Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш - Страница 27

Вона слухала уважно й не могла заперечити, не могла тим більше, що сама хотіла, аби він її переконав. А він переконувати вмів.

Зрештою, вона ж не могла заборонити йому бувати в крамниці, куди міг вільно зайти будь-який покупець. А з покупцями треба бути ввічливою.

Отож відтоді пан Лех Чинський приїздив щодня, а його кінь чи мотоцикл, що стояв біля крамниці пані Шкоикової, викликав розголос у містечку, численні коментарі й заздрість, яка природно перетворилася на те, що називають порушенням громадської моралі.

Щоправда, якщо сприймати це дослівно, ні про що аморальне ніхто не довідався. Те, що молодий інженер просиджував у крамниці, двері якої завжди й для кожного були відчинені, не могло свідчити про якісь підозри стосовно панни Марисі. Проте людська заздрість не рахується з очевидними речами. Мало не кожна дівчина в Радолишках могла похвалитися якимсь залицяльником, проте жодного з них не можна було й порівнювати з молодим Чинським. Чому ж цей красень-брюнет вибрав собі таку приблуду, як ця Марися, що працювала в Шкопкової, важко було збагнути. Якщо вже й хотів шукати товариства для себе серед містечкових панночок, то можна було знайти і вродливіших, і заможніших, і хоч з якого боку глянь – більш гідних. Батьки цих гідних, зрозуміло, поділяли обурення своїх доньок, поділяли його й молоді люди, що ходили з ними до Трьох Грушок. Разом усе це становило в Радолишках громадську думку.

Якщо Марися, попри свою природжену вразливість, не відразу помітила таку зміну містечкових настроїв, то лише через те, що вона була занадто заглиблена у власні переживання. Ці переживання були такими новими й прекрасними, що весь зовнішній світ поруч з ними зникав в імлі й здавався чимсь нереальним, випадковим і неважливим.

Марися розуміла, що кохає. З кожним днем усвідомлення цього ставало дедалі виразнішим, глибшим. Марно було із цим боротися. Точніше, не марно, бо саме завдяки цій боротьбі, завдяки необхідності скорятися силі почуття вона все сильніше зазнавала тієї п’янкої насолоди, щасливого затуманення, що проймало її, мов вихор, що не дає дихати, оглушуючи й засліплюючи, огортаючи зусібіч невидимими, прозорими дотиками, позбавляє волі, підхоплює, веде за собою…

«Я кохаю, кохаю, кохаю», – вона повторювала це собі тисячі разів щодня й було в цьому здивування й радість, і переляк, і щастя, і захоплення цим неймовірним відкриттям у власній душі, що досі не відала, який же безцінний дар у ній живе.

її приголомшувало це тим більше, що насправді не відбувалося нічого нового. Коли б якісь випадкові свідки й забажали та зуміли підслухати розмову двох молодих людей у крамниці пані Шкопкової, то зазнали б розчарування. Чинський приїздив, цілував Марисину руку, а пізніше розповідав їй про свої подорожі та пригоди, або ж вони читали одне одному книжки, що їх він тепер постійно привозив. Переважно то були вірші. Часом Марися розповідала про своє дитинство, про матір, про плани, яким, на жаль, не судилося збутися. Змінилося хіба те, що вона звала його паном Лешеком, а він її – просто Марисею. Звісно, коли цього ніхто не чув.

Змінилося б, може, дещо більше, якби Марися на те погодилася. Пан Лешек не раз намагався її поцілувати, але вона завжди опиралася так рішуче й схвильовано, що йому не залишалося нічого, крім як запастися терплячістю. Потому він від’їздив, а вона решту дня думала лише про минулі години й про ті, що прийдуть завтра.

Замкнувши крамницю, Марися поверталася додому, сповнена зосередженості й радісного споглядання свого щастя, сповнена любові до всіх цих маленьких будиночків, до зелених дерев, блакитного неба, усього світу, всіх людей, яких вітала щирою посмішкою.

Ось чому вона не помічала їхніх неприязних поглядів, зверхнього ставлення, ворожості й кпин. Та не всі обмежувалися тим, що мовчки демонстрували неприязнь та осуд. Якогось дня стався випадок, що спричинився згодом до дуже прикрих наслідків.

У Радолишках віддавна мешкала відома на весь повіт родина лимарів Войдилл. Войдилли походили із дрібної, проте справжньої шляхти, і це була найперша причина, з якої їх поважали в містечку, а другу становило те, що з діда-прадіда вони славилися як щонайкращі лимарі. Сідло, ремінь чи упряж, зроблена Войдиллами з Радолишок користувалися величезним попитом, хоча й коштували дорожче за віденські. Головою цієї заможної й шанованої родини в ті часи був Панкрацій Войдилло, якого всі звали Пане-добродію, позаяк то була його улюблена примовка. Успадкувати справу Пана-добродія мали його сини, Юзеф і Калікст, а третього сина старого Войдилла й родина, та й усе містечко вважали невдахою.

Батько постановив вивчити його на священика. З тяжкою бідою протяг він ледачого до науки хлопця через шість класів гімназії й віддав до духовної семінарії. Проте всі витрати й клопоти виявилися даремними. Марно тішилося серце старого Пана-добродія, коли син приїхав додому в сутані. Не минуло й року, як Зенона витурили із семінарії. Щоправда, Зенон розповідав усім, наче сам покинув науку, не відчуваючи покликання, проте люди подейкували, що причиною, через яку він так і не вивчився, стала його пристрасть до горілки й жінок. Слушність цих підозр невдовзі підтвердила й Зенонова поведінка. Він частіше просиджував у шинку, аніж у костелі, а про те, у яких жінок на Крамній вулиці був частим гостем, краще й не згадувати.

Знаючи латину, він міг би працювати в аптеці. Так принаймні вважав батько. Та й тут його спіткало розчарування: Зенон дуже швидко покинув роботу в аптеці. І про те різні чутки гуляли, та їх не вдалося перевірити, бо радолиський аптекар, пан Немира, до балакучих не належав, та й зі старим Паном-добродієм були вони друзями.

Отож цей Зенон Войдилло, проходячи якогось дня в товаристві кількох хлопців повз крамницю пані Шкопкової саме тоді, як Марися зачиняла двері, спинився й удавано приязним тоном її зачепив:

– Доброго вечора, панно Марисю, що доброго чувати?

– Доброго вечора, – відказала, усміхаючись, Марися. – Спасибі.

– І все-таки воно вам незручно.

– Чого це незручно? – здивувалася дівчина.

– Ну звісно! Пані Шкопкова наче й добра жінка, а про таку річ не подумала, – співчутливо продовжував Зенон.

– Про яку ж це річ?

– Та про канапу.

– Канапу? – ще більше здивувалася Марися.

– Ну, певне ж, що про канапу. Адже в крамниці прилавок вузький і твердий. Удвох, особливо з молодим паном Чинським, зручно вмоститися на ній нелегко.

Зенонові товариші вибухнули голосним реготом.

Марися ще нічого не втямила, але вже передчуваючи якийсь підступ, стенула плечима.

– Не розумію, про що це ви…

– Про що це я вона й не здогадується, цнотлива Сусанна, – звернувся Зенон до товаришів. – Зате знає, як це робиться.

У відповідь пролунав новий вибух реготу.

Уся тремтячи, Марися витягла ключ із замка, збігла зі східців і прожогом подалася додому. Коліна їй тремтіли, у голові шуміло, серце калатало в грудях.

Досі ніхто ще не скривдив її так брутально й так огидно. Вона нікому не завдала найменшого зла, нікому лихого слова не сказала. Навіть лихих думок у неї не виникало. І ось маєш…

Вона почувалася, наче на неї вилили цебер брудних помий. Бігла, а ззаду чулися вигуки, сміх і свист.

– Боже, Боже… – шепотіла вона неслухняними губами. – Як же це страшно, як же гидко.

Марися намагалася отямитися й опанувати ридання, що піднімалися з її легень, та не змогла. Добігла до паркана біля саду плебанії й розплакалася.

Вуличка за садками належала до найвідлюдніших. І треба ж було, щоб саме о цій годині начальник пошти в Радо- лишках, пан Собек, вирішив прогулятися до ксьондзового садівника, щоб купити полуниць. Побачивши заплакану панну Марисю, він спершу здивувався, тоді розчулився й заходився її втішати.

Він здогадувався про причину її сліз, бо ж знав, що молодий Чинський щодня просиджує в крамниці.

«Запаморочив дівчині голову, вона закохалася, а тепер покинув її», – майнуло Собекові в голові.

Торкнувся Марисиного ліктя й заговорив: