Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 86

І вдень, і вночі чув він її голос, приглушений відстанню, але живий її голос, що линув з Путивля, з високих його валів: повертайся, я чекаю тебе, ладо моє…

Тож і не міг накласти на себе руки, хоч і хапався за ніж. Скоряючись тому голосу, що летів до нього степами Половеччини, що його чув лише він один у цілому світі, Ігор то соколом летів горою, то сірим вовком низом біг. До неї, до Єфросинії своєї – єдиної у світі, яка чекала його.

Нащо він повертався?

Що він скаже жінкам полеглих воїнів, як запитають його: ти повернувся, а де наші ладо? Чому вони не повернулися? І чому ти повернувся?

Що він скаже, що відповість… Краще б він з воїнами своїми лежав у сирій землі, як глянути в очі жінкам, чиїх чоловіків він погубив, завівши їх у Половеччину.

Але повертався.

Треба жити. Якщо вже йому випало жити, то й жити. Хоча б для того…

Для чого тепер жити? А хоча б для того, щоб розповісти людям, як полягло його військо. Бо якщо він не розповість, то хто? Хто, як він чи не єдиний, уцілів з того війська, котре на його очах полягло. І полягло з його вини. Те військо, яке він же й завів у Половеччину. Вони йому вірили, а він… Він кому вірив, коли з нечисленною раттю забрався в лігво ворога?

Тож треба про все це розповісти. Розповісти, як пісню проспівати. Пісню слави полеглим русичам. Щоби пам’ять про них ніколи не згасла.

Щоби пам’ять про них була завше живою.

Померлі живуть доти, доки живі про них пам’ятають.

Життя померлого у пам’яті живих. А тому треба будь-що повернутися. Наперекір всьому. І розповісти про дружину його. Проспівати їй пісню слави. Проспівати новітнім Бояном. І піснею порятувати їх від забуття. Ось для чого він має повернутися. З Новгорода треба буде поїхати до Чернігова, а потім до Києва, в князів допомоги попросити. Його війська більше немає, Сіверщина беззахисна. Хто її захистить на випадок чого, крім князя чернігівського та великого київського? Покіль він створить нове військо.

А вже потім, як це він уладить, і почати, повернувшись додому, пісню почати, слово про них, полеглих, щоб вони вічно жили в пам’яті людській.

Це все, що він після їхньої загибелі може зробити для них – Слово про них створити. Слово про свій похід в Половеччину і про їхній подвиг. Його, Ігоря, не буде, а Слово буде, і в ньому житимуть полеглі воїни його. А з ними і він. В цьому віднині вбачав своє покликання, подальше життя. Створити про них, воїв його, Слово, а там… Там, що буде, те й буде.

З цією думкою і біг він донецькими степами – де й сили бралися. І скільки біг, то здіймаючись соколом над землею, то вовком сірим нісся низом, все ловив і ловив попереду її голос. Знав, вона на валу в Путивлі його виглядає, тужить, плаче, співає, закликаючи сили небесні й природні допомогти йому, вберегти її ладо, і він біг, біг, біг… Нісся, як наче в якомусь мареві, нічого не бачачи і нічого не чуючи, крім її голосу, що лунав і лунав попереду, кликав його і манив, біг, скоряючись тому голосу так, що часом і витриваліший за нього Овлур не встигав.

– Борзо, борзо, – підганяв його Ігор, і Овлур не впізнавав князя – звідки у нього беруться сили, хто його наче на крилах несе?…

– Хіба ти не чуєш? – дивувався князь. – Голос її… Вона плаче-тужить на валу в Путивлі… Хто вона? Ярославна моя. Побігли… Борзо, борзо! Ще борзіше. Соколами маємо летіти, сірими вовками низом бігти. Ярославна мене чекає, а чекаючи, співає-тужить на валу. Хіба ти не чуєш? Борзо, борзо!.. Маю втішити голубку свою, а потім і сідати. За пісню, за Слово про тих, хто поліг у цих степах і відтепер має завжди жити. У пісні моїй, яку я ще проспіваю, у Слові своєму, яке я ще витворю…

І твердо вірив: тільки повернеться на Русь, неодмінно Пісню свою проспіває, неодмінно Слово своє він створить.

І неодмінно на віки.

Слово – як мовна одиниця, що являє собою звукове вираження поняття про предмет або явище об’єктивного світу (за наукою), як заклинання, що має магічну силу, і взагалі, як засіб спілкування, що відрізняє нас від тварин безсловесних, здавна на Русі-Україні шанували, називаючи його золотим, красним, красивим (про тих, хто дуже повільно говорив, розповідав, насмішкувато казали: зимує на кожному слові), а про тих, хто точно висловлювався – не лазить за словом до кишені; письменників називають майстрами слова, образне слово – крилатим, про нечесного казали, що він блудить словом, в обіцяльників – медові слова, необов’язкові – на вітер кидають слова, а хто не заслуговував схвального відгуку – не вартий доброго слова. (Про померлих відгукувалися лише добрим словом). Ті ж, хто не додержувалися свого – зраджували слово. У сміливих – гостре слово, чесне слово. Слово ще лагідно-ніжно називали словоньком.

«Чого ж ти, Ганночко, да так запишалася? Устоньок калинових своїх да й не одкриваєш, словонька тихого да й не промовляєш?» – Г. Барвінок.

Але вже в Кобзаря слово стало зброєю – і для наступу, і для захисту.

Таке слово хотів лишити й Ігор Святославич – слово як твір, як літературний жанр, і поставити його на сторожі пам’яті і честі полеглих, а живих словом своїм ще і ще закликати до єднання перед тією бідою, що нависла над рідною Руссю.

І, перефразовуючи Т. Шевченка, можна сказати, що автор поставив на сторожі Київської Русі, нашої славної минувшини, що завжди з нами, немеркнуче «Слово», якому судилося стати – сам Ігор і не сподівався на це, не замахувався – воістину безсмертним. Хоч і написане воно не нашою ніби ж мовою, принаймні нам не всім сьогодні зрозумілою, якої вже немає у вжитку, але яка була. А отже, є і буде завжди.

Перший рядок поеми Ігор Святославич, який до того не був помічений у схильності до творчості, наче й не писав, а на одному подихові проспівав. Здається, початок, як і подальший текст, сам собою склався і проспівався, задавши тон усій поемі – як співають пісню, коли душа до неї готова і багне її.

«Не лепо ли ны бяшет, братиє, начати старыми словесы трудних повестей о полку Игореве, Игоря Святославича?» – і т. д., всі 500 рядків поеми.

Але на цьому, вже першому рядкові заспіву, спіткнулося – і спотикається й нині – не одне покоління дослідників. Що воно означає: «Не лепо ли ны бяшет, братие»? Перекладається цей рядок у різних авторів – чи трактується, переспівується, – по-різному, хоч суть у всіх зберігається приблизно однакова. Наприклад, в Україні:

А ось переспів В. Васьківа:

Максим Рильський: