Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 70

Володимир, бо слав [послів] до Святослава [Всеволодовича], і до Рюрика [Ростиславича], і до Давида [Ростиславича], і сказав їм: «Ось половці в мене, поможіть-но мені». Святослав тим часом слав [послів] до Давида, а Давид стояв коло Треполя зі смольнянами. І смольняни почали віче діяти, кажучи: «Ми пішли до Києва, і коли б була рать, то ми билися б. Якщо ж нам іншої раті шукати, то ми не можемо. Ми вже єсмо знемогли». Святослав тоді з Рюриком та з іншими підмогами увійшли в Дніпро супроти половців, а Давид вернувся назад зі смольнянами.

Це почувши, половці вернулися од Переяславля і, йдучи мимо, пішли приступом до [города] Римова, а римовичі заперлися в городі. І коли вони вилізли на заборола, то тут, за Божим промислом, упали дві городниці з людьми прямо до ворогів, і на інших городян найшов страх. І котрі ж городяни вийшли з города і билися, ходячи по римівському болоту, то ті уникнули полону, а хто зостався в городі, то ті всі взяті були.

Володимир, отож, слав [послів] до Святослава Всеволодовича і до Рюрика Ростиславича, спонукуючи їх до себе, щоб вони йому помогли. Та вони спізнилися, дожидаючи Давида зі смольнянами. І так руські князі опізнилися, і не заскочили їх, а половці, взявши город Римів і набравши здобичі, пішли до себе. Князі теж вернулися до домів своїх, і були вони печальні із сином своїм Володимиром Глібовичем, бо він тяжко був поранений ранами смертельними, і [сумували] із-за християн, забраних у полон поганими.

І осе Бог, караючи нас за гріхи наші, навів на нас поганих, [але] не яко милуючи їх, а нас караючи і навертаючи нас до покаяння, щоб ми здержалися од лихих своїх діл, – і тому карає він нас нашестям поганих, щоби ми, смирившись, опам’яталися од злої путі.

А. другі половці пішли по тій стороні до Путивля – Коза [Брунович] із силами великими. – і, попустошивши волость [їх], вони й села їх попалили. Спалили вони також і острог коло Путивля і вернулися до себе».

II

Путивль!.. Подивіться, це ж… це ж Путивль!

Повториться із кокона мотиль,

І сміх, і колір золотої рожі,

І навіть біль мій, потаємний біль,

У серці іншім повторитись може.

…Лиш я, – така, як є, – не повторюся,

Подібним буде рук летючих злам,

І слів, і снів благословення тихе.

Та, бач, не діставатиме очам

Мойого смутку і мойого сміху.

…То буде інша – юна і стрімка,

Над летом вій – шалені брови-дуги.

Але збагніте: я – це ж та ріка,

Яку не дано переходить вдруге.

…Асфальтівка нарешті вихопилася на узвишшя і наче застигла, сама вражена дивовижною панорамою, що зненацька відкрилася вдалині: Сейм у повінь, зелені луки з озерами, гайками й перелісками, вербами й лелеками на зелених травах, а за ними, на ген-ген високому березі, освітлене м’яким сяйвом призахідного сонця – місто. Трохи правіше блищать бані Молченського монастиря.

П’ять високих горбів, що відкриваються перед подорожанином на березі Сейму, бачила і Єфросинія Галицька, дочка знаного князя Ярослава Осмомисла, коли «медовим» поїздом під’їздила вперше до Міста своєї вічності, й вигукувала захоплено:

– Путивль!.. Подивіться, це ж… це ж Путивль!

Ось і Городок – укріплений центр, дитинець літописного Путивля. Від тих часів збереглися лише фрагменти напівзасипаного рову і невисокий вал.

Сьогодні, як пишуть путівники, Городок – улюблене місце відпочинку й прогулянок місцевих мешканців. Тут, на Замковій горі, вдивляючись з високого горба в засеймові далі, стоїть вона —

ЯРОСЛАВНА.

Платон Воронько добровольцем пішов на фінську, потім – на Велику Вітчизняну. Воював у з’єднанні партизанського генерала Сидора Ковпака – про це його перша поетична збірка «Карпатський рейд» (1944).

Як і Ковпак (про ті події легендарний Сидір Артемович розповів у книзі спогадів «Від Путивля до Карпат»), поет починав свій рейд від Путивля, із Сумських лісів.

Власне, та лиха година війни і надихнула його на створення однієї з кращих своїх речей – поеми «Ярославна». І сьогодні в Путивлі вчуваються його дзвінкі рядки:

Жіноча доля… В чому було її призначення? Бути берегинею. Народжувати і виховувати дітей, оберігати домашнє вогнище, працювати в полі, догоджати мужу – тут вона має бути безсловесною. А ще, все встигаючи, все витягуючи на своїх плечах, залишатися при цьому завжди ошатною і гарною.

І прості жінки виконували цю місію з честю, не скаржачись на свою долю та недолю. (Хіба що в сумних піснях відводили душу).

Ярославна належала до княжого роду, як прийнято казати, до вищого світу. Розуміла, що Ігор – не просто її чоловік, її суджений (хоча це й так), він в першу чергу князь, воїн і полководець. Водячи в походи інших, завжди мав бути попереду і своїм прикладом та звагою надихати інших. А смерть таких підстерігає одним з перших. І це Ярославна розуміла і сприймала як випробування, послане їй небом. Вона мала все витерпіти, навіть найгіркішу гіркоту поразки і давати приклад жінкам дружинників.

Вперше за всю історію боротьби з половцями руські князі стали полоняниками. Вперше руське військо потерпіло таку нищівну поразку, що кривавила ціле століття.

Так писатимуть історики давні й сьогочасні, так воно і є.

Розбивши Ігоря Святославича, половці ринулись на Русь, діючи за відомим принципом: куй залізо, поки воно… Поки Русь ослаблена поразкою, ошелешена, вражена і поки вона не отямилась і не зібрала нові сили.

Іпатіївський літопис: «и подоша Кза к Путивлю в силах тяжких…»

Місто було взято в щільну облогу, здавалось – все, кінець.

Старшою в Путивлі за відсутністю князя Ігоря залишалася Ярославна. Княгиня. Але ж вона жінка і зовсім недосвідчена в ратній справі.

А доведеться… Ратною справою займатися. От уже не думала, що доживе до такого. З чого починати врятування міста?

Звичайно, з оборони. Добре, притому, зорганізованої. Надійної. Це вона здогадалась, хоч і не знала, що таке ратна справа. Але ж для відсічі нахабному ворогу потрібна військова сила. Бо сила, розуміє лише силу. А на місто насувається велика сила, і в противагу їй треба виставити таку ж… А її у неї не було і на помин. Майже не було. Якщо не рахувати тих кілька десятків дружинників, що їх залишив їй князь, як вирушав у похід. Більше не міг. В самого тієї сили було мало. Тож непокоїлась за чоловіка.

Місто захищають вали й оборонні стіни із забралами, а що захистить русичів у рівнинному степу?

Та ще були городяни – старі діди, невідомо на що придатні, жінки, діти.

Не густо. З таким воїнством витримати натиск орди, яка виросла в сідлах?

То на кого чи на що їй сподіватися? Справи Ігоря, певно, зовсім кепські, якщо половці ринулись на Русь. Не спала, так і так метикувала, а воно… Куди не кинь – всюди клин. Остання надія зникала. А тут ще й волхв з лісів дрімучих, сіверських, позасеймових, де духи, вурдалаки і чудиська бродять, виринув.