Круглянський міст - Быков Василь Владимирович - Страница 69

Оберігаючи болючу руку, певно, з годину він швендяв між гамірних торговельних рядів, завалених різним товаром — харчем, городиною, а також одягом, різним дріб’язком і начинням. Усе, що продавалося, було розкладене на прилавках, столиках, а також біля ніг на асфальті, на газетинах чи просто виглядало з розхилених господарських сумок. Товару було безліч; здавалося, тут можна знайти все. Але товари його цікавили мало, його інтерес полягав ув іншому, і він розумів, що те інше на прилавках не згледиш. Він здебільшого приглядався до облич — продавців і покупців, що в тісноті та штурханині метушилися поряд, вибирав серед них певний тип — молодого, зосередженого в собі чоловіка, може, «афганця» або «чеченця».

У цих якраз і можна було щось здобути. Зброю чи наркоту. Якось ще взимку він приходив сюди з жінкою по картоплю і в одного чорнявого, з вигляду кавказця, прицінився до його жовтих гранатів. Коли той назвав ціну, пожартував: «Ото, мов лимонки». «То фрукти, а не лимонки — обурено поправив господар. — Лимонки дешевше будуть». — «А що, є і лимонки»? — жартома поцікавився Ступак. «Знайдемо, якщо треба», — хитрувато підморгнув кавказець. Тоді Ступаку лимонки не були потрібні, але ось тепер…

Однак, чого треба, саме того і не буває в торгівлі. Навіть на базарі.

Даремно і довго він швендявся в гомінкому базарному натовпі, так і не вбачивши нічого придатного. Питати ж у когось не наважився, відчував, немало тут шилося і топтунів, переодягнених міліціонерів, кадебешників, людей зі служби безпеки, якими тепер кишіли вулиці, вокзали та й базари також. Либонь, ті зраділи б, якби дізналися, що побіч швендяється кілер, шукає зброю. Хоча і без того можна було просто і чудово влипнути, коли б його розпізнали як учасника недавньої сутички. Але ж досі от не пізнали; мабуть, там, на проспекті, не попалося знайомих. Біля пивного ларка він трохи постояв у черзі, випив теплуватого пива, ледь утримавши важкий кухоль у докучливій руці, яка все боліла, особливо в плечі. Випивак тут було чимало, але всі звичайні пивосьорби, які прагнули одного — захмеліти. Таких же, у кого можна було щось здобути, здається, все не траплялося. І він думав, що, мабуть, не так це просто — придбати зброю. Пістолет чи краще славетний АК. Увесь світ завалений цим «калашніковим», з ним воюють цілі армії, кояться урядові перевороти, скидають і садовлять диктаторів. А тут ось, на його батьківщині, коли треба, навіть за бакси не знайдеш. До чого ж відстала країна, злісно думав самодіяльний кілер.

Країна, може, і відстала, але не були відсталі її спецслужби, і Ступак це знав. Принаймні на ринку він так і не наважився навіть спитати в кого-небудь про свою потребу і надвечір притягся додому. Двері аж трьох гаражів були розчинені, але машин перед ними не було видко, отже, автомобілісти нікуди не поспішали. Двоє з них — Сазон Іванович і молодий хлопець Олексій — стояли біля Плішкового гаража. Ступак насторожено підійшов до них, чим, здається, перервав їхню розмову, і він подумав: а чи не про нього йшла розмова? Але, схоже, не про нього.

— Ну, Мінкевич у бенеефі[11], мужики казали, — звучав з гаража Плешків голос. Інші два мовчали. Помовчав і Ступак.

— То-то, гляжу, по-белорусски разговаривает, — не зрозуміти, із захопленням чи засуджуючи, сказав сивоголовий Сазон Іванович. — Нацдем!

— Розмовляє як хоче, — озвався Плішка.

— Э нет, не как хочет. Это у них установка такая, в бэнээфе, чтобы другие не поняли.

— Ти ж розумієш, — виглянув із-за «запорожця» Плішка.

— Не понимаю и понимать не хочу! — виказався Сазон. — Я русский человек и русским умру.

— Ну, а він, може, білорусом хоче померти, — вперто перечив Плішка.

Той Мінкевич нікому не був тут приятелем, був просто сусідом, не більше, і Ступак ставився до нього спокійно. Але і Сазон не викликав у нього великої симпатії, бо майже завжди був злий і затятий. Хоча по теперішньому часі це не було в дивину, багато хто злився і дратувався, але все ж якось стримувався. Сазон же відкрито і голосно нарікав на життя, розвал СРСР, останніми словами паплюжив «агента ЦРУ» Горбачова і частенько бігав у відновлений райком партії, де щосили йшла політична метушня комуністів. Головною пропагандистською силою там були ветерани війни, пенсіонери та відставні чекісти.

— Придумали еще нацию — белорусы! — трохи тихше буркотів сам собі Сазон. — Чтоб русским кислород перекрыть.

— Але ж Мінкевич демократ, він не проти інших, — тихо обізвався Олексій, який до того поштиво мовчав поряд.

— Демократа! Дерьмократы проклятые, — сказав і смачно вилаявся Сазон. — Все за доллары работают. Под американский заказ!

— Не всі, — стояв на своему сумирний Олексій.

Ступак повернувся і пішов на подвір’я. Він умисно не взяв участі в цій розмові. Раніше, може, що і сказав би, але не тепер. Тепер у нього були справи більш важливі, ніж драти горло в суперечці з цим мохастим більшовиком, і він не хотів розкриватися до часу. А може, навпаки, варто було маскуватись, сказати будь-що на підтримку Сазона. Але та криводушність була Ступакові бридка, знову ж він не хотів кривдити і Олексія, який взагалі йому подобався своєю не характерною для нинішньої молоді скромністю. Скромний незвичайно був і дід Олексія, після смерті якого перейшов до внука цей заіржавілий гараж. То був славетний старий, колишній партизан-підривник, мав багато нагород, яких ніколи, однак, не бачили на його грудях.

Якось на день Перемоги запитали, чому він не носить орденів, на що старий відповів: «На подушках понесуть перед труною». Сталося ж трохи інакше. Поки дід хворів, ті його нагороди встиг продати скупнику старший онук-наркоман. Так і поховали партизана без жодної нагороди.

Ступак знав, що в таких делікатних випадках краще мовчати, хоч би для перестраховки. У багатомільйонних шерегах сексотів немало й говірких, і мовчазних, нахабних і скромних, дурнуватих і занадто ж розумних, — найширший вибір. Навербували за сімдесят років. У їхньому полку перед відправкою в Афган чи не всіх по черзі перетягали в хитрий будиночок, що містився поміж казармою та вбиральнею, — трохи, правда, осторонь, для комфорту, щоб не дуже смерділо. Хоча там стояв сморід іншого напряму… На кого було сподіватися?

Удень у гаражі було дуже спекотливо, зате вночі і зранку саме враз. Лежачи в затишний час на скрипливій розкладачці, Ступак іноді шкодував, що вдіяв цю авантюру — продав гараж, котрий став його єдиним притулком. Але щось переінакшити, мабуть, було вже запізно. Першу сотню баксів він швидко витратив, переважно на їжу, і весь час на самоті думав про свою потребу: де роздобути зброю?

На міській околиці за чавункою колись був чималий гарнізон — військова «учбівка», казарми і полігон; там колись новобранець Ступак починав військову службу. Поблизу біля прохідної і на шосе завжди товклися військові, офіцери та прапорщики, серед яких колись було чимало знайомих. Особливо серед прапорщиків. Але те колись. Тепер же, після скорочення армії, розвалу СРСР та мало чого ще навряд чи хто знайомий зостався. І все ж, не придумавши нічого більш путнього, Ступак вирішив навідатися на ту міську околицю. Не дуже привітним ранком, після нічного дощику, коли ще не обсох асфальт, він сів у тролейбус, доїхав до кільцевої дороги. Після пересів у автобус, який і довіз його до знайомої зупинки. Дивно, але і за десять років тут мало що змінилося — так само на кілометр тягнулась уздовж шосе бетонна стіна, з-за якої несміливо позирали на світ верхні поверхи казарм, червоніли п’ятикутні зірки на широких воротах прохідної, біля якої стояв вартовий з автоматом Калашнікова на грудях. (От би йому такий автомат, хоча б з одним магазином.) Часом до прохідної і звідти торопко снували офіцери, солдатів не було видко. Як не було видко жодного прапорщика — вивелись вони в білоруському війську чи що? Питати про щось у офіцерів він не наважився, от у прапора вже, мабуть, спитав би. З цими, певно, можна було б порозумітися. А так з годину потупав удовж огорожі, щоб згледіти якусь дірку чи якогось самовольця біля неї, та марно. Затим постояв на зупинці, поки не підійшов автобус, обійшов ряд кіосків з різним дріб’язком. Ніде нічого придатного йому не трапилося, і він повернувся в місто.

11

Мається на увазі Білоруський народний фронт (БНФ) — опозиційна національно-демократична організація. — Прим. пер.