Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 36

Тож, як заповідав Він: плодімося і розмножуймося!

А що може бути прекраснішим, коли до цього діла додається любов. Ну… секс, коли хочете. Але це теж любов.

Отож і живімо. З ЛЮБОВ’Ю.

– Але ж і гуляка! Тесть мій, – хитав головою Ігор. – Оце догулявся. Оце дострибався у гречку! Коханку живцем спопелили!

Наче аж заздрив тестеві, що в того така любов. ТАКА!.. Палка і гучна! Все князівство нею збурив. Справді, ЗАКОХАВСЯ. Буде що на старості згадувати. А людина ж бо раз на світі живе. Має все відчути. А справжнє закохання й поготів. А тут… Почув, посватався, побрався… Тихо-мирно, ніяких тобі пристрастей, шалу – що ж про таку любов згадувати на старості? Ні, везе ж деяким князям – і в княжінні, і в любові… Хоч ті думки свої старанно приховував від Єфросинії. Так, на всяк випадок. А то ще спалахне… А в спокої жити краще – цур їй пек, тій любові, що князя Ярослава ледве зі світу не зжила. Та ще й невідомо, чим воно скінчиться…

Повсталі галичани, розказував далі вісник, схопили й спільного сина князя Ярослава та спаленої Настаски Олега – а він при чім? – й відправили у заслання. Загроза нависла й над князем – життя його тоді трималося на волосині, некерована юрба могла вчинити з ним що завгодно. Але обмежились – бояри захистили, – тим, що зобов’язали князя негайно помиритися з жоною та сином. Князь змушений був дати повсталим таку клятву і цим зберіг собі життя. Послали гінців у Польщу до княгині.

Повагавшись, Ольга дала згоду повернутися з сином до Галича. Тим більше ненависної Настаски вже не було в цьому світі. («Це ж треба, до чого докотилися – спалили бідну жінку» – княгині аж шкода стало загиблу суперницю, яку ще недавно вона проклинала, на чім світ стоїть).

Хоч Ярослав і змушений був змиритися (правда, про людське око), і жона його повернулася до Галича, але бажаного миру між ними так і не настало. Князь не міг забути Настаску, тяжко переживав, що з нею так вчинили, а тому й бачити жону не хотів. Терпів княгиню рік, а тоді, як все вляглося, захопився новою любаскою. І все повернулося на круги своя. Знов почалися сімейні чвари, князь підкреслював, що княгиня для нього не існує, він її і на дух не може переносити, і що вона його таки «доведе до чогось… лихого». Чим доведе? Лише своєю присутністю. Княгиня Ольга, побоюючись за власне життя, вдруге залишила Галич, цього разу, як покажуть подальші події, назавжди.

Дні свої вона закінчить у Північно-Східній Русі, у Володимирі на Клязьмі. І там вона врешті-решт зробить те, чого від неї так затято вимагав Ярослав: пострижеться в черниці.

– Нарешті! – вигукне князь, як до нього дійдуть вісті, і загуляє напропале.

Вино й жінки його більше захоплюватимуть, як сама влада.

Княгиня Ольга помре у 1183 році і буде похована в головному храмі кафедрального собору Володимира-Успенському, Єфросинії шкода було матері, нещасливої й гнаної батьком.

З матір’ю вона ніколи не була близькою, вигляділи її няньки. Та й княгиня мало звертала увагу на дочку, вічно зайнята чварами з батьком. І все ж голосила по матінці, по її духові, що, залишивши неньчине тіло, міг, як і у всіх померлих, втілюватися в різну птицю – качку, лелеку, зозулю, голуба, солов’я, сову та сича. І навіть у жабу – ось чому на Русі споконвіку заборонялося чіпати жаб… Голосячи, співала, побивалася за ненькою, як то й годиться дітям побиватися за батьками своїми, за ненькою рідненькою:

– Вутінкою плистимеш – ряску розганятиму, зозулею будеш летіти – віття буду розхиляти…

Непокоїв Єфросинію брат Володимир.

З батьком він таки не мирився, і не мирився з юних літ. Чи батько з сином – хто їх розбере. Швидше, друге. Розповідали, князь просто вигнав сина свого з Галича. За те, що він під час його сварок з княгинею Ольгою опинився на її боці.

Володимир став ізгоєм, ніде не міг знайти собі пристанища – то в того князя обтирав кутки, то в того… Зрештою, в пошуках прихистку й місця на землі прибився до Путивля. До сестри Єфросинії.

Ганив батька, ледь поріг переступивши. Ганив, на чім світ стоїть. Рідний син рідного батька. Брат її по крові. Це неприємно тоді вразило Єфросинію, але… Можна було й Володимира зрозуміти.

Князь Ярослав, ніде правди діти, не любив Володимира, власне, любов свою батьківську віддавав іншому синові, Олегові, прижитому від коханки Настаски, що її потім спалять живцем під час заколоту бояр.

А Володимира він не терпів ще й за те, що старший його син, на якого він спершу покладав було надії, завжди тягнув руку за матір’ю. Нічого тут дивного не було (що син більше любив матір, адже виріс він при ній, а не при батькові), але княгиня Ольга мала нещастя стати нелюбою жінкою князя. Тож Ярослав свою нелюбов до Ольги переніс і на сина Володимира, прихильника і спільника матері. А тому спадкоємцем своїм оголосив не Володимира, котрий, як старший в роду, мав на те всі підстави, а Олега від коханки. Щоб відомстити батькові, Володимир теж його не любив і навіть – на свою голову, – підкреслював це. І нелюбов батька до сина, а сина до батька, знесилила обох. І обох зробила жорстокими – один до одного. Особливо сина до батька. Втікши з Галича до Новгород-Сіверського під захист сестри Єфросинії та її чоловіка князя Ігоря, Володимир вирішив дочекатися смерті батька, який вже почувався зле, і захопити владу, усунувши від неї Олега. А батько все не вмирав і не вмирав, тож Володимир вже й стомився чекати в Новгород-Сіверську кончини родителя. (Тоді він не знав, звісно, року 1185-го, що смерті батька чекати вже не довго зосталося – два роки).

З братом у Єфросинії теж ніколи не було дружніх стосунків. Якось не склались, хоч і виросли вони в одній сім’ї, народившись від одних батьків. Виростали в княжому теремі нарізно – в кожного було своє оточення, як ще раніше й няньки. Бачилися рідко. Вона більше була з батьком, на його половині терема, брат, відповідно, з матір’ю. Якихось родинних почуттів одне до одного – він до неї, вона до нього, – не відчували. Жили, мовби чужі. Чи принаймні прості знайомі.

А це, приїхавши до Новгород-Сіверського, Володимир раптом почав виявляти чи не братню любов і всіляко підкреслював свою пошану до неї. Вона була княгинею бодай і удільного, а все ж князівства, а він хто? Збіглий княжич, вигнаний у світ білий своїм батьком. Взагалі, він гоноровий, ні перед ким і ніколи не знімав шапки, ставлячи себе вище всіх, а це раптом почав мало не гнутися перед сестрою.

Взагалі, він був якийсь… м-м… дивний. Хоча, як бути точнішим – різний. Залежно від обставин. Іноді їй здавалося, що в братові є ще один чи й два брати – один на одного не схожі. І якось вони уживалися в одному тілі, що носило ймення Володимир Галицький. І який Володимир був перед нею, Єфросинія визначала по тому, як він звертався до неї. Бо якщо звертався «Ей, ти, Прісько… Фросько…» – це був один Володимир. Неприємний їй, гоноровий і якийсь чужий. Коли ж називав її Єфросинією – це теж був інший Володимир, але вже трохи ніби кращий, добріший.

Хоч рідко, але він іноді звертався до неї з невластивою йому ніжністю: «Сестронько…» Це вже був третій Володимир, і такому Володимиру вона чомусь не вірила і намагалася його остерігатися. Такий Володимир їй здавався неправдивим, а відтак і підступним. Коли він звертався до неї «сестронько…», знала: йому щось треба. Доб’ється свого і знову буде зневажливо кидати їй: «Ей, Прісько… Фросько…»

І коли він з’явився в Новгород-Сіверську і з порога заспівав «Се-естронько…», зрозуміла: брат (а це була його третя машкара) потерпає і потребує допомоги. Так воно й виявилося.

– Сестронько, – почав він, як уже мовилося, з порога, – прийми і захисти ізгоя, яким став твій брат з вини батька свого. І твого теж. На тебе вся надія, сестронько… Перебуду докіль у тебе, а там… Дасть Бог, предки скоро покличуть до себе нашого отця, повернусь я до Галича, де мене чекає законна влада.

Її різонуло оте «дасть Бог, предки скоро покличуть до себе отця нашого».

– А хто ж тоді буде захищати і зміцнювати Галицьке князівство? – запитала різко.