Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 47

47

Слава Богу, це тривало недовго. Ось серпик сонця почав рости, збільшуватися, а відтак у степ повертався білій день – Сонце вирвалося з пащеки чудовиська!

Радісні вигуки сколихнули руське військо – від князів-бояр до рядових комонників, до пішого воїнства.

Тьма стала рідіти, світліти, сонце знов почало сяяти в небі. Руські комонники, познімавши шоломи, вітали сонце з перемогою, крики, вигуки, радість охопила русичів у чужому краї – із сонцем вони почувалися в безпеці, наче вдома. Сонце знову було з ними. Сонце перемогло чудиська і сяє в небесній високості – слава, слава сонцю, богу нашому найбільшому, святому і праведному світилу.

Ось тоді й сказав Ігор: «Браття і дружино! Тайни Божої ніхто ж не відає, а знаменню і всьому миру творець – Бог. А нам що вчинить Бог, – чи на добро, чи на наше лихо, – то се нам і побачити».

Переправились через Дінець і рушили степами до Осколу. Йшли чотири дні, подолавши за цей час близько 120 км. Степи були пустельні – від обрію й до обрію половців – ані на позір. Підбадьорені вої жартували: «Та хоча б отсе дали хоч полицезріти половців, які хоч вони. Бо так всю Половеччину пройдемо, а половців і не вгледимо».

Наче вимерли донецькі кочівники. Біля Осколу Ігор стояв два дні – чекав брата з Курська, а коли Всеволод підійшов, переправилися через Оскол і рушили до Сальниці.

Їхали всю ніч, невідомо куди і невідомо за ким женучись.

Та й чи гналися – теж не знали.

З’явився неспокій, тривога…

Першою руські полки на тім боці Дінця зустріла кам’яна баба. Вона стояла на високому кургані – лицем до руського краю. Молоді ратники, які вперше опинилися в Половеччині, оточили курган, роздивляючись кам’яну бабу, що звалася в кочівників балбала. Слово це означало «предок», «пращур», тож кам’яна баба на кургані певно була чиїмось пращуром. Не інакше, як ханським. А може, була виставлена для охорони половецького прикордоння – надто вона похмуро дивилася в руський бік.

Масивний ідол тримав схрещені руки на випуклому животі («Добру бодню наїв!» – дивувалися вої), а в них тримав чашу. На голові – маленький круглий шолом, трохи схожий на яйце, на плечах ідола каптан, сорочка і шаровари.

На поясі видно зброю – шабля, сагайдак із стрілами, лук і ще щось там.

Біля ніг ідола розкидане каміння, на якому зображені людські голови. Не інакше, як убиті вороги. А ще там були сліди багаття, кості жертовних тварин – від поминальних обідів, коли половці, п’ючи кумис та арану (молочна горілка), славили своїх предків.

Хтось було заїкнувся, щоб «турнути ідоляку з кургану», але Ігор не дозволив. Ще й нагримав на таких:

– Не нами поставлено, не нам і чіпати. Та й не з мертвими ми воюємо. Дай Бог з живими впоратись!

– Еге, більшого ворога, як живий чоловік, годі й шукати у світі білому – хоч у нас, хоч деінде в чужоземеллі, – казали бувалі.

Інші – теж бувалі вої із старшої дружини, – розказували молодим при тій нагоді:

– Кам’яні баби, щоби ви знали, були колись такими людьми, як і ми, але покам’яніли. А лучилося се так. Бог створив людей раніше сонця, і жили вони в темряві – хто як міг. Аж ось з’явилося сонце. Люди ті сполошилися, спекатися сонця надумали. Дурні єси! От почали вони виходити на високі могили і плювати на сонце. Бог і прокляв за це людей тих – і вони, де стояли, там і скам’яніли. Але надію лишив скам’янілим людям знову зробитися такими ж живими, якими їх Бог і створив… Тож хай вони стоять на могилах. А як відстоять своє та спокутують провини, милосердний Господь пробачить, поверне їм душі, відібрані в них, – вони знову постають людьми.

Прощаючись, казали кам’яній бабі:

– Стій, якщо вже тебе тут поставлено. А ми тебе чіпати не будемо. Ти й так уже покарана, єси. Чекай часу, коли гріхів своїх позбудешся, знову живою станеш. І всі люди кам’яні тоді оживуть…

Кам’яна баба мовчки слухала чужинців і, здавалось, все розуміла, хоч слова й не могла мовити. Але в очах її кам’яних стільки було суму, печалі-журби і ще чогось незбагненного, що дружинники, проїжджаючи мимо кургану, співчутливо позиркували на половецьку бабу, і кожен думав про свої гріхи. Живому їх ой нелегко позбутися, (а якщо й спекаєшся їх, як невідь-звідки візьмуться нові – диявол-бо не дрімає), не кажучи вже про кам’яних людей. І кожен подумки клятву давав: не грішити більше, щоб, бува, й собі кам’яними не стати. От повернуться з походу, очистяться і більше не знатимуться з гріхом, хоч би як диявол не старався…

І вірилось так, і від того легше на душі ставало. Тільки б із походу повернутися, а там… Там нове життя почнеться. Вірили…

Але тривога не вщухала…

Бачить Ігор: в його воївВкрався сумнів під шоломи:«Браття мої! І дружино!Ліпше нам у січі впасти,Ніж в полон, на глум попасти!Будем битись до загину!А сядьмо ж ми, гридні-вої,На свої бистрі коні,Та й на синій Дон поглянем!»Хоч могутня в князя сила,Слава ж розум заступилаУ степу за Шелом’янем.[29]Жадоба напитись з ДонуЗнехтувала мудрість в ньому:«Хочу, – каже, – приломитиСписа свого в їхнім полі,[30]З вами ж, русичі хоробрі,Можу й голову зложити!Аби з гордістю із ДонуЗачерпнуть води шоломомТа напитися уволю», —І тоді, при всіх знаменах,Став у золоті стременаЙ рушив… поруч війська в полі.(Переклад В. Васьківа).

Прийшовши до річки Оскол (Оскіл),[31] чекав брата свого Всеволода, який з Курська на Половеччину йшов своїм осібним шляхом – обминаючи Сулу, через верхів’я Псла, Ворскола, Дінця до Осколу, де протягом 5–7 травня і зібралися дружини братів Ольговичів.

Звідти вони степами рушили до річки Сальниці.

Коли з’єдналися два крила одного війська (добре що встигли з’єднатися, а половці забарилися їх розбити поодинці), в стані русичів стало веселіше і вже бадьоріше.

Всі були певні: коли встигли до вирішального бою об’єднатися, неодмінно розіб’ють поганих. Брати-князі Ігор і Всеволод разом із своїми воєводами, конюшими і тисяцькими почали радитись та виробляти план подальших дій.

Військо палило багаття, смажило на наконечниках списів конину і готове було ринутись у бій.

В надвечір’я в степах гриміло, на обріях там і там свіркали блискавиці. Іноді грім ближчав, вої тоді поспішно хрестилися… Колись Бог прогнав диявола з неба, став той прохать, щоб дозволив верховодити людьми. Але Бог не дозволив, диявол почав йому погрожувати:

– Я слухати не буду!

– А я буду побивати громом, – каже Бог.

– А я під камінь сховаюся, – гне своє диявол.

– Я й там знайду!

– Я під чоловіка, ти пожалієш чоловіка і мене не уб’єш!

Розсердився Господь.

– Чоловіка уб’ю і пущу його в рай, а ти, нечистий, все одно згинеш!

Буває звідтоді, що Бог уб’є громом чоловіка. Це значить – чоловік не встиг перехреститись, а диявол і сховався під нього. Тож, кажуть старі люди, як грім загримить, треба хутчій хреститися. Щоби під тебе не сховався диявол.

вернуться

29

Тут мається на увазі знаменитий і дещо загадковий, але ж разом з тим і поетичний рядок «Слова»: «О Русская земля! Уже ты за шеломянем еси», що довгий час був одним з темних місць поеми. Досі серед дослідників не припиняються дискусії навколо значення таємничої «Шеломянь» в поемі, тієї Шелом’янь, за якою знаходиться – чи за поемою, залишилася – Руська земля. Більшість сходиться, що це похідна форма від слова шолом, себто гора, горб, схожий на шелом (шолом). «Словарь-справочник» «Слова»(1984) дає визначення, що «шеломь» – це горб, гора, ланцюг горбів… В самій же поемі під висловом «за шеломянь» мається на увазі Кремінна гора, відома ще як Ізюмський горб. Це за кілька кілометрів від теперішнього м. Ізюм біля Дінця Сіверського. Південніше того кургану (могили, горба, що звався тоді шеломянь) руське військо переправилось на лівий берег, вже берег половецьких степів і, отже, Руська земля залишилася позаду, за горою, за шелом’янем… Варт зазначити, що в Україні зафіксовано кілька подібних топонімів: с. Шеломниця (нині с. Стара Котельня Андрусівського району, Житомирщина), с. Шоломки Овруцького району Житомирщини, що згадується в джерелах під 1622 р.: Шеломинське поле на Львівщині, згадується під 1386 роком. В українських перекладах та переспівах «Слова» «Шелом’янь» перекладається як гора, горб, земля, в російських – холм.

вернуться

30

Списа приломити – помірятися силою, взяти участь у бою.

вернуться

31

Оскіл – ліва притока Сіверського Дінця (басейн Дону). Назва перекладається, як «біля скелі». Себто «річка, що має скелясті береги» або «витікає із скель». Своїм верхів’ям Оскіл протікає по кам’янистій місцевості. Назва походить не від українського сала, як твердить народна етимологія, а від тюрк. Сала – «другорядна річка, рукав, притока ріки». Сальниця й була притокою Сіверського Дінця.