Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 107

— Ходімо до мене, — запросила Настя жінку, — можете пожити у нас.

— Дякую, — відповіла вона, — я якось переб’юся, а он там жінка з трьома діточками. Може, запросите її?

— І вас запрошую.

— Ще раз спасибі, — сказала жінка, — краще прихистіть діточок.

Настя підійшла до молодої жінки, яка тримала на руках немовля, а з обох боків до неї тулилися двоє дівчаток. Настя запросила їх до себе.

— У мене є вільна кімната, — сказала вона жінці, — ви зможете помитися, переодягтися, висушити одяг, голодні теж не будете.

— А ваші домашні не будуть проти? — запитала жінка.

— Я живу зараз із дорослим сином у трикімнатній квартирі, — пояснила Настя.

Жінка погодилася. Як з’ясувалося, її звали Іриною, чоловік на заробітках у Москві, а вибратися з пекельного Лисичанська їй допоміг сусід.

— Багато хто в місті має гумові надувні човни, — розповіла Ірина по дорозі, — лишилися ще з тих часів, коли працював завод гумових виробів. Багатьом сьогодні такі човни врятували життя.

Світла не було, тож у коридорі Настя запалила свічку і поставила її біля дзеркала. Ірина затримала погляд на світлині Іванни.

— Хто це? — спитала Ірина.

— Моя донька.

— Де вона зараз?

— У Москві на заробітках, — відповіла Настя не роздумуючи.

Така відповідь тут нікого не дивувала, бо багато мешканців їхало на заробітки у Росію і ніхто не уточнював, куди саме, всі так і кажуть «на заробітках у Москві». Було б дуже дивно і неправдоподібно, якби Настя сказала, що донька поїхала на роботу, наприклад до Польщі чи в Італію.

Настя нагодувала біженців, постелила в порожній кімнаті і пішла, щоб вони змогли відпочити. Жінка вийшла на балкон і побачила, що біженці досі стоять біля готелю, хоча їх стало значно менше. Від’їхав ще один автобус з людьми.

— Куди подінуться на ніч ті люди? — сказала Настя сина.

— Повинні містяни допомогти, — відповів він. — Можливо, ще десь знайдуть їм місце.

— Головне, що там уже нема дітей.

Повсюди все ще гримало, не було світла, тож Насті залишалося тільки піти спати, щоб не заважати відпочити гостям. Вона залишила відчиненими двері у свою кімнату. «Може, щось їм знадобиться, то щоб не чекали до ранку», — подумала вона про Ірину з дітьми.

Настя прокинулася з сонцем, коли за вікном ворушився несміливий ранок. У сусідній кімнаті було тихо, напевно, спали зморені діти, а з ними і мати. Настя вирішила не ходити по квартирі, поки гості не прокинуться. Вона ввімкнула комп’ютер. Світло вже дали, і це був добрий знак для початку дня. Інтернету не було, тож новини дізнатися неможливо. За звичкою Настя ввімкнула відео, де її донька на блокпосту з автоматом у руках поруч зі своїми бойовими подругами розповідає про себе. Де вона зараз? Чому не дасть про себе знати? Хоч би подзвонила і сказала лише, що в неї все добре. Нема звісток ні від мами, ні від доньки. Скільки ще жити в невіданні?

Настя відчула на собі чийсь погляд, повернула голову і побачила у дверях Ірину. Вона швидко вимкнула відео, нервово прикусила губу і заклякла. В очах Ірини — неприховане презирство.

— Я все бачила, — сказала Ірина.

— Я все поясню, — поквапливо промовила Настя.

— Ні-ні-ні! Не треба нічого пояснювати. Кажете, на заробітках донька? А насправді вона з бойовиками. Скількох людей уже застрелила? Тепер наша черга? — сказала жінка тремтячим голосом.

— Її зараз нема тут, вам нема чого боятися.

— А на перший погляд ви здаєтеся порядною людиною! — кинула з докором Ірина і швидко пішла в кімнату до дітей. Настя почула, як жінка будила дітей: — Крихітки мої, прокидаємося. Нам пора йти звідси.

Настя пішла за Іриною.

— Я гарантую вам безпеку.

Ірина вдягала сонних дівчаток.

— Зараз її нема, а потім прийде і повбиває дітей, — заперечила вона. — Ми зараз підемо звідси.

— Куди ви підете? Де житимете?

— Нічого, виживемо, — впевнено сказала Ірина. — Хто один раз заглянув в очі смерті, тому нема чого боятися.

Жінка похапцем кинула у валізу дитячі піжами, взяла на руки немовля, попрямувала до дверей.

— Мамо, куди ми підемо? — запитала дівчинка.

— Аби звідси, — сказала жінка. — Дякую за вечерю. Сподіваюсь, що нас не отруїли.

У Насті в очах забриніли непрохані сльози. Вона мовчки проковтнула образу і провела поглядом жінку з дітьми, що квапливо спускалися сходами.

Розділ 83

Звістку про Івана Геннадій дізнався від Дениса, який зайшов навідати друга.

— Сапери розмінували лише підхід до місця братської могили, — розповів Денис Насті та Геннадію, — а навколо ще повно мін, тому тимчасово повісили на соснах попередження про міни. Самі знаєте, що у нас лише сипучий пісок, тому могилу викопати складно, тож сепари не стали особливо напружуватися, закидали тіла загиблих своїх побратимів у вирву від снаряду і присипали піском. У жодного з них не було при собі документів.

— Як Аліса взнала сина? — спитала Настя.

— Хоча зараз спека, трупи не розклалися, скоріше муміфікувалися, — пояснив Денис, — тож мати одразу впізнала сина.

— Коли похорони? — запитав Геннадій.

— Сьогодні о другій. Я вже там був, поміг трохи, незабаром знову піду.

— Зараз до мене зайде Улянка, ми з нею також прийдемо на похорон, — сказав Геннадій.

— Ви ж з Іваном були… як це правильно сказати… по різні боки барикад, — зауважив Денис.

— Перш за все, ми були друзями. Шкода, що він став на хибний шлях. Утім, Іван заслуговує більшої поваги, ніж Яків. Принаймні він вірив у правильність свого вибору.

— Та-ак, — протягнув Денис.

— До речі, ти не бачиш Никона? — поцікавився Геннадій. — Я намагався йому додзвонитися, але з ним нема зв’язку.

— Ні, не бачив. Раніше зустрічав його на ринку, а останнім часом не видно, — відповів Денис. — Утім, не дивно, на базарі взагалі покупців зараз мало, та й продавців обмаль. Мої сусіди сепари повтікали кудись, на роботу не виходять, і ніхто не знає, де вони переховуються. З навколишніх сіл через постійну стрілянину не приїжджають люди торгувати городиною.

Настя не стала затримувати вдома сина, лише просила його не піднімати нічого важкого, і сама поспішила до Аліси.

Подругу було годі впізнати: стомлена, змучена, з пригаслими очима і чорними колами під ними, була сама жовта і схожа на померлого сина. Поруч з нею — Андрій, який не стримував сліз, і заплакана донька Алла. Івана поховали під канонаду вибухів і швидко повернулися з кладовища. Настя допомогла накрити поминальний стіл, люди перекусили і швидко розійшлися.

— Тримайся, Алісо, — сказала їй Настя, коли вони залишилися наодинці.

— Тримаюся, у мене є донька. Але як жити далі? Коли Іван пішов захищати свою землю, сусіди схвалювали його вчинок і називали справжнім героєм. Зараз, коли прийшли укропи, вони вже вважають його зрадником.

— Чому ти так думаєш?

— Ти бачила хоч одного сусіда на похоронах? Вони не прийшли, швидко перескочили з одного стільця на другий, а так не можна, не по-людськи так чинити. Гадають, що ми зламалися? Ні, ми продовжимо справу сина.

— Яку справу? — не второпала Настя.

— Справу боротьби за нову країну Новоросію, де буде порядок і людей не буде держава тримати за бидло. Наша родина працювала все життя, без вихідних чи відпусток. Що ми надбали? Мільйонні борги, і все. У нас відібрали бізнес, загнали в злидні, судді продажні, війна сина в мене відібрала. Ми працювали, а у нас навіть трудового стажу немає. Державі ми непотрібні, то навіщо мені така країна? Хай забирає останнє — наше житло, аби подавилася ним.

— Що ти надумала?

— Поки нас не заґратували як ворогів народу, ми негайно виїжджаємо звідси.

— Куди?

— У Луганськ.

— А житло? Його можна продати.

— Продати? — Аліса іронічно посміхнулася. — «Приватбанк» на нього вже наклав арешт, а далі судитися з ним у мене вже нема сил. Буде в нас і житло, і нове, краще життя. Чоловік запишеться в ополчення, та і я не сидітиму склавши руки. Я помщуся за свого сина. Чому ти так дивишся на мене?