Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш - Страница 35

Його враз огорнув якийсь приємний, схожий на сон, спокій. Тепер він уже знав, тепер не було більше жодних сумнівів. Він матиме її для себе, поруч, назавжди. Кінець смуткові, хвилюванням, кінець стражданням і сумнівам.

Нехай це назвуть божевіллям! Адже назвуть ті, хто не відає, яким шаленством, яким безнадійним божевіллям є боротьба з коханням!

І злочином! Бо ж не вільно людині видирати із грудей найкраще, найшляхетніше, найчистіше почуття. Хтозна, може, єдине почуття, що виправдовує існування, квіт душі. Розтоптати, знищити, відмовитися від цього? Заради чого? Щоб домогтися визнання в людей? Яка дурість! Заради інших зрікатися себе, зрікатися власної найважливішої суті, власного прагнення щастя!

Так, він чудово усвідомлював усі труднощі й перешкоди, які виникнуть на його шляху. Він не мав жодних ілюзій, що батьки дадуть згоду на цей шлюб. Лешек не сумнівався, що вони зроблять усе, щоб перешкодити йому в досягненні мети. Громадська думка, усі знайомі й родичі – усі накинуться на Марисю. Він мусить приготуватися до запеклої боротьби.

Проте молодий Чинський цієї боротьби не боявся. Навпаки. Його збуджувала думка, що він повстане сам на захист власного щастя, свого й Марисиного, здолає всі перешкоди, витримає напади, переможе, бо мусить перемогти.

У нього вже вимальовувався план дій. Він уже бачив весь арсенал зброї та підступів, яких уживатимуть проти нього. Будуть погрози розірвати стосунки, обіцянка позбавити спадщини або й справді позбавлення, злостиві жарти й підлі глузування, сцени й скандали, спазми й утрати свідомості, прохання й ультиматуми. А почнеться з того, що йому не даватимуть грошей. Маючи такі зв’язки, батьки легко влаштують так, щоб син не зміг знайти будь-яку посаду.

«Над цим треба поміркувати», – думав він.

Немає нічого легшого, аніж стати до бою з відкритим заборолом і… програти. Але тут ідеться не про саму боротьбу, йдеться про перемогу. Про те, щоб залишитися живим на полі бою. Узагалі він міг потайки продати свої особисті речі й утекти з Марисею кудись на край світу. Вона звикла до бідності, він теж звикне. Він молодий, роботу десь знайде. Але така втеча не справила б йому жодного задоволення, применшуючи здобуте щастя. І тому від цього слід відразу відмовитися.

У нього було достатньо практичного глузду, щоб коли йдеться про важливі речі, відкинути донкіхотство, на яке він часто страждав. Тому й зараз він вирішив діяти обережно, завбачливо й суворо зберігаючи таємницю.

Наразі йому не хотілося обмірковувати майбутню стратегію. Лешек був настільки окрилений відкриттям своїх справжніх прагнень, відчував таке щастя від прийняття свого рішення, що все інше в порівнянні із цим маліло, зіщулювалося й втрачало будь-який сенс.

Поява Лешека, який так і сяяв у посмішці й мав чудовий настрій, викликала в Людвикові неабияке здивування. По-перше, його тут зовсім не чекали, по-друге, він надто помітно змінився. Куди й поділося його колишнє роздратування, різкі рухи, байдужість до всього, що було пов’язане з домом та майном, нудьгування.

– Що з тобою сталося, Лешеку? – із помітним задоволенням поцікавилася мати.

– Я змінився, мамо. Я став іншою людиною.

– Цікаво, чи довго триватиме цей щасливий стан.

– О, так, – він таємничо посміхнувся. – Мені здається, що це остаточна фаза мого розвитку. Бачите, я довго міркував, і дійшов висновку, що час мені вже постатечнішати, узятися до роботи, життя впорядкувати й таке інше.

Пан Чинський аж відірвався від своєї газети.

– Чи це значить, що ти нарешті збираєшся зайнятися фабрикою?

– Ти не помилився, батьку!

– Тоді слід послати подячну телеграму дядькові. Невже в них вдома ти зустрів того, хто так на тебе вплинув? Там, здається, було чимало осіб.

– О так, дуже багато. Цілий натовп, – кивнув Лешек головою, а тоді додав: «І в цьому натовпі я зустрів… себе».

– Ах… І які ж враження в тебе склалися від цієї зустрічі?

– Спершу досить прикрі. Я почув багато зауважень, не позбавлених слушності. Та зрештою, я переконався, що маю справу з людиною, котра знає, чого хоче. І ми обидва були дуже цим втішені.

Пані Елеонора нахилилася й поцілувала сина в чоло.

– Вітаємо вас обох, а при нагоді й себе.

– Дякую, мамо. На вітання я заслуговую більше, ніж ти припускаєш, – повагом відказав син.

Ця розмова відбулася після вечері й сповнила подружжя Чинських рожевими мріями. Та як же вони здивувалися, коли назавтра вранці слуга, якого запитали, чи панич ще спить, відповів:

– Панич наказав подати мотоцикл і поїхав у бік Радолишок.

Розділ XI

Ксьондз Пелка був уже літнім чоловіком. Спав він мало й прокидався рано. Певні проблеми із травленням спричинилися до того, що натще він почувався дуже погано. Тому на службу Божу в будні дзвонили ще до сьомої, а о сьомій ксьондз Пелка виходив до вівтаря.

Марисі, яка бажала встигнути на службу, доводилося вставати о шостій, тож вона трохи недосипала. Проте молитва в костелі приносила їй такий спокій, що вона вже багато днів не пропустила жодної меси. Марися ставала навколішки й палко молилася, прохаючи Господа, аби Він пробачив її гріхи, позбавив смутку й хвилювань, яких стільки впало на неї, аби послав їй розраду, а ще – аби дав щастя тому, кого вона покохала.

На хорах орган грав дивовижні мелодії, у яких не було ані смутку, ані веселощів, лише якийсь незбагненний, все- охопний спокій вічних речей, такий спокій, який, здається, ллється з неба в зоряні ночі.

Цей спокій сповнив увесь простір костьола, застиг у білих статуях апостолів і пророків, розчинився в розпливчастих контурах на потемнілих картинах, лунав у мармурових словах латинської молитви, що долітали від вівтаря й проникав у зболілі душі вірян, котрі саме цього спокою тут і шукали.

Марися виходила з костьола немовби затуманена цим неземним спокоєм, скорившись своїй долі. Вона не наважувалася обдумувати ці величні істини, які об’явилися колись святим у час божественного споглядання та єднання з Господом. Вона б цього навіть не зуміла. Проте дівчина виразно відчувала цей подих вічності, який її, маленьку бідну, усіма забуту й нікому непотрібну істоту, сповнював довірою й упевненістю, що десь далеко, у незнаній далечіні, є її могутній опікун і союзник, чиї добрі очі стежать за нею непомітно, проте пильно.

Щодня Марися виходила з костьола з дивним переконанням, що незабаром щось станеться, усе зміниться й до неї несподівано прийде якесь щастя. І переконання це було таке сильне, що того ранку, коли дорогою з костьола дівчина побачила біля крамниці пана Лешека, вона навіть не здивувалася. От тільки не змогла опанувати радості.

– Ви приїхали, – тремтячим голосом повторювала вона, – приїхали…

Марися перебувала в такому збудженому стані й ледве чи могла щось помітити, проте Лешек видався їй якимсь серйозним і зосередженим. Дівчина засоромилася, коли він, вітаючись, поцілував їй руку просто на вулиці, на очах у людей.

Щойно опинившись у крамниці, Чинський узяв її за руки і, дивлячись в очі, сказав:

– Ніколи й нікого я не кохав так, як тебе. Я не можу без тебе жити. Ти погодишся стати моєю дружиною?

Марисі затремтіли, коліна, у голові завирувало.

– Що ви… що ви таке кажете… – пролебеділа вона.

– Я прошу тебе, Марисю, вийти за мене заміж.

– Але ж… це неможливо! – майже вигукнула дівчина.

– Чому неможливо?

– Самі подумайте! – вона висмикнула свої руки з його долонь. – Адже ви це несерйозно!

Чинський нахмурився.

– Ти мені не віриш?

– Ні, ні! Вірю, та чи подумали ви… Боже! Що ж це буде! Ваші батьки… Усі тут, у містечку… Вони отруять вам життя, задзьобають… Зненавидять мене…

Чинський кивнув головою.

– Звичайно. Я все передбачив. Знаю, що на нас чекає багато, може й дуже багато прикрощів, глузувань, зневаги. Та маючи вибір, чи зазнати цього, чи відмовитися від тебе, я готовий на все. Із дуже простої причини: я тебе кохаю. А якщо ти цього не розумієш, то видко, я мав ілюзії щодо твоїх почуттів, і ти мене зовсім не кохаєш.