Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен - Страница 100

Мур, бачили, як за кілька днів до вбивства цієї жінки саме така «Тойота» проїжджала туди-сюди повз те місце, де стояла сімейна ятка Мурів. У тому числі якраз за день до того, як трапилося вбивство.

— Але ж не саме в той день.

— Так, проте такий обережний парубок, як той Беде, звісно ж, собі цього не дозволив би. Хіба це схоже на нього?

— Припустімо.

— Ну, значить, я мав його опис, тож і почав нишпорити в місцевості навкруг ресторану. Нічого кращого мені не залишалося. Десь за тиждень роботи я досяг лише того, що натоптав собі мозолі та випив кілька чашок дармової кави — жодної не порівняти зі смачнючою вашою, чесно кажу! — і я вже був готовий здатися. А потім я випадково зазирнув до одного закладу в центрі міста, «Монети в Міхельсона». А на цю назву в вас відгукується якийсь дзвіночок?

— Авжеж. Мій чоловік був нумізматом, а заклад Міхельсона був однією з тих пари-трійки найкращих спеціалізованих крамничок на цілий наш штат. Тепер уже ні. Старий Міхельсон помер, а його син закрив цей бізнес.

— Йо. Ви ж пам’ятаєте, як у пісні співається: час забирає все кінець-кінцем — ясність ваших очей, пружність ходи, навіть здатність як слід потрахатися, вибачте мою французьку. Але тоді ще Джордж Міхельсон був живий...

— На задніх лапах і нюхає повітря, — мугикнула Дарсі.

Холт Рамзі посміхнувся.

— Саме так, саме так. Коротше, він упізнав чоловіка за описом. «Ба, та це ж схоже на Боба Андерсона», — каже він тоді. І вгадайте, що далі? Той їздить джипом «Тойота» саме тієї моделі.

— О, але він ту машину бозна-коли поміняв, — докинула Дарсі, — на...

— «Шевроле Сабурбен», чи не так?

Рамзі промовив назву компанії як «Шевалей».

— Так, — Дарсі, склавши руки, спокійно дивилася на Рамзі. Вони вже майже все з’ясували. Залишилося єдине питання: ким із партнерів тепер уже анульованого шлюбу Андерсонів більш цікавиться цей гостроокий старий?

— Гадаю, у вас більше нема того «Сабурбена», чи не так?

— Так. Я продала його через місяць після смерті мого чоловіка. Подала оголошення до каталогу «Дядечка Генрі», і на нього відразу зреагували. Я боялася, що матиму якісь проблеми, машина з великим пробігом, споживає багато пального, але нічого такого. Звісно, отримала я за неї небагато.

А за два дні до того, як по неї мусив приїхати той покупець, вона ретельно її обшукала — від носа до корми, як то кажуть моряки, — не забувши витягти й підстилку з багажника. Не знайшла вона геть нічого, проте все одно витратила п’ятдесят доларів на те, щоб її помили ззовні (що її не дуже хвилювало) й піддали паровій чистці всередині (чим вона насправді переймалася).

— А, старий добрий «Дядечко Генрі». Я точно таким же чином продав колись «Форд» моєї покійної дружини.

— Містере Рамзі...

— Холт.

— Холте, ви готові цілком упевнено ідентифікувати мого чоловіка, як саме того, хто загравав до Стейсі Мур?

— Ну, коли я тоді балакав з містером Андерсоном, він визнав, що бував у «Сонячній стороні» час від часу — визнав це легко, — але заявив, що ніколи не звертав особливої уваги на когось із тамтешніх офіціанток. Пояснив, що завжди був з головою занурений у свої робочі папери. Але ж, звісно, я показав його фотографію — з його водійської ліцензії, ви ж розумієте — і персонал ресторану засвідчив, що це напевно він.

— А мій чоловік знав, що у вас... що ви маєте до нього особливий інтерес?

— Ні. Він був цілком упевнений, що я просто якийсь собі старий дідок кульгавий, що шукає свідків, котрі бодай хоч щось бачили. Ніхто не боїться такого кривого селезня, як я, розумієте?

«Я вас боюся, страх як».

— Небагато тут для відкриття справи, — зауважила вона. — Якщо ви намагаєтеся її відкрити тобто.

— Ні про яку справу не йдеться! — щиро розреготався він, але його карі очі залишались холодними. — Якби я міг відкрити справу, ми з містером Андерсоном не вели б тоді нашої маленької розмови у його кабінеті, Дарсі. Вона відбувалася б у моєму кабінеті. Звідки ніхто не вийде, допоки я йому не скажу, що вже можна. Або поки адвокат його не висмикне, звісно.

— Може, вже час вам перестати танцювати довкола, Холте?

— Гаразд, — погодився він, — чом би й ні? Воно й правда, навіть найпростіші вальсові па мені тепер робити ой як боляче. Хай буде він проклятий, той Двайт Шеміно, до речі! До того ж мені не хотілося б забирати у вас весь ранок, тож рушимо далі вже скоренько. Мені вдалося знайти підтвердження того, що подібна «Тойота» з’являлася біля місць двох попередніх убивств — того періоду, що ми його називаємо «першим циклом Беде». Не зовсім така сама, іншого кольору. Але я також знайшов підтвердження того, що ваш чоловік мав іншу «Тойоту» цієї ж моделі колись, у сімдесятих.

— Це правда. Йому ця машина подобалася, тож і поміняв потім на таку ж саму.

— Йо, чоловіки до цього схильні. А повноприводні автомобілі особливо популярні в місцевостях, де сніжить по півроку. Але після вбивства пані Мур — і після того, як я з ним побалакав, — він пересів на «Сабурбен».

— Не відразу, — уточнила Дарсі з усмішкою. — Він ще їздив на тій своїй повноприводній «Тойоті» і в новому сторіччі.

— Я знаю. Він її поміняв у 2004 році, незадовго перед тим, як неподалік від Нешва[320] було вбито Ендрію Ханікат. Сіро-блакитний «Сабурбен»; рік випуску 2002-й. І «Сабурбен» приблизно того ж року випуску і точно такого ж кольору доволі часто з’являвся неподалік від дому місіс Ханікат упродовж місяця чи близько того, перед тим як її було вбито. Але тут така смішна річ, — він нахилився ближче, — я знайшов одного свідка, котрий сказав, що той «Сабурбен» мав вермонтські номери, і ще одного — така собі старенька, маненька леді того типу, що сидять у себе в вітальні біля вікна від ранкової зорі до останнього світла та й дивляться, що відбувається на їхній вулиці, не маючи чогось іншого робити, — так от вона мені казала, що бачила номери штату Нью-Йорк.

— Боб мав номери штату Мейн, — сказала Дарсі. — Та ви й самі це добре знаєте.

— Звичайно, звичайно, але номери можуть бути й краденими, розумієте?

— А як щодо вбивства Шейверстонів, Холте? Чи бачили сіро-блакитний «Сабурбен» поблизу оселі Гелен Шейверстон?

— Я бачу, що ви слідкували за справою Беде трішечки уважніше за більшість решти людей. Трішечки уважніше, ніж ви прикидалися спочатку, це також.

— Так його бачили?

— Ні, — відповів Рамзі: — Правду кажучи, ні. Але сіро-блакитний «Сабурбен» бачили неподалік від того ручаю в Еймсбері, до якого було скинуто тіла. — Він знову усміхнувся, тоді як його холодні очі не переставили вивчати її. — Скинуті, немов якийсь мотлох.

Вона зітхнула.

— Я знаю.

— Ніхто не зміг мені нічого сказати про номери того «Сабурбена», котрий бачили в Еймсбері, але якби хтось спромігся, мене б не здивувало, якби на ньому були номери Массачусетсу або Пенсільванії. Чи будь-якого штату, тільки не мейнські.

Він ще нахилився вперед.

— Цей Беде надсилав нам записки разом з ідентифікаційними документами своїх жертв. Дражнив нас, розумієте, під’юджував, щоб його зловили. Мо’, він якоюсь часткою душі навіть сам бажав, щоб його зловили.

— Можливо, й так, — кивнула Дарсі, хоча сама в цьому сумнівалась.

— Записки написані великими друкованими літерами. Ті люди, котрі так роблять, вважають, що письмо друкованими літерами неможливо ідентифікувати, але в більшості випадків це можливо. Тотожності добре видно. Гадаю, у вас не збереглося ніяких паперів вашого чоловіка, чи я помиляюсь?

— Ті, що не повернулися назад, до його фірми, знищені. Але я так собі уявляю, у них там повнісінько зразків. Бухгалтери ніколи нічого не викидають.

Він зітхнув.

— Йой, але то такі фірми, що я мусив б отримати судовий ордер, аби до чогось дістатися, а для того, щоб його отримати, мусив би показати перспективну справу, якої я взагалі не маю. Я маю лише низку нібито випадкових збігів — хоча вони зовсім не випадкові в моїй голові. А також маю низку… як би так висловитись… близькостей — хіба що так ви могли б їх назвати — за місцем і часом, проте й зблизька не таких і не стільки, що їх можна було б кваліфікувати як ґрунтовні докази. Тому-то я й приїхав до вас, Дарсі. Я боявся, що мене і в дім не пустять, але ви поставилися до мене дуже лагідно.

320

Nashua — засноване 1655 року місто (87 тис. мешканців) на річці Меррімак у штаті Нью-Гемпшир.