Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 116

Усі патріотичні заходи, що проводилися в місті, — як цілющий бальзам на зневірені душі. Навіть ті, хто спостерігав за дійством, не беручи активної участі, не могли стримати хвилювання. Вони з гордістю дивилися за всім, що відбувається, а в очах і радість, і сльози. Мешканці лише зараз, після звільнення міста, відчули на собі, що таке справжня незалежність, не проголошена, а справжня, з гімном, вишиваними сорочками, державним прапором. Побачивши на власні очі окупантів, терористів та зрадників, відчувши підступність, підлість та жорстокість, люди змогли їм протиставити воїнів української армії. Хлопці, зовнішність яких не відповідає виразу очей. Зовсім юні бійці, які, напевно, ще не встигли одружитися, дивляться на вас очима дорослих чоловіків, що мають за плечима тяжку ношу величезного життєвого досвіду. В них така глибина, що розумієш: там ніколи не буде порожнечі. Ці хлопці ладні віддати свої життя за справжню Незалежність, за Свободу. І частина мешканців це зрозуміла. Впевнена, що вони поповнять ряди справжніх патріотів, бо жити по-старому вже не зможуть. Ще трішки — і вони з гордістю і гідністю відкрито скажуть: я є український народ!

Щодо мене. Я ніколи не забувала, що мої корені українські і я — українка. Тепер я це відчула повністю.

Здавалося, що ніщо не зможе зіпсувати піднесений святковий настрій. Але новини про події в Донецьку змусили мене одразу сісти за робочий стіл. До останнього не вірила, що парад наших полонених, про який були повідомлення, відбудеться. Сподівалася, що то сепаратистський фейк, що в наш час не може бути такої дикості. Помилилася. Набухане, наколоте бидло, яке ладне за пляшку горілки продати рідну матір, вилізло на площу Леніна в Донецьку. На відео в Інтернеті — типова спита бабська морда. Очі, можливо, зі слідами нещодавніх з’ясувань стосунків з друзями, сховані за темними окулярами, проте це не заважає топтатися ногами по розірваному прапору нашої країни. Воно (іншого слова не можу підібрати) позує фотографу і вважає себе чи не фотомоделлю. Довго вдивляюся у фото, намагаючись зрозуміти, чи колись воно пошкодує про свою «фотосесію»? Чи буде «косити» під жертву та простягати руку за гуманітарною допомогою?

Інша краля позує біля пошкодженої техніки. Юнаки з неприхованою цікавістю заглядають у кабіну розбитої вантажної автівки, щось жваво обговорюють та фотографують. Як вампіри, вони вишукують сліди крові таких, як і вони самі, молодих хлопців, різниця лише в тому, що одні — справжні герої, інші — донецьке бидло, яке прийшло насолодитися запахом смерті, яка, без сумніву, витає тут усюди.

Подивитися на демонстрацію переваги ДНР прийшло немало містян. Пізніше мої знайомі телефонували з Донецька і розповіли, що близько 50—80 осіб з присутніх на площі були проплачені. Інші прийшли з доброї волі. Дуже багато представників ЗМІ Росії. Вони збивають один одного з ніг, щоб устигнути відзняти парад військовополонених. Захлинаючись емоціями, кореспондент Life News коментує так званий парад: «Це родзинка заходу!» І не подавився жовчю!

Попереду конвой зі зброєю та вівчарками. І ось наші хлопці. Вони — як втілення людяності та толерантності. Мовчазні, у декого похилені голови, деякі з них дивляться сміливо поперед себе, але в їхніх очах нема страху. Серед них є поранені, їм не дали змоги помитися чи переодягтися, але вони знають, що потрібно витримати випробування і пройти відстань у цю площу, де зібрався натовп нелюдів, у яких умерло все людське, ніби невидима сила випила з них усе, окрім ненависті та злоби. Перекошені роти кричать, скандують: «Фашисти! Фашисти! На коліна!» Хлопці мовчки йдуть далі. У натовп летять сміття, яйця, помідори. Я плачу від відчаю і молю: «Боже, дай їм сили здолати цей короткий і найдовший у їхньому житті шлях, ніби на Голгофу». І вони йдуть, не втрачаючи гідності, під дулами автоматів, направлених у їх бік. Здається, що час повернув назад — і я бачу не площу сучасного мегаполіса, а червень 1944 року в Москві, коли по Садовому Кільцю провели полонених німців. Фашистський дух не зник, тільки тепер він має путінське забарвлення.

Я швидко копіюю фото та відео з варварами, які повинні постати перед судом в Гаазі. Виклавши матеріал, терористи самі підтвердили, що скоїли злочин проти людяності, й уже не вийде «косити» під біженців.

Чомусь згадалися біблійні Содом і Гоморра. Трохи пошуку в Інтернеті, і читаю Святе Письмо: «Люди содомські були дуже злі та грішні перед Господом» (Буття 13:13) і «…що крик Содому й Гоморри великий, що гріх їхній став дуже тяжкий» (Буття 18:20). І коли Господь вирішив знищити ці міста, «Авраам сказав: «Нехай не палає гнів Господа, і нехай я скажу ще раз: можливо, знайдеться там десять праведників? Він сказав: не знищу заради десяти» (Буття 18:32). Але, на жаль, не було там навіть десяти праведних людей, крім Лота…» (Буття 19:24) «І Господь послав на Содом та Гоморру дощ із сірки та огню, від Господа з неба» (Буття 19:24), повністю знищивши людей, «які чинили гордовито, явно робили зло, і поставив їх в приклад нащадкам» (Третя книга Макавеїв 2:5).

Господи! Покарай нелюдів!

…Керівники самопроголошеної ДНР прямо порушили Женевську конвенцію 1949 року, яка забороняє знущання над полоненими. Для достовірності цитую: «Взяті в полон учасники бойових дій та цивільні особи, які перебувають у владі супротивника, мають право на збереження життя, поваги та гідності, особистих прав і переконань (політичних, релігійних тощо)». І це не простий документ, він є засадничим для міжнародного гуманітарного права. «Вони повинні бути захищені від будь-яких насильницьких дій та репресій. Вони мають право на листування зі своїми сім’ями і на отримання допомоги. Кожній людині повинні бути надані основні судові гарантії», — йдеться в документі. Цих міжнародних правил дотримується весь світ, окрім скажених путінських собак, яких обов’язково треба ідентифікувати та притягти до відповідальності.

…Не маю бажання, але заради цікавості заходжу на сайт «МИРТЕСЕН», читаю: «Провели антипарад у День незалежності України, який повинен був стати днем торжества київського режиму, а вийшов днем ганьби. Такого приниження бандерівці ще не відчували: їхня Нацгвардія була занадто схожою на полонених німців…» «Приниження було ще більше, бо саме сьогодні Порошенко вигадав парад у Києві. Ця процесія повинна була показати усьому світу щось на кшталт єднання нації, але донецький контекст просто розмазав київські пики…»

За полоненими їхала автівка, яка змивала дорогу, за задумом нелюдів, ганьби. Але варварам не вистачило клепки докумекати, що вони не лише дикуни, а й злочинці, які скоїли злочин проти людяності, проти держави і навіть проти всього світу. За скоєне доведеться розплачуватися рано чи пізно. Я не знаю, чи притягнуть до кримінальної відповідальності натовп, який кипів ненавистю до синів України та ладен був порвати кожного полоненого на шматки, але є суд Божий, якого ніхто не може оминути. Путінські найманці забули: щоб увійти в чужий дім, треба постукати у двері, а не вриватися, тому й почуваються у Донецьку, як у себе вдома. А потрібно пам’ятати! Бо серед оскаженілого натовпу один голос нагадав, що Донецьк не їхнє місто і не вони в ньому господарі. Хтось сміливо викрикнув: «Слава Україні!» І тобі слава, сміливцю!

Вони назвали фашистами полонених, а самі чинять, як справжні фашисти. А полонені не втратили гідності. Якби вони могли мене почути, я б сказала: «Хлопці, ви — справжні українці! І не було ніякого параду ганьби, був парад вашої Гідності! Уся Україна з вами! Прийде час, і ви пройдете колоною на справжньому параді по головній площі України як справжні Герої. Тисячі людей прийдуть, засиплють перед вами дорогу живими квітами, і багатотисячний натовп буде вам скандувати: «ГЕРОЇ!»

Так буде! Я вірю в це, і ви тримайтеся, молю вас! Ви повинні вижити, щоб розповісти всю правду про Новоросію, ЛНР, ДНР. Молюся за вас».

Слава Україні!

24.08.2014 р.»

Текст вийшов доволі великим та емоційним, але Настя написати інакше не могла. Сьогодні вона зустріла на святі Кульбабок з батьками. Чоловік прийшов у короткотривалу відпустку, і жінка повернулася з дітьми у місто.