Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 85

І таких «січ лютих» у його біографії назбирається чимало, адже чи не щороку ходив він походом проти своїх.

Часто для цього використовуючи – як тоді було заведено, – «диких половців».

Але ставши – нарешті ставши! – великим київським князем, почав дбати і про державу та її безпеку, успішно здійснюючи походи проти половців, усмиряючи своїх бунтівних князів. А протиріччя між своїми намагався владнувати миром, хрестоцілуванням, без кровопролиття, і це йому здебільшого вдавалося. Тож авторитет його на Русі почав стрімко зростати. Та й характером він змінився, зробився розважливим, ніколи не рубав з плеча, а добре перед тим міркував, вишукуючи мирні шляхи для уладнання тієї чи тієї справи. Мудрість хоч і в другій половині життя, а таки завітала і до нього. А може, ставши старшим князем, відчув відповідальність за долю Русі. З кожним разом його походи проти половців ставали все більш успішливими. Йому вдавалося згуртовувати князів для спільного походу в Степ. Особливо вдалим був похід князів на чолі з дуумвірами Святославам і Рюриком у 1184 році, коли вони здобули визнання і славу захисників землі Руської. Рівними їм серед князів тоді вже не було.

Вони здобули таку славу, що їй позаздрив тоді Ігор Святославич. Тож вирішив і собі піти в Степ, щоб і собі стати таким же славетним. І пішов. На свій страх і ризик, не поставивши до відома дуумвірів. Чим закінчився його злощасний похід – відомо.

Збагнувши нарешті, що він натворив, Ігор після повернення з полону відразу ж подався до Києва – просити в правителів прощення за самовільний похід. Та й, втративши дружину, ворогувати з київськими владиками не міг. Це було б просто безрозсудно.

Святослав та Рюрик зустріли новгород-сіверського князя стримано. Але й не вороже. Це збадьорило Ігоря – не все ще втрачено. Хоча й тенькало серце, Святослав Всеволодович як старший серед Ольговичів, до яких належав і він, Ігор Сіверський, міг його й покарати. І навіть відібрати в нього князівство, передавши його комусь іншому з Ольговичів.

Тож Ігор вирішив каятись, пам’ятаючи, що покірну голову меч не січе.

– Розказуй, князю, як закінчився твій похід у Половеччину, – сказав Святослав Всеволодович. І сказав для годиться, адже добре знав, чим закінчився той похід.

– Біди зазнав? Сповна її насьорбався? – здається, трохи аж навіть співчутливо запитав Рюрик. – Ех, князю, князю! Мабуть, сам Господь позбавив тебе розуму перед походом.

– Я по заслузі своїй зазнав біди, – дещо навіть аж бравуючи, відповів Ігор. – А тому готовий нести ту кару, яку заслужив – перед Господом і перед Руссю.

– Сам знаєш: після січі махати кулаками вже ні до чого. Та й скільки тебе не карай, а похід твій на краще не переграєш, – зітхнув Рюрик. – Як не повернути і твою погублену дружину. І неславу й ганьбу твою вже нічим не змити. Це ж треба! Відколи Русь стоїть, такого ще не бувало, аби руські князі потрапили в полон до кочівників.

– Винен – карайте!

– Винен, винен! Ще і як винен!

Дуумвіри переглянулись.

Ігор стояв перед ними, схиливши голову.

– Покірну голову меч не січе, – знову зітхнув Рюрик. – А смерть твоя стане ще однією смертю на Русі – нічого не змінивши на ній.

– Та й хто в молодості не грішив, – нарешті озвався Святослав. – Я сам стільки натворив за молодих своїх і дурних літ! Слава Богу, що хоч на старості набрався ума. Гадаю, – повернувся він до Рюрика, – що й Ігор хоч тепер, а таки набереться лою в голову. А щодо кари… У полоні він, – Святослав знову повернувся до свого співправителя, – вже отримав своє. Коли пересів із княжого сідла в сідло для рабів. Тож буде з нього. А загиблої дружини навіть карою не воскресити. Хоч ці руські люди скільки б ще могли принести користі Русі! А тепер… Тепер треба співати їм за упокій!

– Подальше своє життя я присвячу збереженню пам’яті полеглих, – мовив Ігор, наче клятву.

І він виконає свою клятву. «Слово» й стане вічним пам’ятником загиблим. Але, творячи поему, Ігор не забуде й себе, грішного.

«Слово» закінчується цілим каскадом славослів’я на адресу невдахи-полководця, який в принципі мав би відповідати перед законом за погублене ним військо. А натомість він отримує – принаймні якщо вірити поемі, цілу зливу величальних епітетів за свій «подвиг»:

Так закінчилася авантюра Ігоря Святославича, коли він, погубивши ціле військо, сам-один повернувся, розгромлений і зневажено-зганьблений поразкою, на батьківщину і за це, якщо вірити «Слову», отримав неймовірну славу, коли «радувалися землі і гради веселі»…

Тож так і хочеться запитати – та й час уже: а хто ж він, автор «Слова», що так возніс князя, який з ганьбою програв похід?…

А втім, можливо, це тому (таки мав рацію візантійський історик Прокопій Кессарійський), що «в них (слов’ян – В.Ч.) щастя і нещастя в житті вважається справою спільною»?

«…І пішов він пішки одинадцять день до города Дінця…»

І сталося з ним тоді диво…

Скільки разів, втікаючи з полону, він впадав у відчай – ганебна ця втеча! Нащо вона йому? В ім’я чого? Скільки разів протягом тих одинадцяти днів, коли бив ноги до Дінця, терзав себе – яка ганьба! Він, князь і воїн, втікає шолудивим побитим псом, коли має у січі битися-рубатися, а не давати драпака. І для чого? Щоби живота свого порятувати? Кому він тепер потрібен? Чи й не хоробрість – втікати од ворога сірим зайцем…

Всі ті дні відчував себе й геть кепсько і виправдання собі не знаходив, і їв себе поїдом: він, князь, втративши військо, яке створював не один рік, згубивши його в одному бою, тепер рятується втечею, як останній боягуз? Коли має лежати – якщо вже випала їм така доля, – там, де лежить його військо. Попереду полеглої раті. А він… Князь, драпака дає, загнаним зайцем втікаючи від половецьких комонників.

Один спосіб позбутися сеї ганьби – урвати життя. Підтяти його ножем під корінь. Але це теж свого роду… втеча. У світ предків. А кожна втеча є ганебною для руського воїна.

Кілька разів намагався покінчити з життям, що здавалося йому тепер таким мізерним, знеславленим, намагався і… І не міг. Руки не зводилися.

А не міг тому, що його кликав голос Ярославни. Він лунав у його душі, у всьому єстві і манив, підбадьорював, благав, наказував зрештою: іди! Повертайся, я чекаю тебе живим. Ти потрібний мені живим.

45

В уяві давніх слов’ян – звичайно ж, пісенно-поетичній, – міфоло-гізований образ головної ріки. Лексема «Дунай» стала називним словом, що означає далеку, незнайому ріку – часом тривожну, здебільшого щасливу і недоступну – чи й море, взагалі – глибокі води. Для слов’ян Дунай був їхньою прабатьківщиною («Повість временних літ»), пам’ять про яку зберігалася досить довго. Ще Дунай – кордон благодатної землі і заповітна мета всіх поривань і мрій. В піснях «Дунай» – іноді образ вільного дівочого життя. Переправа через Дунай – символічний образ шлюбу, коли дівчина просить її перевезти через Дунай. Все незвичайне, далеке, незнане і загадкове, звичайно ж, трапляється там, на Дунаї, до якого і ходу немає. Часом Дунай – це міфологізований образ богатиря з руських билин. Іноді Дунай тече – звичайно ж, у піснях – і біля Києва, замінюючи собою Дніпро. Він лине у ті щасливі краї, куди простому люду не просто було дістатися.