Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 58

Молилися, чекали… Кому щастило дочекатися милого з походу, кому – таких у всі віки виявлялася більшість, – випадало інше чекання-голосіння: вічне. Але все одно чекали. Вічно. І чекатимуть. Теж вічно.

Раніше Марусеньки, козачки юної з Полтави, раніше на 463 роки, – заплакала свої ясні очі Ярославна. Як проводжала коханого в похід, а потім чекала-виглядала його з високих валів Путивля…

І його, і військо його, якому так і не судитиметься повернутися.

Виглядаючи, плакала. Така вже доля жінок – проводжати коханих на війни, на смерть, на бій і плакати. І в сльозах-голосінні чекати-виглядати їх з походів. Чекати, знаючи, що повернуться – якщо взагалі повернуться – не всі.

І вони проводжали – віками й тисячоліттями – коханих, бо віками й тисячоліттями у світі білому не затихають війни, виплакуючи свої ясні очі…

А проводжаючи коханих, чекали потім їх – теж віками.

Вірячи, знаючи, що не всі повернуться, благали богів і сили небесні зберегти їм коханих, повернути їх.

І тоді і сьогодні, і завтра-позавтра виряджатимуть, голоситимуть, чекатимуть, знаючи, що не всі повернуться. Але чекатимуть вічно, тужачи й голосячи, – така вже доля жінок.

І не Ярославна була першою, і не Ярославна стала останньою. Мабуть, ніхто тут не стане останньою. Бо лунає і лунатиме вічно:

А відповідь… А порада… Вона є, була і буде. Теж вічна:

Іншого жінкам нашим і не дано.

Що тоді, в часи Ярославни і Марусеньки, що тепер.

І завтра-позавтра – така вже їхня – Ярослави і Марусеньок – доля жіноча…

Бо все відбувається у вічному «Поясі життя», як називається одна з поезій мого земляка, поета Олександра Зайвого з Придніпров’я, який так рано пішов з цього світу:

Фортеця (від італ. fortezza – укріплення) – укріплений пункт (місто) з довгочасними спорудами, постійним озброєним гарнізоном і різними припасами, приготовлений до тривалої кругової оборони.

В Київській Русі в XI ст. відомо близько 90 укріплених міст (градів), у тім числі й Київ. В середині фортець містилася цитадель – у Київській Русі називалася дитинцем. (Пізніше, з XIV ст. цитадель у давньоруських князівствах буде зватися кремлем).

Тоді створювали добре укріплені міста-фортеці та чималі земляні вали поміж ними, на котрих ставили високі й міцні дубові гостроколи. Та, власне, частоколи-гостроколи на земляних валах і захищали первісні руські міста-фортеці. Як свідчить літопис, вони зводилися уздовж природних рубежів – рік, що були важко приступними для нападників.

Понад Сеймом і виріс Путивль.

Обороняли місто-фортецю з її дитинцем теж потужні земляні вали.

Вони й були головними захисниками міст-фортець у X–XIII ст. Їх насипали на особливих дерев’яних (зрубних) спорудах, а перед ними копали рови і заповнювали їх водою. Вали великих міст сягали у висоту на 8 – 10 метрів, а в Києві вони були найвищими і наймогутнішими на Русі, тож досягали 16 метрів заввишки. Земляні вали, хоч якої б вони були товщини й висоти, слугували основою для дерев’яних стін. Вони споруджувалися на гребенях валів у вигляді зрубів з товстих, здебільшого дубових, колод, що для міцності мали ще й поперечні коробки стін. Їх висота сягала від 3 до 5 метрів. У горішній частині стін з внутрішнього боку припасовували галереї, що їх літописці називали «заборонами», і звідки захисники обстрілювали нападників.

Ворота фортець та укріплених міст будували у вигляді вежі, внизу був проїзд.

Через рів перекидали дерев’яний міст. Коли виникала небезпека, його спалювали або рубали сокирами – підйомних мостів на Русі до XIII ст. не знали.

Таким було й «місто на Путі» – Путивль над Сеймом. (У ті часи річку звали Семь, (очевидно, вона витікала з семи окремих джерел), на валах якого співала, тужила-плакала і заклинала Ярославна.

Путивль – це «город на путі». Пригадуєте: на путі стоять. Тобто не давати кому-небудь проходити кудись.

І Путивль, стоячи на путі, не давав різним незваним гостям, що, як відомо, завжди гірше татарина, нападати на Русь і на Київ в першу чергу.

Місто-фортецю звели у X столітті невгамовні сіверяни. З наказу київського князя Володимира Святославича.

Літописець Нестор:

«І мовив Володимир: «Недобре, що мало міст поблизу Києва». І почав ставити міста по Десні, й по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І став набирати мужів кращих із словен, і з кривичів, і з чуді, і з в’ятичів, і ними населив міста, тому що була війна з печенігами. І воював з ними, і перемагав їх».

Серед річок Нестор не згадав Сейм, а саме на його мальовничому і крутому березі з наказу Володимира і виникло тоді «місто на путі» – Путивль.

Потрібен був ланцюг городів-фортець на східних і південних рубежах Русі, що мали б стати надійним захистом від набігів кочовиків. Тоді й виник Путивль на мальовничому і крутому березі Сейму, а навколо – непрохідні ліси, заливні луки, край був тоді малолюдний, глухий, повний тривог і небезпек.

Збудований новгород-сіверським князем, він швидко став досить велелюдним.

Вже в ті часи Путивль – один з адміністративних і ремісницьких центрів краю, мав потужні оборонні мури – вали.

На одному з горбів, що й сьогодні йменується Городком, збереглися залишки фортечних стін – товсті дубові колоди, зариті в землю.

Це й була путивльська фортеця тих часів. Фортечні майстри приїздили сюди повчитися фортифікаційному мистецтву та дивувалися могутності путивльських укріплень. А навколо простилалася прадавня Сіверська земля.

…І тут починаються загадки, таємниці, якісь натяки, погрози, лихі призвістки. Містика-магія. Чи не чаклунські заклинання.

Міфологія, одне слово.

Складається враження, що думка Бояна може матеріалізовуватись (а втім, сьогодні вже майже доведено: думка людська – матеріальна) і перевтілюватися в того, в кого захоче її перевтілити сам господар – у Бояна, наприклад, чи білкою, сірим вовком, орлом… Ні, ні, це не літературне порівняння, не поетичні метафори, як здається на перший погляд, ні… Це щось більше. І це «щось» поки що нам не дано пояснити й збагнути до кінця.