Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен - Страница 66

66

Тесс припустила, що так воно й є.

— Дорін упевнена, що Великий Водій не ґвалтував, не вбивав тих жінок. Чи це не ти саме так там написала?

— Я, — погодилась Тесс. — Це я впевнена. Та я просто втомлена. І збентежена, гадаю так.

— І ще ти також почуваєшся винною.

— Так. І винною також.

— А винні люди здатні на логічні міркування, як ти гадаєш?

Ні. Мабуть, не здатні.

— Що ти намагаєшся мені довести?

— Що ти розкрила лише частину таємниці. Але перш ніж ти спробувала розкрити її цілком — саме ти, а не напхана банальними кліше літня леді-детектив, — трапилося дещо, ну скажімо, прикре.

— Прикре? Так ти це називаєш?

Звідкілясь, із величезної відстані, Тесс почула свій сміх. Десь там вітер підбивав стукатися об піддашок розхитану ринву. Звук нагадував той, що його видавала рекламна вивіска «7Up» над покинутою крамницею.

— Перш ніж застрелитися, — продовжив новий, незнайомий Том (цей голос повсякчас ставав дедалі більш жіноцьким), — чом би тобі не подумати самостійно? Але не тут.

— А де ж тоді?

Том не відповів на це запитання, та й не було в тім потреби. Натомість він сказав таке:

— І забери з собою те сране зізнання.

Тесс вилізла з пікапа і пішла назад у дім Лестера Стжельке. Зупинилася посеред кухні померлого хазяїна й почала думати. Робила вона це вголос, тобто голосом Тома (котрий щоразу звучав все більше схожим на її власний). Схоже, що Дорін десь загуляла.

— Ключ від будинку Ела мусить бути на тому ж кільці, що її ключ від його машини, — промовив Том, — але там собака. Тобі варто не забувати про собаку.

Авжеж, це було б неприпустимо. Тесс зазирнула до Лесового холодильника. Після недовгого порпання в глибині нижньої полиці знайшлася упаковка м’ясного фаршу. Використавши каталог «Дядечка Генрі», вона загорнула м’ясо в подвійний шар паперу і вирушила до вітальні. Там вона позбирала своє зізнання з колін Стжельке, роблячи це обережно, цілком усвідомлюючи, що та частина його, що була скривдила її — та частина, що призвела до вбивства трьох людей цього вечора, — міститься прямо під цими аркушами.

— Я забрала твоє мелене м’ясиво, але не тримай на мене зла. Я роблю тобі послугу. Воно тхне так смачно, що вже ледь не геть протухло.

— Ще й крадійка, на додаток до того, що вбивця, — зауважив Малий Водій своїм монотонним голосом мертвяка. — Ви тільки подивіться на неї.

— Стули пельку, Лесе, — мовила вона й пішла звідти.

— 43 —

«Перш ніж застрелитися, чом би тобі не подумати самостійно?»

Саме це вона й намагалася робити, скеровуючи старий пікап по звивистій дорозі, що вела до обійстя Елвіна Стжельке. Вона починала вірити, що з Тома, навіть коли він не перебуває в одному з нею автомобілі, кращий детектив, аніж з Дорін Маркіз у найкращі її часи.

— Скажу коротко, — почав Том. — Якщо ти не вважаєш, що Ел Стжельке брав у всьому цьому участь — я маю на увазі серйозну участь, — ти здуріла.

— Звичайно, я здуріла, — відповіла вона. — Бо інакше чому б я намагалася запевняти себе, що я застрелила не безвинну людину, коли сама розумію, що саме це я й зробила?

— Це голос почуття вини, не голос логіки, — відповів Том. Тоном дратуюче-самовпевненим. — Ніяким пухнастим зайчиком він не був, навіть чорно-білим ягнятком він не був. Прокинься, Тессо Джин. Ці двоє були не просто братами, вони були партнерами.

— Партнерами по бізнесу.

— Брати ніколи не бувають просто бізнес-партнерами. Там завжди є щось набагато складніше. Особливо, коли за матір їм править така жінка, як Рамона.

Тесс звернула на гладенько заасфальтовану під’їзну алею Ела Стжельке. Їй подумалось, що Том у даному випадку таки може мати рацію. Точно знала вона одно: Дорін з її подругами по В’язальному товариству ніколи не стикалися з такою жінкою, як Рамона Норвілл.

Загорівся ліхтар. Завівся собака: «Йавк-йавк, йавк-йавк-йавк». Тесс чекала, поки ліхтар погасне і замовкне пес.

— Ніяк мені дізнатися про все напевне, Томе.

— Ти не матимеш певності, поки не роздивишся все на власні очі.

— Хай навіть він і все знав, це ж не він зґвалтував мене.

Том якусь хвильку мовчав. Вона вирішила, що він здався.

Але тут він знову заговорив:

— Коли хтось робить щось зле, а другий про це знає й не зупиняє його, вони обидва однаково винні.

— В очах закону?

— А також у моїх очах. Скажімо, Лестер сам-один вистежував, ґвалтував і убивав. Я так не думаю, але припустімо, що було саме так. Якщо старший брат про все знав і мовчав, вже тільки за одне це його варто було вбити. Фактично, я сказав би, що кулі — для них занадто легкий кінець. Насадити на розпечену кочергу, оце було б ближче до торжества справедливості.

Тесс утомлено помотала головою і торкнулася револьвера, що лежав поряд з нею на сидінні. Залишилася одна куля. Якщо їй доведеться використати її проти собаки (а й справді, що значить ще одне звичайне вбивство між друзями), треба буде десь вполювати собі нову зброю, ну звісно, якщо вона не збирається повіситися чи щось таке подібне. Але ж парубки на кшталт цих Стжельке зазвичай мають зброю. У тому-то й полягає ласа штука, як сказала б Рамона.

— Авжеж, це якщо він знав. Проте аж таке поважне «якщо» не виправдовує кулі в голову. З матір’ю, так, там все ясно, сережки стали тим доказом, якого я потребувала. Але ж тут ніяких доказів.

— Справді? — голос в Тома звучав так тихо, що Тесс його ледве дочула. — Ходімо подивимось.

— 44 —

Собака не загавкав, коли вона зійшла на ґанок, але Тесс собі уявила, як той стоїть просто за дверима, зачаєний, з оскаленими іклами.

— Губере?[185] — а кий чорт, для сільського пса це ім’я нічим не гірше за будь-яке інше. — Мене звуть Тесс. У мене є для тебе гамбургер. А ще я маю револьвер з одним набоєм. Зараз я збираюся відчинити двері. На твоєму місці я б вибрала м’ясо. Гаразд? Домовилися?

Ані гав. Може, він вимкнувся разом з ліхтарем? Або принишк перед вторгненням смачненької грабіжниці. Тесс спробувала один ключ, потім другий. Безуспішно. Ці два, либонь, від офісу їхньої транспортної компанії. Третій ключ обернувся в замку і, не витрачаючи часу на втрату хоробрості, вона мерщій прочинила двері. Тесс була науявляла собі бульдога або ротвейлера з червоними очима й слинявими щелепами. А побачила Джек-Рассел-тер’єра[186], котрий дивися на неї з надією, помахуючи хвостиком.

Тесс поклала револьвер до кишені куртки і погладила песика по голові.

— Боже милостивий, — мовила вона. — Лишень подумати, як ти мене був налякав.

— Не варто було лякатися, — сказав Губер. — Скажи мені, де Ел?

— Не питай, — відповіла вона. — Хочеш гамбургер? Тільки попереджаю: він, можливо, вже зіпсований.

— Давай його сюди, бейбі, — кивнув Губер.

Тесс спершу дала йому м’яса і тільки потім увійшла всередину, причинила за собою двері й увімкнула світло. А чом би й ні? Тут врешті-решт вони тільки вдвох із Губером.

Елвін Стжельке тримав свій дім у кращому порядку, ніж його брат. Підлога й стіни тут були чисті, не видно було стосів обмінного каталогу «Дядечка Генрі», а на полицях вона помітила навіть декілька книг. Стояли тут також кількома зграйками гуммелівські статуетки, а на стіні в рамці висіла велика фотографія їхньої з братиком Мамзілли. Тесс подумала, що деякий натяк в цьому є, але навряд чи це можна вважати гідним доказом чогось. Хоч будь-чого. «От аби тут було фото Ричарда Відмарка в ролі Томмі Удо, то була б інша справа».

— Чому ти посміхаєшся? — спитав Губер. — Не бажаєш поділитися?

— Фактично ні, — відповіла Тесс. — Звідки почнемо?

— Я не знаю, — відповів Губер. — Я всього лише пес. А як щодо добавки тієї смачної телятини?

вернуться

185

Ім’я пса з мультсеріалу «Губер і мисливці на привидів», який транслювався щонеділі у 1973-1975 рр. на каналі Ей-Бі-Сі.

вернуться

186

Порода невеличких фокстер’єрів, виведена у середині XIX століття англійським священиком Джоном «Джеком» Расселом.