Попов не давав часу на роздуми, він летів уперед, як гарматне ядро, він уже штовхав ногами наступні двері, фокусник за всяку ціну мав знайти в порожньому рукаві нормальну, цілком здорову руку!

В сусідній кімнаті було молоде подружжя. Обоє біляві, вродливі і нещасні. Білоруси. Вивезені на каторжні роботи, тут познайомилися, одружилися після Перемоги, тепер не знають, як добратися додому.

— Ой, братки! Ой, рідненькі! — безпорадно заметушилася перед нами жінка, то припрошуючи сідати, то намагаючись нас чимось почастувати, знов кидаючись то до нас, то до свого розгубленого, як і сама, чоловіка в радісній розтривоженості і переповненні несподіваним щастям. — Та невже ж додому? Та невже ж правда?

— За болотом стужилася, — спробував за легенькою насмішкою над дружиною приховати і власну радість молодий білорус.

— Ви що — не чули хіба, що вже сотні тисяч відправлено звідси додому? — здивувався я. — Три місяці з Дельбрюка йдуть ешелони. Сімдесят кілометрів звідси — і не чули?

— А й не чули ж! — притиснула до грудей руки жінка. — Нічого не чули. Наші сусіди кажуть нам: нікому ми не потрібні. Ніхто не жде. Одна путь — на Гамбург, а там американський пароплав забере й повезе за океан. Вже нам і квитки привезли.

— Хто вам привіз квитки?

— Сусіди по бараку. В тих он трьох кімнатах. Вони всі з Прибалтики, добрі люди, а кажуть, що ми нікому не потрібні, про нас забули.

— Товариш Сталін ні про кого не забув, — твердо промовив я. — Збирайтеся, поїдете з нами. Наші хлопці допоможуть вам повантажитися. А ми зазирнемо до ваших сусідів.

Перші двері по коридору навпроти відчинилися від легкого доторку руки Попова. Враження було таке, ніби їх щойно ледь прихилили. Підслуховували чи визирали в коридор?

Ми ввійшли без особливих церемоній, бо після почутого від білорусів про квитки на американський пароплав треба було діяти швидко й без вагань. Прибалтика з сорокового року стала радянською, всі її мешканці — радянські громадяни, а я офіцер по збиранню радянських громадян з усіма відповідними наслідками.

Попов рвався до кімнати ще з більшою агресивністю, ніж я, він опинився поперед мене, та чомусь вийшло так, що його ніби й не помічено, на мене ж, мов молода тигриця, налетіла чорноока високогруда дівчина і, зневажливо кривлячи повногубий рот, обурилася:

— Як? Не питаючи, вриватися до чужого помешкання? Де ж офіцерська ґречність? і це радянський офіцер? Славний переможець?

Попова вона відверто зневажала. Атака йшла на мене. До того ж дівчина говорила польською мовою. За столом посеред кімнати сиділи, мабуть, батьки високогрудої дівчини: схожа на неї вродлива чорнява жінка і лисий чоловік з інтелігентним обличчям, схожий чи то на інженера чи на вчителя. Принаймні, таким він мені видався.

Я щось промимрив на своє виправдання, хоч як тут виправдаєшся? Жінка від столу й собі додала щось осудливе на нашу адресу і так само польською мовою. Мабуть, ми з Поповим або ж не так зрозуміли білорусів, або ж справді не туди вскочили зопалу.

— Пробачте, — сказав я, — нам сказали, що тут громадяни з наших Прибалтійських республік, тому ми…

— На щастя, Польща ще не є вашою так званою республікою, — гордо заявила дівчина, — і ми не дозволимо хамського поводження.

— Зосю, — осудливо промовив чоловік од столу, — не можна бути такою нечемною з паном офіцером.

— Хіба справжні офіцери так поводяться! — пирхнула Зося.

Я мовчки вклонився, кивнув Попову і незграбно висунувся з цієї розпроклятої кімнати, де довелося напекти стільки раків. Не барак, а справжній Ноїв ковчег. Німецькі офіцери, радянські громадяни, польські піддані,— хто тут ще?

Маючи гіркий досвід, ми з Поповим перед наступними дверима вже не скакали наввипередки, а поступалися один одному місцем і правом першому постукати, тоді терпляче ждали відповіді, коли ж — після другого чи й третього постукування — з-за дверей нарешті відгукнулися, ми перезирнулися майже зніяковіло і трохи розгублено. Жіночий голос обзивався до нас мовою, якої ні я, ні Попов не те що не розуміли, але й не чули, здається, ніколи. Литовська, латиська, естонська? Про жодну з них ми не мали ніякісінького уявлення.