Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш - Страница 56

І от усе звелося нанівець. Три роки – то таки чимало часу. За три роки багато, багато чого може змінитися. Відбувши покарання, він повернеться до млина, але її там уже не буде.

– І що тоді?

Тоді знову почнеться ялове, порожнє життя, життя ані для себе, ані для людей, ані для Бога, бо й він сам його не прагне, люди засуджують, а Господь дивиться звідкись із висоти на це життя, байдужий.

– І що тоді?..

Стільки років він вештався світом, неначе дикий звір, що не має іншої мети, крім як здобути на щодень поживу й куток, де переночувати. Аж ось, коли спалахнуло в цій порожнечі перше, єдине світло, коли він відчув у грудях биття живого серця, теплі людські почуття, коли зрозумів, що він теж людина, що знайшов мету свого існування – на нього впав удар, який зруйнував усе.

Він пригадував собі ці страшні хвилини, коли Марися конала, а він, ледь притомний від безсилого розпачу, сидів біля неї, не здатний уже на жодні зусилля, на жодні сподівання, навіть на молитви. І тут, у ці в’язничні ночі, він переживав те саме. Так само й тут його думки вперто змагалися із цим виром, який затягав у безодню все те, що він любив, заради чого прагнув жити, заради чого жити міг.

І знову й знову зринав у ньому спогад, туманний і невиразний, що колись, дуже давно, він уже переживав схоже нещастя, колись уже втратив усе. Та марно він напружував пам’ять. Тільки одне пробивалося більш виразно: це ім’я, дивне, ніколи не чуте, а проте таке знайоме – Беата. Чому воно поверталося так незмінно, чому самим лише своїм звучанням будило неспокій? Що воно означало?

Антоній лежав з розплющеними очима на твердому в’язничному сіннику, утупившись у темряву, наче прагнув щось у ній роздивитися. Проте пам’ять завжди зупинялася в одному місці, зупинялася перед якоюсь велетенською стіною, подолати яку було несила.

…Була осінь і грузька дорога, і звичайний селянський віз із невеличкою шкапою… Він лежав на возі й спав, а голова билася об дошки, сильно, боляче. Саме цей біль і примусив його прокинутися.

Але що було раніше?

Так, саме тут і починалася оця стіна, а за нею ховалася таємниця, яку годі було розгадати. Якесь невідоме життя, забуте, перекреслене, неначе стерте з дійсності. Він знав одне: це життя геть відрізнялося від нинішнього. Воно якимсь чином було пов’язане із життям багатих людей і загадковим іменем – Беата.

У перші роки свого поневіряння він силкувався подолати цю перешкоду, котра закривала його пам’яті шлях до минулого. Він усвідомлював, що в його житті були роки молодості й дитинства. В обережних розмовах з випадковими співбесідниками він довідався, що всі пам’ятають свої дитячі літа. Пізніше він нікому не розповідав про свою дивну особливість, бо йому ніхто не міг повірити. З нього лише сміялися й висловлювали припущення, що він, певне, має причини забути власне минуле, але він продовжував напружувати мозок, намагався брати приступом цю стіну, проте після кожного наступу повертався до дійсності змучений, виснажений до краю, напівбожевільний, і щоразу обіцяв собі, що більше не зробить жодної спроби.

Минали роки. Він звик, змирився із цим, і вже навіть присягатися не треба було. Лише іноді якась подія мимоволі викликала в ньому цей страх, що його кожна людина відчуває, зіштовхнувшись із незрозумілими для себе силами, які живуть у ній самій.

Найкращим способом відволікти думки від цих справ завжди була праця, тому Антоній Косиба саме через те охоче брався до найважчої.

Того дня він із самого ранку разом з кількома в’язнями відкопував каналізаційну трубу. Після кількаденної відлиги поверхня землі перетворилася на розмоклу кашу, зате глибші шари ще пам’ятали люті морози, і треба було добряче напрацюватися кайлом і лопатою.

Біля десятої з боку канцелярії підійшов старший наглядач, Юрчак.

– Ого, когось на побачення покличуть, – припустив один із бувалих в’язнів.

І не помилився. Покликали Антонія Косибу.

– Якась молода пара до тебе, – пояснив наглядач.

– До мене? Це, певне, помилка.

– Ти не розбалакуй, а ходи до кімнати побачень.

У цьому приміщенні Антоній ще ніколи не був. Ніхто його не провідував, тож тепер він губився в здогадах, хто ж це може бути. Якщо Василь із Зонею, то наглядач не назвав би їх «молодою парою».

У першу мить напівморок, що панував у кімнатчині, переділеній ґратами, не дозволив йому впізнати Марисю, тим більше, що вона була не у своєму пальтечку й беретику, а в елегантній шубі й капелюшку. Поруч із нею Антоній побачив молодого Чинського.

Косиба ледь не відсахнувся. Передчуття підказувало йому, що на нього чекає щось погане, якась лиха звістка, несподіваний удар. Чому вони разом, і що означає це нове Марисине вбрання?

– Стриєчку Антонію! – вигукнула дівчина. – Ви мене не впізнаєте?

– Добридень, пане Косибо, – вигукнув і собі Лешек.

– Доброго дня, – тихо відказав Антоній.

– От бачите, немає чого перейматися, – весело мовив Чинський. – Тепер уже все піде добре. Якби я раніше довідався про ваші негаразди, що сталися через нас, то давно зайнявся б вашою справою. Але тепер ви недовго тут сидітимете. Ми зробимо все, щоб прискорити апеляцію, а після неї, я певен, вас звільнять. Як ви почуваєтеся?

– Спасибі, ну, як у в’язниці…

– Любий стриєчку, ви так змарніли, – озвалася Марися.

– А ти погарнішала, голубко, – усміхнувся він до неї.

Марися кивнула головою.

– Це від щастя.

– Від щастя?

– Так, великого щастя, яке мене спіткало.

– Яке ж це щастя? – запитав Косиба.

Марися взяла Лешека попід руку й мовила:

– Він повернувся до мене, і ми більше ніколи не розлучимося.

– Марися погодилася стати моєю дружиною, – додав Чинський.

Знахар обіруч схопився за ґрати, які відділяли його від них, немовби боявся, що от-от упаде.

– Як це? – здушеним голосом запитав він.

– Так, стриєчку, – з усмішкою відповіла Марися. – Лешек вилікувався й повернувся. Бачиш, як несправедливо ти його засуджував. Він мене дуже кохає, майже так само сильно, як я його…

– Навпаки, – весело перебив її Лешек, – я значно дужче!

– Це неможливо. І ми невдовзі поберемося. Ми приїхали сюди разом з Лешековою мамою. І мама купила мені всі ці чудові речі. Як я тобі подобаюся, стриєчку?

Лише тепер вона помітила дивну пригніченість свого старого друга.

– Ти не радієш моєму щастю, стриєчку? – запитала вона й раптом зрозуміла. – Це так неделікатно з нашого боку, тоді як ти мусиш бути тут. Не гнівайся за це!

Знахар знизав плечима.

– Та хто ж гнівається… Ну… Не сподівався я… Дай вам, Боже, усього найкращого…

– Спасибі, сердечне спасибі, – підхопив Лешек. – Але не засмучуйтеся своєю долею. Ми доручили вашу справу найкращому тутешньому адвокатові, Корчинському. Він стверджує, що зможе вас звільнити. А йому можна довіряти.

– Е, шкода праці! – махнув рукою Косиба.

– Що ви таке кажете, стриєчку! – обурилася Марися.

– Нічого не шкода, – переконував Лешек. – Ви наш найбільший благодійник. Ми за все життя не зможемо вам віддячити. І повірте, що я на голові стану, але ви будете на волі, пане Косибо.

На обличчі знахаря з’явилася сумна посмішка.

– Воля? А… що мені з неі'?

Молоді приголомшено перезирнулися, а Лешек похитав головою.

– Це просто тимчасове пригнічення. Не думайте так…

– Чому ви так уважаєте, стриєчку?

– Та вже ж, голубко, – зітхнув Антоній. – і говорити не треба. Немає про що говорити. Дай тобі, Боже, радості й спокою, голубко… Ну, мені вже час, прощавайте… А мною, старим, не переймайтеся…

Він важко вклонився й подався до дверей.

– Пане Косибо! – гукнув Лешек.

Але він прискорив кроки й уже вийшов у коридор. Ішов дедалі швидше, аж наглядач за ним не встигав і розсердився:

– Чого так біжиш! Повільніше! Ноги через тебе переламаю!

Знахар сповільнив ходу й ішов, похнюпившись.

– А хто тобі ця панночка? – поцікавився наглядач. – Родичка чи знайома?

– Вона? – знахар глянув на нього ошелешено. – Вона? Хіба я знаю…