Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 76

76

Ще навіть до кінця XVII ст. Росія паралельно називалася і Руссю, і лише з 1721 року Росію стали називати Російською імперією.

Побиваючись за мужем і сином, які опинилися в неволі, плачучи-тужачи на валах Путивля (щодень зрання й до вечора виглядала їх з неволі, вірила: мають вони вирватися на волю, до отчого краю повернутися), Ярославна все ж більше катувалася за сином.

Ігор, які б йому умови для життя у своєму стані не влаштував Кончак, все ж таки відчував свою значну моральну провину – погубив дружину, – тож самокатувався. А син Володимир…

Син Володимир у неволі почувався гейби краще, як удома, у батька-матері. У полоні він зустрів своє закохання – запала йому до серця юна Кончаківна, донька всемогутнього хана.

І відповіла взаємністю молодому русичу, синові новгород-сіверського князя.

Ще коли вони – Ігор і Кончак, – зазнавши поразки під Києвом на Чорториї, втікали в одному човні від руських воїв, Кончак, погладжуючи своє солом’яно-жовте волоссячко, казав йому: «Ми тепер, руський коназ, з тобою однією вірьовочкою пов’язані. Тож маємо породичатися. А чому? У тебе син Володимир, у мене дочка Кончаківна, і чому б їм і не побратися, га? А нам чому б не стати сватами, га, княже?»

І коли Кончаківна вперше побачила Ігоревого сина в половецькому стані, вмить спалахнула до нього приязню – сподобався їй молодий княжич. Чи не з першого погляду виникло між ними кохання.

Про це і в опері Олександра Бородіна «Князь Ігор».

ДІЯ ДРУГА. ПОЛОВЕЦЬКИЙ СТАН.

«Хор половецьких дівчат. Вечірня прохолода сприяє до пісень і танців. Кончаківна, донька могутнього хана Кончака, кохає Володимира, сина ворога. Половецькі дівчата піснями і танцями розважають руських бранців. День наближається до кінця, чується тільки пісня половецьких стражників. Володимир кохає Кончаківну і поривається до близькості з нею. Діти ворогуючих народів зізнаються в любові. В роздумах з’являється князь Ігор. Його душа страждає, адже він відповідальний за невдалий похід. Він також переймається долею Батьківщини, що залишилася беззахисною. Він поривається на волю, до коханої жони. Ярославна таємно посилає до Ігоря хрещеного половця. Він, Овлур, повинен допомогти Ігорю втекти з полону (це не зовсім так, Овлура Ігор зустрів у половецькому стані, хрестили його потім, вже на Русі – В.Ч.). Кончак тримається з Ігорем, як з гостем. Йому дозволено вільно пересуватися по табору, але однак він має дати слово, що не втече з полону. Ігор не може порушити дану обітницю, це було б нечесно. Могутній князь Кончак пропонує Ігореві відновити попереднє братство по зброї. Разом вони можуть бути непереможні, можуть мати велику здобич, перемогу, покоряти цілі народи. Ігор відхиляє пропозицію. Для того, щоб все ж умовити руського князя і продемонструвати йому принадність половецького життя, хан наказує дівчатам співати і танцювати.

ДІЯ ТРЕТЯ. ПОЛОВЕЦЬКИЙ СТАН.

«Загони жорстокого хана Гзака повертаються із грабіжницького походу на руські землі. Хан Кончак вітає переможну рать. Він наказує пильно стерегти нових полоняників. На цей день намічено велике свято. Завтра мають бути обговорені плани нових набігів. Ігор переживає нещастя своєї Батьківщини, страждання руських бранців, які радять йому тікати і привести підмогу. Половці погрожують руським. Половецька сторожа святкує перемогу над руськими. Стражі п’ють, танцюють і поступово засинають. Ігор усвідомлює, що половці використовують його поразку, і його Батьківщині загрожує розорення. Він вирішує тікати і приймає допомогу Овлура. Володимир вагається слідувати за батьком. Кончаківна пропонує йому разом тікати або разом зостатися. Володимир не може зважитись: з одного боку батько, з другого – кохана. Втеча князя виявлена, його переслідують. Володимиру загрожує смерть. Але Кончак щадить його, гадаючи зміцнити свою владу шлюбом своєї дочки з руським княжичем».

В коментарях критиків зазначається, що в другій картині рельєфно окреслений образ привабливої жіночності, вольової Ярославни. В аріозо «Немало времени прошло» висловлена її туга і тривожні передчуття, цнотливо-стримана, сувора по характеру музика поступово набуває пристрасно-схвильованого характеру. Далі дія драматизується, досягаючи найбільшої напруги у сцені Ярославни з боярами.

Другий акт присвячений картинам життя половецького стану. В каватині Кончаківни «Меркнет свет дневной» чуються любовні заклики, пристрасна млість. Поезією юнацької любові, зачаруванням південної зоряної ночі овіяна каватина Володимира «Медленно день угасал». Арія Ігоря «Ни сна, ни отдыха» – багатогранний портрет головного героя: тут закарбовані і печальні думи про долю Батьківщини, і пристрасна жага свободи, і любов до Ярославни. Владним, жорстоким і великодушним постає хан Кончак в арії «Здоров ли, князь?» Акт завершується сліпучо-мальовничими сценами половецьких танців, що супроводжуються хором. Контрастно змінюються плавний жіночий танок, незагнузданий, переповнений стихійної сили чоловічий, стрімкий легкий танок хлопчиків. Поступово всі групи втягуються в буйно-темпераментний танець-вихор.

В третьому акті на перший план виходять войовничість і жорстокість, втілена в хорових і оркестрових епізодах.

В четвертому акті музика розвивається від смутку до всезагальної радості. Глибока печаль відчувається в аріозо[43]Ярославни «Ах, плачу я», що близьке до народних причитань. Аріозо виливається в народний плач – хор поселян «Ох, не буйный ветер завывал», що звучить як справжня руська тягуча пісня.

Святково-врочистий фінальний хор «Знать, Господь мольбы услыхал».

Це в опері, де свої закони, закони жанру, в реальному ж житті до щасливого фіналу ще було далеко. Себто до втечі Ігоря Святославича з полону.

Та і який щасливий фінал – бодай і втечі князя з полону, як тисячі загиблих – по вині Ігоря – дружинників у половецькому степу вже не воскресити.

Князь Ігор ішов до Дону великого на чолі п’ятитисячної раті, а звідти втікатиме сам-один (якщо не рахувати напівполовця, напівруського Овлура), дружина ж його залишиться в безмежних придонських степах назавжди. Чи матиме князь радість від того, якщо йому щасливо вдасться втекти з Половеччини? А що він скаже на Русі матерям, вдовам погублених з його вини тисячів воїнів?

Про це думав Ігор, розумів, що все не просто буде, якщо він і втече з половецького полону, вагався… Як йому самому, погубивши рать, повертатися на батьківщину? Як дивитися в очі русичам і зокрема матерям, жінкам, сестрам загиблих воїнів? Але вагаючись, все ж вирішив утікати на Русь.

Нестерпно Ігорю в неволі, сором і ганьба терзають його душу: «Ни сна, ни отдыха измученной душе. Мне ночь не шлет надежды и спасенья. Все прошлое я вновь переживаю…»

Все згадує Ігор. І музика згадує разом з ним. Перед внутрішнім зором бачить він картини недавньої битви.

В другій частині князь згадує про дім, жону. Тільки вона може зрозуміти і пробачити йому похід – жона Ярославна. Лада, як він ласкаво її називає. Змінюється й мелодія, стає ніжною, ліричною.

Але скільки відчаю в третій частині: «О дайте, дайте мне свободу! Я свой позор сумею искупить!»

І ніде йому дітися від жорстокої правди: «Ужели день за днем влачить в плену бесследно и знать, что враг тер-зает Русь? Стонет Русь в когтях могучих и в том винит она меня…»

Муки сумління щодень дужче й дужче терзали князя. Залишатися й далі в кочовищі Кончака гостем – чи полоняником-рабом, – це вже було занадто. Зрештою, він руський князь з роду Ольговичів, а не якийсь там… Ні, ні, терпіти ганьбу полону він не збирається. Як і одружуватися з вельможною куманкою, дочкою якогось їхнього хана, теж. У сни його тривожні й розбурхані раз по раз приходить Єфросинія, лада його. І приходячи у сни, кожен раз каже йому:

– Я вже всі очі продивилася, виглядаючи тебе з валів Путивля. Повертайся швидше, ладо моє, зле мені без тебе – як світу білому без сонця ясного.

вернуться

43

Аріозо – невелика арія вільної побудови. З італ. аріозо – «ніби арія». Каватина – лірико-оповідна оперна арія, яка відзначається простим пісенним складом.