Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 84

Отож мужі галицькі, прийнявши раду Романову, зібравши війська свої і присягнувшись хрестом, повстали на князя свого. Але не сміли вони його схопити, ні вбити, тому що не всі були на думі тій, бо вони боялися приятелів Володимирових, – і так надумавши, послали [послів] до князя свого: «Княже! Ми не на тебе повстали єсмо. Але ми не хочемо кланятися попаді і маємо намір її вбити. А ти – де хочеш, ту за тебе візьмемо». А се казали вони, знаючи, що він не пустить попаді, але аби їм якось прогнати його, то цим вони йому пригрозили.

Він же, убоявшись [і] взявши золота й срібла багато, і жону свою [попадю] взявши, і двох синів, поїхав з дружиною в Угри до короля [Бели]. Галичани ж Романівну Федору одняли у Володимира [і] послали по Романа. Роман тоді оддав братові Всеволоду [город] Володимир назовсім і хреста йому цілував: «Більше вже мені Володимир без надоби». І в’їхав Роман у Галич, і сів у Галичі, князюючи.

І прийшов Володимир до короля [Бели], а король узяв Володимира і з усіма своїми військами рушив до Галича. А коли почув Роман, що король за Горою вже, то він побіг, не маючи змоги стати супроти нього. Отож, забравши весь добиток Володимирів, він із галичанами втік із Галича у Володимир, але тут, у Володимирі, заперся од нього брат Всеволод. І сам [Роман] пішов у Ляхи, а жону [Передславу] послав із галичанками у [город] Вручий на Пінськ. Та не було Романові і в Ляхах підмоги, [і] пішов він до Рюрика [Ростиславича], до тестя свого, в Білгород із мужами тими, котрі ото ввели були його в Галич.

Того ж року послали галицькі мужі [послів] до Ростислава до Берладнича, зовучи його до себе в Галич на княжіння. І він, почувши, рад був, і одпросився в Давида [Ростиславича], – бо Давид прийняв був його до себе, – і поїхав із Смоленська вборзі. І приїхав же він до України Галицької,[44] взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича за їх, [галичан], радою. Але мужі галицькі не були всі при одній думці, бо чиї сини і брати були [заложниками] в короля [Бели], то ті кріпко держалися за королевича [Андрія].

У той же час прислав був король угорського війська багато синові на підмогу, боячись князів руських. А коли почув се королевич і воєводи угорські, що йде Ростислав до Галича за радою галицьких мужів, то королевич, не ймучи їм віри, став водити їх до хреста, – і праві цілували, не відаючи, а винуваті – остерігаючись угрів».

Не виключено, що Володимир не слухав бояр, і ті забагли усунути його від влади, а посадити свого, який би слухався їх. Та й літописець зазначив, що Володимир «думы не любяшеть с мужми своими». Бояри й вирішили будь-що позбутися молодого князя, який не був у їхніх руках маріонеткою. Розпочали переговори з волинським князем Романом Мстиславичем, запропонувавши йому галицький стіл. Дізнавшись про це і розуміючи, чим все це може скінчитися, Володимир залишив Галич і подався до Угорщини. Із собою він взяв дружину з двома синами, а також багато золота і срібла.

Король же [Бела] в’їхав у Галич, [але] не посадив у нім Володимира, а дав увесь уряд галичанам і посадив у ньому сина свого Андрія. А Володимира він узяв із собою назад в Угри, силоміць, одняв добиток і всадив його в башту з жоною його, – король, отож, великий гріх був учинив: він хреста цілував Володимиру, але Бог ізбавив його, [Володимира], од такої біди.

Роман тим часом випросився у тестя свого у Рюрика [піти] на Галич, кажучи йому: «Ведуть мене галичани до себе на княжіння. Пусти-но зі мною сина свойого Ростислава». І Рюрик послав із ним сина свого і Славна Борисовича, воєводу. Роман тоді вперед послав воїв до [города] Пліснеська, щоб вони спершу напали на Пліснеськ. Але вони, [городяни], заперлися, а угри й галичани заскочили їх, [воїв Романових], коло Пліснеська, – тих захопили, а другі втекли».

Роман прибув до Галича і був проголошений князем. Але втримався недовго. Угорський король вирушив на Русь. Галич не мав достатніх сил, і Роман запросив допомоги в поляків. Але щось з переговорами не вийшло, і Роман змушений був залишити князівство. До Галича вступив угорський король Бела III. Стіл він обіцяв Володимиру, хоч раптом змінив свій намір і посадив на галицький стіл свого сина Андрія, а Володимира, аби не заважав синові, велів схопити, відправити його назад до Угорщини і там ув’язнити.

Ще з Літопису Руського:

«Того ж року (1189) втік Володимир Ярославич із Угрів, із вежі кам’яної, – бо тут держав його король Бела з попадею його і з двома дітьми (Васильком та Володимиром). Йому-бо поставлене було шатро на вежі, і він, порізавши шатро, звив собі вірьовку і спустився звідти додолу. А із сторожів його двоє були до нього приязні, які й довели його до землі Німецької, до цесаря німецького Фрідріха Барбаросси. Цесар же, довідавшись, що він є сестричем великому князеві Всеволоду Юрійовичу суздальському, прийняв його з приязню і з великою честю, і приставивши до нього мужа свого, послав його до князя Казимира Справедливого в Ляхи, велячи йому добути для Володимира Галич, – бо він, Володимир, згодився був давати цесареві по дві тисячі гривень срібла в рік. Казимир тоді, приставивши до нього мужа свого воєводу Миколая, – послав його в Галич. І галицькі мужі зустріли його з радістю великою, князя свого і дідича, а королевича Андрія прогнали із землі своєї. І Володимир сів на столі діда свойого і отця свойого на Спасів день».

Угорці поводились як окупанти в завойованому краї, тож швидко налаштували проти себе галичан, і ті вигнали угорського королевича, а Володимира проголосили князем.

«Нарешті я домігся того, до чого всі ці роки йшов, терплячи часом і приниження», – подумав Володимир і був щасливий.

Ось тільки владарювати – як і жити, – йому, Володимиру Осмомислу, залишатиметься до 1199 року…

Повернувшись з полону до Новгород-Сіверського, Ігор, гаразд не відпочивши після всього пережитого, ще переповнений ганьбою поразки, відразу ж, аби хоч якось виправдатись за свою авантюру – полководець повернувся з поля брані без війська, сам-один – до того на Русі про таке й не чули, – подався до брата в Чернігів, а звідти з покаянною головою до Києва, до великого князя Святослава Всеволодовича – теж прохати прощення та виправдовуватися за свій програш. Запхавши до кишені власну гордість.

В стольному граді він з’явиться 15 серпня 1185 року. Це дослідники встановили за одним рядком «Слова: «Ігор їде по Боричевому на свято Богородиці Пирогощі». (Боричевий в’їзд – дорога з Подолу на «Гору»). Храмове свято Успіння (церква Пирогоща називалася ще Успенською) християни відзначали 15 серпня. Тоді ж Ігор і відвідав ікону Богородиці, аби подякувати їй за своє чудесне спасіння. І рушив з повинною до київських князів.

Святослав Всеволодович (р.н. невід. – п. 1194) – князь турбівський, волинський, новгород-сіверський, чернігівський, великий князь київський (неодноразово займав стіл).

Син Володимира Олеговича.

У 1181 році, побувавши при владі в кількох удільних князівствах, після тривалої боротьби за київський стіл зі смоленськими Ростиславичами, таки утвердився в граді Кия. Правда, уклавши з суперниками угоду, за якою глава Ростиславичів Рюрик отримував південну «Руську землю» – фактично в той час Київську землю. З 1184 року і по 1194 у Південно-Західній Русі правитиме дуумвірат Святослава і Рюрика. Це дещо послабило міжкнязівські усобиці і забезпечило успіх у боротьбі з половцями. Русь могла тоді хоч трохи вільніше зітхнути. Рюрик хоч і був співправителем – з однаковими правами, – але все ж старшим залишатиметься він, Святослав Всеволодович з роду бунтівних Ольговичів. Оскільки їхній представник захопив Київ, Ольговичі на якийсь час мовби вгамувалися. І це теж було на користь Русі.

За молодих своїх літ, за удільного владарювання, коли то там княжив, то там, постійно відчуваючи своє хистке становище, Святослав Всеволодович, аби утриматися при владі, не раз брав участь в княжих міжусобицях. Як хоча б у 1149 році, коли літописець скрушно записуватиме: «І була січа люта межи ними». Себто між своїми.

44

Це вперше Галичина названа Україною.